<< 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 ... 13 >>

Поїзд о 4.50 з Педдінгтона
Агата Кристи

– Про якi розваги? – запитав Леонард, однак Грiзельда вiдповiла ухильно:

– Вона надто полюбляе пхати носа в усе на свiтi. Але навiщо iй усе-таки мапи, нiяк не можу здогадатися.

Незабаром мiс Марпл одержала листа вiд троюрiдного племiнника Дейвiда Веста. У ньому вiдчувалася велика прихильнiсть до своеi неспокiйноi старенькоi тiтки:

«Дорога тiтко Джейн, що ти там знову собi замислила? Я зiбрав для тебе iнформацiю, яку ти просиш надати. Існують лише два потяги, що вiдповiдають умовам, про якi ти менi написала: один iз них вiдбувае з Педдiнгтона в 4 : 33, а другий – рiвно о п’ятiй. Перший – звичайний пасажирський, який зупиняеться в Гайдiнг-Бродсвей, Барвел-Гiт, Брекгемптонi, а далi на всiх станцiях до Маркет- Бейзинг. О п’ятiй годинi вiдбувае валлiйський експрес на Кардiф, Ньюпорт i Свонсi. Поiзд о 4 : 50 може десь випередити перший iз цих двох, хоч той i прибувае в Брекгемптон на п’ять хвилин ранiше, а другий iз них проминае поiзд о четвертiй п’ятдесят перед самим Брекгемптоном.

У твоему проханнi менi вчуваеться якийсь смаковитий сiльський скандал. Схоже, ти, повертаючись iз мiста, де шастала по крамницях, поiздом, який вiдходить о 4 : 50, побачила крiзь вiконце поiзда, що проминав той, у якому iхала ти, як дружину мера обiймае санiтарний iнспектор? Але яка тобi рiзниця, що то був за поiзд? Либонь, вони обое поверталися з вiкенду в Портколi? Дякую за пуловер. Саме цього я й хотiв. Як твiй сад? Мабуть, у ньому зовсiм мало роботи в цю пору року, так менi здаеться.

Твiй назавжди

Дейвiд».

Мiс Марпл легенько всмiхнулася, а потiм обмiркувала надану iй iнформацiю. Мiсiс Макгiлiкадi твердо заявила, що той вагон не був спальним. Отже, iшлося не про експрес на Свонсi. Їi проминув поiзд, що вийшов iз Лондона о 4 : 33.

Доведеться, можливо, ще не раз проiхатися тим маршрутом. Мiс Марпл зiтхнула, але уклала свiй план.

Вона поiхала до Лондона, як i ранiше, о 12 : 35, але цього разу повернулася до Брекгемптона не тим поiздом, який вiдходив о четвертiй годинi п’ятдесят хвилин, а тим, який вiдходив о четвертiй тридцять три. Пiд час цiеi подорожi нiчого незвичайного не сталося, але вона змогла вiдзначити деякi деталi. Поiзд не був переповнений – о 4 : 33 ще не настав пiк вечiрнього руху. На всi вагони першого класу був лише один пасажир – дуже старий джентльмен, який читав журнал «Нью стейтсмен». Мiс Марпл сидiла сама-одна в порожньому купе й на двох зупинках – Гайдiнг-Бродсвей, Барвел-Гiт – вихилялася з вiкна, дивлячись на пасажирiв, що сiдали в поiзд i виходили з нього. Невеличка кiлькiсть пасажирiв третього класу сiли на зупинцi Гайдiнг-Бродсвей. На зупинцi Барвел-Гiт кiлька пасажирiв третього класу повиходили з поiзда. Нiхто не сiв у вагони першого класу й нiхто з них не вийшов, крiм старого джентльмена, який вийшов зi своiм «Нью стейтсменом».

Коли поiзд наблизився до Брекгемптона i став завертати, мiс Марпл пiдвелася на ноги i стала, обернувшись спиною до вiкна, на яке опустила фiранку.

«Так, – вирiшила вона, – крутий поворот i несподiване зменшення швидкостi поiзда перед ним примушували пасажира втратити рiвновагу й вiдкидали його до вiкна, а фiранка в цю саму мить легко могла злетiти вгору». Вона виглянула назовнi, у нiч. Свiтла було бiльше, анiж тодi, коли мiсiс Макгiлiкадi iхала в цьому самому поiздi: день був не такий похмурий, а проте мало що можна було побачити. Для того щоб оглянути навколишню мiсцевiсть, iй доведеться повторити цю подорож при денному свiтлi.

