<< 1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 13 >>

Поїзд о 4.50 з Педдінгтона
Агата Кристи

У дверях з’явився контролер. Мiс Марпл запитально пiдняла брови. Мiсiс Макгiлiкадi похитала головою. Це був iнший контролер. Вiн пробив компостером iхнi квитки й пiшов далi, хитаючись, бо поiзд саме гойднуло на довгому поворотi. Вiн стишив хiд, коли проiздив той поворот.

– Здаеться, ми вже приiхали до Брекгемптона, – сказала мiсiс Макгiлiкадi.

– Ми проминаемо його передмiстя, гадаю, – сказала мiс Марпл.

За вiкнами замиготiли вогнi, будинки, вулицi, трамваi. Швидкiсть поiзда дедалi зменшувалася. Колеса застукотiли по стрiлках.

– Через хвилину ми будемо на вокзалi, – сказала мiсiс Макгiлiкадi, – i я не бачу, щоб iз нашоi подорожi була якась користь. Ти щось з’ясувала для себе, Джейн?

– Боюся, що нi, – сказала мiс Марпл, i в ii голосi прозвучав сумнiв.

– Даремне витрачання грошей, – сказала мiсiс Макгiлiкадi, але з меншим осудом, анiж би вона вклала у своi слова, якби платити довелося iй. У цьому мiс Марпл не мала найменшого сумнiву.

– Хай там як, – сказала мiс Марпл, – а хочеться побачити на власнi очi те мiсце, де стався злочин. Цей поiзд запiзнюеться на кiлька хвилин. Той, у якому ти iхала в п’ятницю, теж запiзнювався?

– Здаеться, що так. Я не звернула уваги.

Поiзд повiльно витягувався понад довгим пероном Брекгемптонського вокзалу, який кишiв людьми. Лунав хрипкий голос iз гучномовця, дверi вiдчинялися й зачинялися, люди виходили й заходили, сновигали вгору й униз по платформi. Повсюди панувала метушня.

«Як легко, – подумала мiс Марпл, – убивцi розчинитися в цьому натовпi, покинути станцiю затиснутому в густiй масi людей або просто пересiсти в iнший вагон i поiхати далi цим самим поiздом, а потiм вийти десь на однiй iз наступних станцiй. Чоловiковi легко заховатися серед багатьох iнших чоловiкiв. Але заховати мертве тiло було б не так просто. Тiло десь мае бути».

Мiсiс Макгiлiкадi вийшла з вагона. Вона тепер говорила до подруги з платформи, крiзь вiдчинене вiкно.

– Потурбуйся про себе, Джейн, – казала вона. – Не застудися. Зараз ми маемо пiдступний час року, а ти вже не така молода, якою колись була.

– Я знаю, – сказала мiс Марпл.

– І припини сушити собi голову над тим, що вiд мене почула. Ми зробили все, що могли.

Мiс Марпл кивнула головою й сказала:

– Не стовбич на холодi, Елспето. Бо ти застудишся, а не я. Іди й випий фiлiжанку гарячого чаю в кiмнатi-ресторанi. Ти маеш час, ще дванадцять хвилин до того, як твiй потяг вiдiйде назад, до мiста.

– Я подумаю й, можливо, так i зроблю. До побачення, Джейн.

– До побачення, Елспето. Щасливого тобi Рiздва. Сподiваюся, з Маргарет усе гаразд. Бажаю тобi цiкаво провести час на Цейлонi й привiтати вiд мене дорогого Родерiка, якщо вiн досi пам’ятае мене, у чому я сумнiваюся.

– Звичайно ж, вiн пам’ятае тебе – i дуже добре. Ти ж допомогла йому, коли вiн ще навчався в школi, – пам’ятаеш, як у нього зникли грошi iз замкненоi шафки, – вiн нiколи про це не забуде.

– А, он ти про що, – сказала мiс Марпл.

Мiсiс Макгiлiкадi вiдвернулася, пролунав свисток, i поiзд став набирати швидкiсть. Мiс Марпл дивилася, як вiддаляеться кремезне й повне тiло ii подруги. Елспета могла iхати на Цейлон iз чистою совiстю: вона виконала свiй обов’язок i була вiльна вiд подальших зобов’язань.

Мiс Марпл не вiдхилилася на спинку сидiння, коли потяг почав набирати швидкiсть. Натомiсть вона випросталася й вiддалася серйозним роздумам. Хоч у розмовi мiс Марпл нерiдко була багатослiвною й неуважною, ii думки завжди були чiткими й гострими. Вона мала розв’язати проблему, проблему своеi власноi подальшоi поведiнки; i хоч це й могло здатися дивним, проте вона постала перед нею, як i перед мiсiс Макгiлiкадi, як проблема обов’язку.

Мiсiс Макгiлiкадi сказала, вони обидвi зробили те, що могли зробити. Так воно й справдi було в стосунку до мiсiс Макгiлiкадi, але щодо себе самоi мiс Марпл такою певною не була.

