<< 1 ... 6 7 8 9 10 11 12 13 >>

Поїзд о 4.50 з Педдінгтона
Агата Кристи

– Отже, ми припускаемо, як ви сказали, що вбивця навiдався до Резерфорд-Холу вночi. Було вже поночi, коли тiло скотилося з насипу, i навряд чи хтось мiг натрапити на нього до наступного дня.

– Справдi, не мiг.

– Отже, вбивця туди з’явився. Як саме? Приiхав на машинi?

Люсi замислилася.

– Там е занедбана дорога, попiд стiною фабрики. Вiн, певно, приiхав тiею дорогою, завернув пiд аркою залiзничного мосту й опинився на територii маетку. Потiм перелiз через паркан i пiшов попiд насипом, знайшов труп i перенiс його до машини.

– А потiм, – продовжила ii думку мiс Марпл, – вiн вiдвiз його в те мiсце, яке обрав заздалегiдь. Вiн усе обмiркував, можна не сумнiватися. І не думаю, – я вже про це сказала, – що вiн вивiз його з Резерфорд-Холу, а якщо й вивiз, то десь недалеко. Найiмовiрнiше, вiн закопав його десь там, принаймнi, так менi пiдказуе логiка.

Вона подивилася на Люсi.

– Певно, що так, – сказала Люсi, трохи помiркувавши. – Але це було б для нього не так легко, як здаеться.

Мiс Марпл ствердно кивнула головою.

– Вiн не мiг закопати його в парку. То була б надто важка робота й надто помiтна. Хiба що в такому мiсцi, де земля вже перекопана.

– Можливо, городець бiля кухнi, але там зовсiм близько будиночок садiвника. Правда, садiвник старий i глухий – а проте його присутнiсть могла б становити ризик.

– Там е собака?

– Нi, немае.

– Тодi вiн мiг заховати труп у якомусь сараi або прибудовi.

– Так i справдi було б для нього простiше й швидше… Там багато старих будiвель, якими тепер не користуються. Напiврозваленi свинарнi, склади збруi, майстернi, до яких нiхто й близько не пiдходить. Або вiн мiг викинути тiло в хащi рододендронiв чи кущiв.

Мiс Марпл кивнула головою.

– Атож, я думаю, це набагато ймовiрнiше.

У дверi постукати, i похмура Флоренс увiйшла з тацею в руках.

– Це добре, що у вас гостi, – сказала вона мiс Марпл. – Я спекла своi особливi тiстечка, якi ви колись дуже любили.

– Флоренс завжди частувала мене надзвичайно смачним печивом до чаю, – сказала мiс Марпл.

Задоволена Флоренс розтягла своi риси в цiлком несподiвану усмiшку й вийшла з кiмнати.

– Я гадаю, моя люба, нам не слiд говорити про вбивство за чаем, – сказала мiс Марпл. – Це така неприемна тема.

ІІ

Пiсля чаю Люсi пiдвелася.

– Менi час повертатися, – мовила вона. – Я вже вам казала, що жоден iз тих, хто тепер мешкае в Резерфорд-Холi, не може бути тiею людиною, яку ми шукаемо. Там живуть лише старий чоловiк, жiнка середнього вiку i старий, глухий садiвник.

– Я не стверджувала, що вбивця там живе, – заперечила мiс Марпл. – Я наполягала лише на тому, що вiн дуже добре знае Резерфорд-Хол. Але ми ще повернемося до цього, коли ви знайдете труп.

– Ви начебто анiтрохи не сумнiваетеся в тому, що я його знайду, – сказала Люсi. – Я зовсiм не налаштована так оптимiстично.

– Я переконана, ви досягнете успiху, моя люба Люсi. Ви людина надзвичайно ефективних дiй.

– У деякому розумiннi так, але я нiколи не мала досвiду в пошуках трупiв.

– Я переконана, що для цього вистачить трохи елементарного здорового глузду, – пiдбадьорила ii мiс Марпл.

Люсi подивилася на неi й засмiялася. Мiс Марпл усмiхнулася iй у вiдповiдь.

Наступного дня, пополуднi, Люсi розпочала систематичнi пошуки.