Наступного дня вона виiхала до Лондона вранiшнiм поiздом, купила там чотири наволочки (але якi цiни!), прагнучи поеднати свое розслiдування з найнагальнiшими домашнiми потребами, i повернулася додому потягом, який вiдходив вiд Педдiнгтонського вокзалу о 12 : 15. Вона знову була сама-одна у вагонi першого класу.

«Уся справа в надто високих податках, – подумала мiс Марпл. – Нiхто не може дозволити собi подорожувати в першому класi, крiм бiзнесменiв, i то тiльки в години пiк. Певно, вони мають можливiсть включити вартiсть поiзду у своi службовi витрати».

Десь за чверть години до того, як поiзд мав прибути на станцiю Брекгемптон, мiс Марпл дiстала мапу, яку Леонард надав iй у тимчасове користування, i почала оглядати мiсцевiсть. Вона дуже ретельно вивчила мапу ще до поiздки й тепер, помiтивши назву станцii, яку вони проiхали, точно знала, де перебувае, коли поiзд почав зменшувати швидкiсть перед поворотом. Дуга повороту була дуже великою. Мiс Марпл, притулившись носом до вiкна, з пильною увагою роздивлялася мiсцевiсть, яка лежала пiд нею (поiзд iшов по досить високому насипу). Вона роздiлила свою увагу мiж оглядом зовнiшньоi мiсцевостi та мапою, аж поки нарештi поiзд не зупинився в Брекгемптонi.

Того вечора вона написала й укинула до поштовоi скриньки листа, адресованого мiс Флоренс Гiл, Медiсон-роуд, 4, Брекгемптон… Наступного дня вона навiдалася в бiблiотеку графства й уважно дослiдила адресну книгу та географiчний довiдник Брекгемптона, а також ознайомилася з iсторiею графства.

Нова версiя мiс Марпл була досить розпливчатою й схематичною, але досi нiщо iй не суперечило. Те, що вона припускала, було можливим. Наразi ii це задовольняло.

Але наступний крок вимагав дiй – дiй багатьох i досить напружених, дiй такого характеру, до яких вона була фiзично не готова. Якщо вона хоче остаточно пiдтвердити або спростувати свою теорiю, iй треба на цьому етапi знайти пiдтримку й допомогу. Але хто мiг би iй допомогти? Мiс Марпл перебрала в пам’ятi кiлька iмен та можливостей, вiдкидаючи кожну роздратованим похитуванням голови. Люди, на чий розум i кмiтливiсть вона могла б покластися, надто заклопотанi своiми власними справами. Вони не тiльки виконують якусь важливу роботу, а навiть iхне дозвiлля визначене далеко наперед. А з людей не надто розумних, хоч вони, може, i мають досить вiльного часу, користi небагато – так вирiшила мiс Марпл.

Вона глибоко замислилася, i ii невпевненiсть та розгубленiсть дедалi зростали.

Потiм раптом у головi в неi прояснилося. Вона радiсно викрикнула iм’я:

– Як же я могла забути! Ну звичайно ж! Люсi Айлесберроу!

Роздiл четвертий

І

Ім’я Люсi Айлесберроу було вже досить вiдоме в певних колах.

Люсi Айлесберроу мала тридцять два роки. Свого часу вона була першою ученицею на математичному факультетi Оксфорда, володiла, як усi вважали, блискучими здiбностями, i нiхто не сумнiвався в тому, що ii чекае попереду велика наукова кар’ера.

Але Люсi Айлесберроу володiла не лише блискучим розумом наукового спрямування, а й практичним тверезим глуздом. Вона не могла не звернути увагу на те, що навiть блискуча академiчна кар’ера оплачуеться надзвичайно низько. Вона не мала анi найменшого бажання навчати студентiв i полюбляла контактувати з людьми, якi були надiленi розумом набагато менш блискучим, нiж ii власний. Одне слово, вона любила людей, людей усiх видiв i рiзновидiв, а не одних i тих самих людей протягом тривалого часу. Вона також любила грошi й не намагалася це приховати. А щоб заробити багато грошей, треба було вмiти використовувати найгострiшi потреби суспiльства.

Люсi Айлесберроу вiдразу виявила одну з таких найгострiших потреб – потребу у квалiфiкованiй домашнiй прислузi будь-якого виду чи рiзновиду. І на превеликий подив своiх друзiв та колег, що трудилися в науковiй сферi, Люсi Айлесберроу пiшла працювати в галузь домашнього обслуговування.

