<< 1 2 3 4 5 6 7 ... 13 >>

Поїзд о 4.50 з Педдінгтона
Агата Кристи

Мiсiс Макгiлiкадi вдячно кивнула:

– Саме так усе було й зi мною.

– Ти кажеш, що чоловiк стояв до тебе спиною. То ти не бачила його обличчя?

– Нi.

– А жiнку ти описати можеш? Вона була молода, стара?

– Досить молода. Десь рокiв тридцять або тридцять п’ять, якщо не помиляюся. На жаль, точнiше сказати не можу.

– Симпатична?

– Знову ж таки сказати не можу. Їi обличчя, розумiеш, було геть спотворене…

Мiс Марпл швидко сказала:

– Так, так, я розумiю. Як вона була вдягнена?

– У пальтi з хутром, пальто невiдомого менi крою, а хутро якогось свiтлого кольору. Без капелюха. Волосся – бiляве.

– А як щодо чоловiка – ти не помiтила чогось такого, що запам’яталося б тобi?

Мiсiс Макгiлiкадi на коротку мить задумалася, перш нiж вiдповiла:

– Досить високий – i темноволосий, думаю. На ньому було важке пальто, тому я не могла добре роздивитися будову його тiла. Не надто багато, щоб робити якiсь висновки, – розчаровано додала вона.

– Це вже щось, – не погодилася з нею мiс Марпл. Вона зробила паузу, потiм сказала: – А ти цiлком переконана, що та жiнка була мертва? Твоя уява тебе не обманюе?

– Вона була мертва, я не могла помилитися. У неi вивалився язик i… Менi не хотiлося б про це говорити…

– Гаразд, моя люба, не говори, – швидко промовила мiс Марпл. – Гадаю, завтра вранцi ми знатимемо бiльше.

– Завтра вранцi?

– Я маю пiдстави сподiватися, що вранiшнi газети напишуть про це. Пiсля того, як той чоловiк напав на неi i вбив ii, вiн мусив мати проблеми з трупом. Куди вiн його мiг подiти? Імовiрно, вiн вийшов iз поiзда на першiй зупинцi – до речi, ти пам’ятаеш, вагон був спальний?

– Нi.

– У такому разi цей потяг не йшов далеко. Вiн майже напевне зупинився в Брекгемптонi. Тодi, вельми ймовiрно, твiй убивця покинув потяг у Брекгемптонi, примостивши тiло на сидiннi в кутку й прикривши обличчя комiром пальта, аби вiдразу не помiтили, що вона мертва. Атож, я думаю, вiн учинив саме так. Але хай там як, а тiло знайдуть дуже скоро – я думаю, повiдомлення про те, що в поiздi знайдено мертву жiнку, майже напевне буде надруковане в ранкових газетах, де ми його й прочитаемо.

ІІ

Але в ранкових газетах такого повiдомлення не було.

Мiс Марпл i мiсiс Макгiлiкадi, переконавшись у цьому, закiнчили свiй снiданок у мовчанцi. Обидвi мiркували.

Пiсля снiданку вони прогулялися в садку. Але цього разу навiть така цiкава пригода, як прогулянка в садку, не спричинила звичного ентузiазму. Мiс Марпл справдi хотiла привернути увагу гостi до тих рiдкiсних рослин, якi вона посадила на штучно викладених декоративних гiрках, але робила це вкрай неуважно. А мiсiс Макгiлiкадi не переходила за своiм звичаем у контратаку, перераховуючи своi власнi надбання.

– Звичайно, сад у мене не такий, яким би мав бути, – сказала мiс Марпл, але вона й далi говорила неуважно. – Доктор Гейдок категорично заборонив менi нахилятися або ставати навколiшки – а ти тiльки подумай, що можна зробити, не нахиляючись i не опускаючись навколiшки? Є, правда, старий Едвардс – але вiн такий упертий. І взагалi всi садiвники, яких ми наймаемо лише тимчасово, набувають поганих звичок – тiльки й знають, що пити чай, бити байдики, а справжньоi роботи вiд них не дочекаешся.

