<< 1 2 3 4 5 6 ... 13 >>

Поїзд о 4.50 з Педдінгтона
Агата Кристи

– А вам не здаеться, мем, що ви читали цiкаву iсторiю i, читаючи ii, задрiмали, а коли прокинулися, то думки у вашiй головi трохи перемiшалися, i ви…

Мiсiс Макгiлiкадi урвала його.

– Я все бачила на власнi очi, – сказала вона. – Я вже не спала, як i ви тепер не спите. І я дивилася крiзь вiкно потяга, який був навпроти, i бачила, як чоловiк душить жiнку. І я тепер хочу знати, що ви маете намiр iз цим робити?

– Ну… знаете, мем…

– Ви думаете вжити якихось заходiв?

Контролер неохоче зiтхнув i подивився на свого годинника.

– Ми будемо в Брекгемптонi десь хвилин через десять. Я повiдомлю там, що ви менi сказали. У якому напрямку йшов потяг, про який ви розповiдаете?

– У тому самому, у якому iдемо й ми, звичайно ж. Хiба я могла б щось побачити, якби потяг промчав повз моi вiкна в протилежному напрямку?

Контролер мав такий вигляд, наче думав, що мiсiс Макгiлiкадi здатна побачити все там, куди ii занесе фантазiя. Одначе залишався чемним.

– Ви можете покластися на мене, мем, – сказав вiн. – Я передам ваше повiдомлення куди слiд. Чи не назвали б ви менi свое прiзвище та адресу?.. Про всяк випадок…

Мiсiс Макгiлiкадi назвала йому адресу, де вона збиралася прожити протягом кiлькох наступних днiв, та адресу свого постiйного мiсця проживання в Шотландii, i вiн записав цi данi до свого нотатника. Пiсля чого пiшов геть iз виглядом чоловiка, який виконав свiй обов’язок й успiшно розв’язав проблему, що постала з вини надокучливого представника пасажирськоi публiки.

Мiсiс Макгiлiкадi знову залишилася сама – вона спохмурнiла й вiдчувала певне невдоволення. Чи справдi контролер передасть ii повiдомлення куди слiд? Чи вiн просто намагався ii заспокоiти. Вона туманно припускала, що в поiздах було чимало жiнок, цiлком переконаних у тому, що iм пощастило розкрити комунiстичну змову, з великими труднощами врятуватися вiд смертi, що вони бачили летючi тарiлки й космiчнi кораблi iнопланетян, або повiдомляли про вбивства, яких нiколи не було. Якщо той чоловiк сприйняв ii, як одну з таких…

Потяг уповiльнив хiд, клацаючи колесами по стрiлках i просуваючись мiж яскравих вогнiв великого мiста.

Мiсiс Макгiлiкадi вiдкрила сумочку, дiстала звiдти квитанцiю – бо iншого паперу в неi там не було – швиденько написала кiлька слiв на зворотi своею кульковою авторучкою, поклала в порожнiй конверт, який, на щастя, у неi знайшовся, заклеiла його й надписала адресу.

Потяг повiльно пiд’iхав до платформи, яка вирувала людьми. Усюдисущий металевий голос повiдомив:

– Потяг, який щойно прибув на першу платформу, вiдбувае о п’ятiй годинi тридцять вiсiм хвилин до Чедмаута iз зупинками в Мiлчестерi, Вейвертонi, Роксетерi. Пасажирiв на Маркет-Бейзинг просимо перейти на третю платформу, де стоiть iхнiй потяг. Потяг у першому глухому кутi пiде на Керберi з усiма зупинками.

Мiсiс Макгiлiкадi окинула платформу тривожним поглядом. Так багато людей i так мало носiiв! Але ось один iз них! Вона покликала його авторитетним голосом.

– Носiю! Будь ласка, негайно вiднесiть це повiдомлення до офiсу начальника станцii.

Вона подала йому конверт, а з конвертом шилiнг.

Потiм, зiтхнувши, сiла й вiдхилилася назад. Тепер вона зробила все, що могла. На мить ii думка затрималася на шилiнгу… Вистачило б i шiстьох пенсiв…

Їi уява повернулася до сцени, свiдком якоi вона щойно була. Жахливо, справдi жахливо… Вона була жiнкою з мiцними нервами, але тепер iй не вдавалося стримати тремтiння. Яка дивна, яка фантастична подiя сталася з нею, Елспетою Макгiлiкадi! Якби фiранка на тому вiкнi не злетiла вгору… Але, звичайно, так вирiшило Провидiння.

Провидiння захотiло, щоб вона, Елспета Макгiлiкадi, стала свiдком убивства. Вона похмуро стулила губи.

Пролунали голоси, засвистiли свистки, загримали, зачиняючись, дверi. Потяг о п’ятiй годинi тридцять вiсiм хвилин вiдiйшов вiд станцii Брекгемптон. Через годину й п’ять хвилин вiн зупинився в Мiлчестерi.

Мiсiс Макгiлiкадi зiбрала своi пакунки, узяла валiзу й вийшла на перон. Вона подивилася в обидва боки платформи. В ii головi промайнула та сама думка, що й ранiше. Носiiв явно бракуе. Тi, кого вона бачила, переносили мiшки з поштою й розвантажували багаж. Певно, залiзнична адмiнiстрацiя вважала, що пасажири тепер самi мають носити своi валiзи. Але ж вона не могла нести свою валiзу, i парасольку, й усi пакунки. Доведеться iй зачекати. Зрештою вона все ж таки знайшла носiя.

– Таксi?

– Мене тут зустрiнуть, я сподiваюся.