Там вона вiдразу домоглася негайного й надiйного успiху. Тепер, пiсля того як минули кiлька рокiв, ii знали на всiй територii Британських островiв. Було цiлком нормально для дружини весело сказати своему чоловiковi: «Усе буде гаразд, я можу поiхати з тобою до Штатiв. Менi пощастило роздобути Люсi Айлесберроу!» Великою перевагою Люсi Айлесберроу був той факт, що коли вона приходила в дiм, господиня могла забути про всi своi турботи, тривоги та тяжку роботу. Люсi Айлесберроу робила геть усе, доглядала за всiм i все могла передбачити. Вона була неймовiрно компетентна в будь-якiй сферi, яку тiльки можна собi уявити. Вона доглядала старих людей, брала на себе всi турботи про малих дiтей, пiклувалася про хворих, готувала божественно смачнi страви, умiла знайти спiльну мову зi старими слугами (якщо такi в домi були, та здебiльшого iх там не бувало), умiла бути тактовною з неможливими людьми, знала, як заспокоiти розхитанi нерви п’яниць, чудово ладнала iз собаками. А головне – вона нiколи не зважала на те, що саме доводилося iй робити. Вона шкребла пiдлогу на кухнi, копала землю в саду, прибирала за собаками й переносила вугiлля.

Одним iз ii правил було нiколи не найматися на тривалий час. Два тижнi були ii звичним перiодом – якщо ж вона погоджувалася працювати протягом мiсяця, то це пояснювалося якимись надзвичайними обставинами. За цi два тижнi вам доводилося платити величезну суму грошей. Зате протягом цих двох тижнiв ви жили, як на небесах. Ви могли цiлковито розслабитися, поiхати за кордон, залишатися вдома, робити все, що вам заманеться, будучи впевненi, що у вашому домi все гаразд, бо в ньому порядкують талановитi руки Люсi Айлесберроу.

Природно, попит на ii послуги був величезний. Якби вона хотiла, то могла б забезпечити себе роботою на три роки вперед. Їй пропонували величезнi суми за те, щоб вона погодилася працювати постiйно. Але Люсi не мала нiякого бажання працювати постiйно, та й нiколи не мала вона звички зазирати вперед далi, нiж на пiвроку. І десь протягом цих пiвроку невiдомо для клiентiв, якi так прагнули ii послуг, вона завжди вигадувала для себе певнi короткi перiоди, якi давали iй змогу або влаштувати для себе розкiшнi вакацii (позаяк вона не мала потреби витрачати грошi на щось iнше, бо iй не тiльки щедро платили, а й утримували на всьому готовому), або найматися на дуже короткий час на роботу, яка приваблювала ii фантазiю або своiм характером, або тим, що «iй подобалися люди». Атож, вона мала цiлковиту волю обирати серед людей, якi прагнули ii послуг, i мала звичай обирати лише тих, хто припадав iй до смаку. Просто багатi люди далеко не завжди мали шанс купити послуги Люсi Айлесберроу. Вона залишала за собою право шукати й обирати, i вона шукала й обирала. Таке життя надзвичайно iй подобалося, i вона знаходила в ньому невичерпне джерело розваг i втiхи.

Люсi Айлесберроу читала й перечитувала листа вiд мiс Марпл. Вона познайомилася з мiс Марпл два роки тому, коли ii послуг зажадав письменник Реймонд Вест, автор вiдомих романiв. Вiн найняв ii для догляду за своею старою тiткою, яка одужувала вiд запалення легень. Люсi погодилася на цю роботу й поiхала до Сент-Мерi-Мiд. Мiс Марпл дуже сподобалася iй. Що ж до мiс Марпл, то коли з вiкна своеi спальнi вона побачила, як Люсi Айлесберроу скопала грядку пiд солодкий горошок саме так, як потрiбно скопати, вона вiдхилилася назад на своi подушки, зiтхнувши з полегкiстю, з’iла кiлька страв, дiетичних, але смачних, якi зготувала для неi Люсi Айлесберроу, i з приемнiстю вислухала розповiдь своеi староi дратiвливоi покоiвки про те, як: «Я показала тiй мiс Люсi Айлесберроу модель вишивки, якоi вона нiколи не бачила i про яку нiколи не чула. Вона менi дуже чемно подякувала». Мiс Марпл тодi неабияк здивувала лiкаря швидкiстю свого одужання.

Мiс Марпл написала iй, запитуючи, чи мiс Айлесберроу зможе виконати для неi певну роботу – роботу досить-таки незвичайну. Чи не змогла б мiс Айлесберроу десь зустрiтися з нею, щоб вони могли обговорити цю справу?