– О, я це знаю, – сказала мiсiс Макгiлiкадi. – Менi, звичайно, нiхто не забороняв нахилятися, але справдi, коли ти добре попоiси, а вже й так набрала тiла, – вона подивилася на своi розкiшнi форми, – то не встигнеш нахилитися, як з’являеться печiя.

Запала мовчанка, а тодi мiсiс Макгiлiкадi зупинилася, твердо впершись ногами в землю, й обернулася до подруги.

– Ну то що? – запитала вона.

Це було лише кiлька слiв, якi нiчого не означали, але вони набули своеi повноi значущостi в тонi, яким мiсiс Макгiлiкадi iх промовила, i мiс Марпл чудово зрозумiла, що вона хотiла ними сказати.

– Я знаю, що нам треба зробити, – повiдомила вона.

Двi жiнки подивились одна на одну.

– Я думаю, – сказала мiс Марпл, – нам треба пiти до полiцii й поговорити iз сержантом Корнiшем. Вiн розумний i терплячий, i я знаю його дуже добре, а вiн знае мене. Я переконана, вiн нас вислухае i передасть iнформацiю куди слiд.

Сказано – зроблено, i через три чвертi години мiс Марпл i мiсiс Макгiлiкадi розмовляли з чоловiком, що мав бiльш нiж тридцять, але менш нiж сорок рокiв, зi свiжим кольором обличчя i який уважно вислухав усе, що вони йому розповiли.

Френк Корнiш прийняв мiс Марпл вельми приязно й навiть зi щирою повагою. Вiн поставив стiльцi для обох дам i запитав:

– То що ми можемо зробити для вас, мiс Марпл?

Мiс Марпл вiдповiла:

– Я хочу, щоб ви уважно вислухали iсторiю, яку розповiсть вам моя подруга – мiсiс Макгiлiкадi.

І сержант Корнiш вислухав ii iсторiю. Коли вона закiнчила свою розповiдь, вiн мовчав хвилину або двi.

Потiм сказав:

– Це якась неймовiрна iсторiя.

Вiн устиг непомiтно й пильно оглянути мiсiс Макгiлiкадi, поки вона розповiдала ii.

Загалом вона справила на нього приемне враження. Розсудлива жiнка, спроможна викласти свою iсторiю ясно й чiтко; не надiлена надмiрною уявою й не схильна до iстеричностi. Тим бiльше, що мiс Марпл – так йому, принаймнi, здалося – вiрила в правдивiсть розповiдi ii подруги, а вiн усе знав про мiс Марпл. Усi в Сент-Мерi-Мiд знали мiс Марпл. Хоч вона й здавалася забудькуватою й легко бентежилася, проте розум був у неi гострий i проникливий.

Вiн прокашлявся й заговорив.

– Звичайно, – сказав вiн, – ви могли помилитися. Я не кажу, що ви справдi помилилися, але помилитися могли. Люди iнодi люблять пожартувати – i те, що ви бачили, могло не бути серйозним або фатальним.

– Я бачила те, що бачила, – похмуро мовила мiсiс Макгiлiкадi.

«І вона вiд цього не вiдступиться, – подумав Френк Корнiш, – до того ж, iмовiрно це чи неймовiрно, вона може мати слушнiсть».

Уголос вiн сказав:

– Ви повiдомили про те, що бачили, офiцiйних осiб на залiзницi й розповiли менi. Ви зробили все, як годиться, i я обiцяю вам провести необхiдне розслiдування.

Вiн замовк. Мiс Марпл лагiдно кивнула головою – вона була цiлком задоволена. Мiсiс Макгiлiкадi не була цiлком задоволена, проте не сказала нiчого.

<< 1 2 3 4 5 6 7 ... 13 >>