Можливо, iй слiд би скористатися зi свого не зовсiм звичайного обдарування. Але чи не надто вона самовпевнена… Зрештою, що може вона зробити? Слова ii подруги повернулися до неi: «Ти вже не така молода, якою колись була…»

Подiбно до генерала, який холоднокровно опрацьовуе план своiх бойових операцiй, або до бухгалтера, що обмiрковуе наступну торговельну оборудку, мiс Марпл зважувала й упорядковувала у своiй свiдомостi факти за й проти своiх подальших дiй. Ось тi факти, якi можна було визнати сприятливими:

1. Мiй тривалий досвiд життя та мое знання людськоi природи.

2. Сер Генрi Клiтерiнг та його хрещеник (здаеться, вiн тепер працюе в Скотленд-Ярдi), який так добре показав себе пiд час розслiдування вбивства в Лiтл-Педоксi[1 - Ідеться про подii, якi Агата Крiстi описала в повiстi «Оголошено вбивство». (Тут i далi примiтки перекладача.)].

3. Другий син мого небожа Реймонда Дейвiд, який працюе, я майже переконана, у системi англiйських залiзниць.

4. Син Грiзельди Леонард, який так добре тямить у мапах.

Мiс Марпл розглянула цi факти й схвалила iх. Вони були дуже необхiднi на тлi фактiв несприятливих – насамперед слабкостi ii тiла.

«Навряд чи я змогла б, – подумала мiс Марпл, – поiхати туди, сюди й куди завгодно, щоб здiйснити розслiдування i з’ясувати те або те».

Атож, саме в цьому була головна складнiсть – ii вiк i слабкiсть органiзму. Хоч для свого вiку вона мае непогане здоров’я, але вона стара. І якщо доктор Гейдок суворо заборонив iй працювати в саду, то навряд чи вiн дозволить iй iздити по краiнi, щоб розслiдувати вбивство. Бо саме це, по сутi, вона збираеться робити – i саме тут ii чекають щонайбiльшi труднощi. Бо якщо досi ii просили взяти участь у розслiдуваннi й допомогти полiцii, то тепер вона сама взяла на себе iнiцiативу знайти злочинця. І вона навiть не була переконана в тому, що iй дуже хочеться зайнятися цiею справою… Вона стара – стара i стомлена. Тепер, пiсля такого стомливого дня, вона не мае найменшого бажання розпочинати нехай там що. Вона хоче лише добутися додому, посидiти бiля вогню, добре повечеряти й лягти спати, а завтра попрацювати в садку: пiдрiзати гiлля або щось пiдправити, не нахиляючись i не перенапружуючи себе…

– Я надто стара, щоб уплутувати себе в новi авантюри, – сказала мiс Марпл, звертаючись до самоi себе й неуважно дивлячись у вiкно на довгу й вигнуту лiнiю насипу.

Вигин…

Щось легенько заворушилося в ii пам’ятi… Той поворот вiдразу пiсля того, як контролер пробив iхнi квитки…

У неi раптом виникла iдея. Лише iдея. Зовсiм нова iдея…

Обличчя мiс Марпл зарожевiло. Несподiвано ii втому як рукою зняло.

– Завтра вранцi я напишу Дейвiду, – сказала вона собi.

І в ту ж мить ще одна цiнна думка зблиснула в ii головi.

– Як я могла забути! Моя вiрна Флоренс!

ІІ

Мiс Марпл заходилася методично опрацьовувати план своеi кампанii, не забуваючи про те, що наближаються днi Рiздва, якi, безперечно, стануть тим фактором, що гальмуватиме розвиток подiй.

Вона написала своему троюрiдному племiнниковi Дейвiдовi Весту, поеднавши привiтання з рiздвяними святами з проханням якнайскорiше надати потрiбну iй iнформацiю.

На щастя, як i в попереднi роки, ii запросили в дiм пастора на рiздвяну вечерю, i там вона змогла зустрiтися з молодим Леонардом, що приiхав додому на рiздвянi вакацii й чудово розумiвся на мапах.

Мапи були найбiльшим захопленням Леонарда. Причина того, чому стара ледi цiкавиться великомасштабною мапою конкретноi мiсцевостi, не розбудила його цiкавостi. Вiн мiг розповiсти про мапи все, що завгодно, i написав для неi на паперi, якi саме могли знадобитися для ii мети. Вiн навiть зробив бiльше. Виявив, що в його колекцii була така мапа, i надав ii для тимчасового користування. Мiс Марпл пообiцяла, що поводитиметься з нею дуже обережно й у належний час поверне.

ІІІ

– Мапи! – сказала його мати Грiзельда, яка, хоч i мала вже дорослого сина, здавалася молодою й квiтучою, надто молодою й квiтучою для старого й обшарпаного церковного дому, у якому вона жила. – Навiщо iй потрiбнi мапи? Що вона там знову затiяла?

– Не знаю, – сказав молодий Леонард. – Не пам’ятаю, щоб вона менi пояснила, навiщо iй знадобилися мапи.

– Спробуй-но вгадати… – сказала Грiзельда. – Усе це здаеться менi вельми сумнiвним… Нашiй бабусi вже стiльки рокiв, що могла б уже й забути про такi розваги.

<< 1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 13 >>