Люсi Айлесберроу спохмурнiла на хвилину або двi й глибоко замислилася. Правду кажучи, роботою вона була завантажена по вуха. Але тому, що роботу було названо «незвичайною», а спогади про особистiсть мiс Марпл примусили ii завагатися, вона вiдразу зателефонувала мiс Марпл i повiдомила, що приiхати до Сент-Мерi-Мiд не може, бо перебувае на роботi, але наступного дня вона буде вiльна вiд другоi до четвертоi години й могла б зустрiтися з мiс Марпл десь у Лондонi. Вона запропонувала iй зустрiтися в ii клубi – досить незвичайному закладi, який мав ту перевагу, що в ньому було кiлька темних кабiнетiв, майже завжди порожнiх.

Мiс Марпл прийняла пропозицiю, i наступного дня iхня зустрiч вiдбулася.

Вони обмiнялися привiтаннями. Люсi Айлесберроу провела свою гостю до найтемнiшого кабiнету й сказала:

– Боюся, я надто завантажена тепер, щоб виконати ваше доручення, та, можливо, ви все ж таки розповiсте менi, чого вiд мене хочете.

– Мое доручення справдi дуже просте, – сказала мiс Марпл. – Незвичайне, але просте. Я хочу, щоб ви знайшли труп.

На якусь мить у свiдомостi Люсi промайнула пiдозра, що в мiс Марпл негаразд iз головою, проте цю думку вона вiдразу вiдкинула. Мiс Марпл завжди мислила надзвичайно тверезо. Вона мала на увазi саме те, що сказала.

– Який саме труп? – запитала Люсi Айлесберроу з гiдним подиву самовладанням.

– Труп жiнки, – пояснила мiс Марпл. – Труп жiнки, яку було вбито – власне кажучи, задушено – в поiздi.

Брови в Люсi легенько пiдскочили вгору.

– Це й справдi незвичайне доручення. Розкажiть менi, про що саме йдеться.

Мiс Марпл розповiла iй про все. Люсi Айлесберроу слухала уважно, не перебиваючи. Наприкiнцi розповiдi вона сказала:

– Тут усе залежить вiд того, чи ваша подруга справдi це бачила, чи iй примарилося…

Вона залишила речення незакiнченим, нiби хотiла почути вiдповiдь на свое запитання.

– Елспета Макгiлiкадi нiчого нiколи не вигадуе, – сказала мiсiс Марпл. – Тому я й покладаюся на те, що вона розповiла. Якби щось подiбне розповiла менi Доротi Катрайт – тодi це було б зовсiм iншою справою. Доротi завжди готова розповiсти цiкаву iсторiю, i нерiдко вона щиро вiрить у ii правдивiсть, i якась частка правди в нiй дiйсно е, однак не бiльше, нiж зовсiм мiзерна частка. Але Елспета зовсiм не така жiнка, яка може повiрити в щось неймовiрне, у щось таке, чого не може статися. Вона не пiддаеться жодному навiюванню, тверда, як гранiт, i нiколи не дозволить, аби iй щось привидiлося.

– Розумiю, – замислено мовила Люсi. – Гаразд, припустiмо, усе так i було. Але як саме я зможу допомогти вам?

– Ви справили на мене велике враження, – сказала мiс Марпл. – І ви, либонь, розумiете, що я вже не маю тiеi фiзичноi сили, яка дозволила б менi вжити тих заходiв, якi я вважаю потрiбними.

– Ви хочете, щоб я здiйснила розслiдування? Саме такоi допомоги ви вiд мене чекаете? Але хiба полiцiя вже не зробила все, що слiд? Чи ви думаете, полiцiя зробила це вкрай недбало?

– Ой, нi, – заперечила мiс Марпл. – Я не можу сказати, що полiцiя виявила недбалiсть. Але рiч у тому, що в мене виникло одне припущення про труп задушеноi жiнки. Вiн мае десь бути. Якщо його не знайшли в поiздi, то, певно, зiпхнули або викинули з вагона – але його також не знайшли нiде поблизу колii. Тому я проiхала тим самим рейсом, намагаючись з’ясувати, чи там е таке мiсце, де тiло можна викинути з поiзда й ви не знайдете його поблизу колii – i таке мiсце е. Залiзниця утворюе велику дугу, перш нiж потяг прибувае до Брекгемптона, i тягнеться по вершинi високого насипу. Якщо тiло викинули там, де потяг нахилився пiд певним кутом, то тiло просто не могло не скотитися з насипу.

<< 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 ... 13 >>