Вона ретельно обшукала всi надвiрнi будiвлi та кущi й траву, якi iх оточували, заростi шипшини навколо староi свинарнi й зазирнула до бойлерного примiщення пiд оранжереею, коли раптом почула сухий кашель i, обернувшись, побачила старого Гiлмена – садiвника, який дивився на неi несхвальним поглядом.

– Стережiться, мiс, щоб тут не впасти, – остерiг вiн ii. – Цi сходи вже пiдгнили, а ви ще й на горище щойно лазили, а настил там ледве тримаеться.

Люсi доклала всiх зусиль, щоб не виявити збентеження.

– Я знаю, ви подумали, що я пхаю носа, куди не слiд, – весело сказала вона. – Але менi спало на думку, чи не можна якось використати це мiсце, скажiмо, вирощувати шампiньйони для ринку абощо. Усе тут, схоже, неймовiрно занедбане.

– Це провина хазяiна. Вiн не витратить жодного зайвого пеннi. Тут ще треба було б найняти двох чоловiкiв i хлопця – тодi я мiг би утримувати сад у належному порядку, але вiн i чути про це не хоче. Скiльки я доклав зусиль, щоб умовити його купити моторну косарку. Вiн хотiв, щоб я голими руками косив усю траву, яка росте перед будинком.

– Але ж якби вкласти певнi грошi, то господарство могло б давати прибуток, хiба нi?

– Таке господарство вже не дасть нiякого прибутку – воно надто занедбане. Та й не потрiбен йому нiякий прибуток. Вiн дбае лише про те, щоб заощаджувати грошi. Бо надто добре знае, що станеться пiсля того, як вiн помре: молодi джентльмени продадуть нас так швидко, як тiльки зможуть. Вони тiльки й чекають, коли вiн урiже дуба. Кажуть, по його смертi iм дiстанеться купа грошей – таке, принаймнi, я чув.

– Вiн, певно, дуже багатий? – запитала Люсi.

– «Галантерейнi товари Крекенторпа» – ось джерело iхнього багатства. Цю фiрму заснував старий джентльмен, батько мiстера Крекенторпа. То був надзвичайно практичний чоловiк, так усi розповiдають. Збив собi статок i збудував цей маеток. Кажуть, вiн був твердий, як нiготь, i нiкому не прощав образи. Але попри все вiн був щедрий i великодушний, його не можна назвати скнарою. Кажуть, обидва сини розчарували його. Вiн дав iм освiту й виховав джентльменами – Оксфорд та все iнше. Але вони були надто джентльменами й не захотiли займатися бiзнесом. Молодший одружився з актрисою, а потiм розбився в автомобiльнiй аварii, коли сiв за кермо п’яний. Старшого, який тепер тут живе, батько нiколи особливо не любив. Той здебiльшого жив за кордоном, купував там безлiч поганських статуеток i надсилав iх додому. Вiн не любив своi грошi, коли був молодий, ця хвороба опанувала його десь уже пiд старiсть. А з батьком вiн не ладнав нiколи, так менi, принаймнi, розповiдали.

Люсi вдавала, нiби слухае цю розповiдь лише з чемним iнтересом, але насправдi намагалася не пропустити жодного слова. Старий садiвник прихилився до стiни й наготувався продовжити свою сагу. Вiн явно бiльше любив працювати язиком, нiж лопатою або садовими ножицями.

– Вiн помер перед вiйною, це я про старого джентльмена кажу. Жахливий був у нього характер. Не терпiв, щоб йому заперечували.

– А пiсля того як вiн помер, сюди приiхав наш сьогоднiшнiй мiстер Крекенторп i став тут жити?

– Атож, вiн зi своею родиною. Дiти на той час уже пiдросли.

– Але ж… О, я зрозумiла, ви говорите про вiйну 1914 року?

– Та нi. Вiн помер 1928 року, ось що я мав на увазi.

Люсi здалося дивним, що садiвник сказав «перед вiйною», маючи на увазi 1928 рiк. Сама вона цей рiк так не охарактеризувала б.

– Я думаю, вам уже хочеться повернутися до своеi роботи, – сказала вона. – Не дозволяйте менi вiдривати вас вiд ваших обов’язкiв.

– Та яке там вiдривання, – пробурчав старий Гiлмен без найменшого ентузiазму. – Уже поночiе. Працювати при такому свiтлi – лише очi псувати.

<< 1 ... 6 7 8 9 10 11 12 13 >>