За межами станцii Мiлчестер до них пiдiйшов водiй таксi, який дивився на потiк пасажирiв, що виходили в мiсто. Вiн запитав м’якою мiсцевою говiркою:

– Ви мiсiс Макгiлiкадi? До Сент-Мерi-Мiд?

Мiсiс Макгiлiкадi пiдтвердила, що це справдi вона. Носiй одержав своi чайовi, не надто щедрi, але цiлком прийнятнi. Автомобiль iз мiсiс Макгiлiкадi, ii валiзою та пакунками вiд’iхав у нiч. Вiн мав проiхати дев’ять миль. Мiсiс Макгiлiкадi сидiла в машинi випростана й нiяк не могла розслабитися. Їi почуття вимагали, щоб вона подiлилася ними з кимось. Нарештi таксi заiхало до села, звернуло в знайому вулицю й зупинилося бiля пункту свого призначення. Мiсiс Макгiлiкадi вийшла з машини й рушила дорiжкою, яка була вистелена цеглою, до дверей. Водiй занiс ii валiзу й пакунки у дверi, коли iх вiдчинила вже немолода служниця. Мiсiс Макгiлiкадi перетнула хол, де у вiдчинених дверях вiтальнi на неi вже чекала господиня дому – тендiтна стара ледi.

– Елспето!

– Джейн!

Вони поцiлувалися, i без будь-якого вступу або попередньоi пустоi балачки мiсiс Макгiлiкадi схвильовано вигукнула:

– О, Джейн! Ти цього не можеш собi уявити! Я щойно була свiдком убивства!

Роздiл другий

І

Залишаючись вiрною науцi, яку отримала вiд матерi та бабусi, – справжня ледi нiколи не повинна бути анi шокованою, анi здивованою, – мiс Марпл лише пiдняла брови й похитала головою.

– Я можу тiльки поспiвчувати тобi, Елспето, – сказала вона, – що ти мусила пережити таке незвичайне потрясiння. Думаю, тобi лiпше негайно про все менi розповiсти.

Саме цього й прагнула насамперед мiсiс Макгiлiкадi. Дозволивши своiй господинi пiдвести себе ближче до вогню, вона сiла, скинула рукавички й почала свою розповiдь, наповнену такими незвичайними подробицями.

Мiс Марпл вислухала ii з великою увагою. Коли мiсiс Макгiлiкадi нарештi замовкла, щоб перевести дух, мiс Марпл сказала рiшучим голосом:

– Думаю, для тебе зараз найкраще, моя люба, пiти нагору, скинути капелюха й умитися. Потiм ми повечеряемо – i протягом вечерi не станемо навiть торкатися цiеi теми. Пiсля вечерi ми зможемо обговорити ii детальнiше й розглянути з усiх бокiв те, що тобi сьогоднi довелося пережити.

Мiсiс Макгiлiкадi погодилася на цю пропозицiю. Обидвi дами повечеряли, обговорюючи, поки iли, рiзнi аспекти життя в селi Сент-Мерi-Мiд. Мiс Марпл розповiла своiй гостi про загальну недовiру до нового органiста, про нещодавнiй скандальний випадок iз дружиною аптекаря й коротко згадала про ворожнечу, яка виникла мiж шкiльною вчителькою та сiльською владою. Потiм торкнулися в розмовi квiтiв, якi вирощували у своiх садках мiс Марпл та мiсiс Макгiлiкадi.

– Пiвонii, – сказала мiс Марпл, пiдводячись iз-за столу, – найменш передбачуванi. Вони або приживаються, або нi. Але якщо приживаються, то залишаються з тобою на все життя, а сьогоднi ми вже маемо новi й справдi чудовi рiзновиди.

Вони знову сiли бiля камiна, i мiс Марпл принесла два старовиннi вотерфордськi келихи з нарiжного буфету, а з iншого буфету – пляшку вина.

– Сьогоднi ввечерi ти не питимеш каву, Елспето, – сказала вона. – Ти вже й так надто збуджена (i не дивно!) i навряд чи зможеш заснути. Я приписую тобi келих мого вина з первоцвiту, а згодом, можливо, ти вип’еш фiлiжанку чаю з ромашки.

Мiсiс Макгiлiкадi погодилася з цими пропозицiями, i мiс Марпл налила iй вина.

– Джейн, – сказала мiсiс Макгiлiкадi, зробивши пробний ковток, – ти ж не думаеш, що все це менi наснилося або уявилося?

– Звичайно, нi, – сказала мiс Марпл тоном глибокого розумiння.

Мiсiс Макгiлiкадi зiтхнула з полегкiстю.

– Той контролер у поiздi, – сказала вона. – Вiн саме так подумав. Вiн був дуже чемний, але все одно…

– Я думаю, Елспето, то була цiлком природна реакцiя за тих обставин. Твоя розповiдь звучала, – i справдi вона такою була, – як геть неймовiрна iсторiя. І ти була для нього цiлковитою незнайомкою. Щодо мене, то я не маю найменшого сумнiву: усе, про що ти менi розповiла, справдi бачила на власнi очi. То була подiя надзвичайна – але аж нiяк не неможлива. Я сама добре пам’ятаю, як цiкаво було менi дивитися у вiкна потяга, що iхав поруч iз тим, у якому iхала я, адже там нерiдко вiдбувалися подii, що iх я могла спостерiгати майже впритул. Пам’ятаю, одного разу мала дiвчинка гралася з плюшевим ведмедиком i несподiвано кинула ним у гладкого чоловiка, який спав у кутку вагона, той стрепенувся й прокинувся, i вигляд у нього був украй обурений, а iншi пасажири, дивлячись на нього, весело смiялися. Я бачила iх усiх дуже виразно. Згодом я могла б точно описати, який вони мали вигляд i в якому одязi були.

<< 1 2 3 4 5 6 ... 13 >>