<< 1 ... 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 >>

Поїзд о 4.50 з Педдінгтона
Агата Кристи

– Звичайно, ви матимете таку можливiсть. Скажiмо, вiдразу пiсля полудня й до шостоi вечора, це вас улаштуе?

– Цiлком.

Мiс Крекенторп на мить завагалася, перш нiж сказати:

– Мiй батько вже старий, i… часом терпiти його бувае важко. Вiн не любить, коли хтось тринькае грошi, й iнодi може образити людину. Менi не хотiлося б…

Люсi швидко урвала ii:

– Я звикла мати справу зi старими людьми будь-якого рiзновиду, – сказала вона. – Менi завжди вдаеться зберiгати з ними добрi стосунки.

Емма Крекенторп, схоже, заспокоiлася.

«Певно, складнi стосунки з батьком, – зробила свiй дiагноз Люсi. – Схоже, вiн неабиякий самодур».

Їй надали велику похмуру спальню, яку марно намагався нагрiти невеличкий електричний обiгрiвач, а потiм господиня показала iй весь дiм – великий i незатишний особняк. Коли вони проминали дверi, що виходили в хол, чоловiчий голос проревiв:

– Це ти, Еммо? З новою дiвкою? Ану, тягни ii сюди, я хочу подивитися на неi.

Емма почервонiла й подивилася на Люсi вибачливим поглядом.

Двi жiнки увiйшли до кiмнати. Їi стiни були обтягнутi чорним оксамитом, вузькi вiкна пропускали дуже мало свiтла, i кiмната була заставлена важкими вiкторiанськими меблями з червоного дерева.

Старий мiстер Крекенторп напiвлежав в iнвалiдному крiслi, до якого притулився його цiпок зi срiбною голiвкою.

Це був високий худий чоловiк, шкiра в нього на обличчi звисала складками. Тому його обличчя було схоже на морду бульдога iз забiякуватим пiдборiддям, що виступало вперед. Вiн мав густе чорне волосся iз сивиною, маленькi пiдозрiливi очi.

– Ану, дайте-но подивитися на вас, молода ледi.

Люсi пiдiйшла до нього, стримана й усмiхнена.

– Я хочу, щоб ви вiдразу зрозумiли одну рiч. Те, що ми живемо у великому домi, не означае, що ми багатi. Ми не багатi. Ми живемо просто – ви мене чуете? – просто. Не уявляйте собi, що ми тут iмо казна-що. Трiска – риба нiчим не гiрша, нiж палтус, i нею можна харчуватися щодня, не забувайте про це! Я не терплю марнотратства. Я живу тут, бо цей дiм побудував мiй батько, i менi вiн подобаеться. Коли помру, вони можуть його продати, якщо захочуть – i, думаю, вони захочуть. Їм чуже почуття родини. Цей дiм добре збудований – вiн мiцний, i ми маемо при ньому власну землю. Вiн дозволяе нам жити приватним життям. Ми могли б виторгувати багато грошей, якби продали землю на забудову, але цього не буде, поки я живий. Ви мене не виселите з моеi землi доти, доки не винесете звiдси ногами вперед.

Вiн блиснув поглядом на Люсi.

– Отже, ваш дiм – ваша фортеця? – сказала вона.

– Ви глузуете з мене?

– Звичайно, нi. Мабуть, це дуже цiкаво – жити в справжньому сiльському домi посеред великого мiста.

– Саме так. Хiба ви можете побачити звiдси iнший будинок? Нi, ви побачите лише поле, на якому пасуться корови, – i то в самому центрi Брекгемптона. Інодi ви можете почути слабкий гуркiт вуличного руху, коли вiтер вiе в цьому напрямку – але загалом ви живете в тихiй сiльськiй мiсцевостi.

Без паузи й не змiнюючи тон, вiн сказав, звертаючись до дочки:

– Зателефонуй тому iдiотовi лiкарю. Скажи йому, що з останнiх лiкiв, якi вiн менi приписав, не було нiякоi користi.

Люсi й Емма вийшли з кiмнати. Вiн закричав iм навздогiн:

– І не впускай сюди ту кляту жiнку, яка витирае тут порох! Вона всi моi книжки попереставляла.

Люсi запитала:

– І давно мiстер Крекенторп став iнвалiдом?

Емма вiдповiла досить ухильно:

– О, вже багато рокiв тому… А ось наша кухня.

Кухня була величезною. Неймовiрних розмiрiв кухонна плита стояла холодна й занедбана… «Ага» притулилася поруч неi.

Люсi запитала, у який час вони iдять, й оглянула комору з продуктами. Пiсля чого весело сказала, звертаючись до Емми Крекенторп:

– Тепер я знаю все. Не турбуйтеся. Довiртеся менi.

Емма Крекенторп зiтхнула з великою полегкiстю, лягаючи в той вечiр спати, i промовила:

– Кеннедi казали правду. Вона просто диво.

Наступного ранку Люсi прокинулась о шостiй. Вона прибрала в домi, почистила овочi, приготувала й подала снiданок. Разом iз мiсiс Кiддер вони застелили лiжка й об одинадцятiй годинi випили мiцного чаю з печивом на кухнi. Розм’якла вiд того, що Люсi «не бундючиться», та вiд мiцного й солодкого чаю, мiсiс Кiддер дозволила собi розслабитися й побазiкати. Це була маленька, худорлява жiнка з гострими очима й мiцно стиснутими губами.

– Вiн справжнiй скнара. Як iй, бiдолашнiй, доводиться з ним важко! А проте вона не належить до тих жiнок, якi дозволяють по собi топтатися. Вона здатна домогтися свого, коли це необхiдно. Коли приiздять джентльмени, вона завжди наполягае, щоб iжа була пристойна.

– Джентльмени?

– Так. Це досить велика родина. Найстарший син – мiстер Едмунд – убитий на вiйнi. Мiстер Седрiк живе десь за кордоном. Вiн не одружений. Малюе картини з iноземними сюжетами. Мiстер Гарольд живе в Лондонi, мае якусь контору в Сiтi[2 - Сiтi – фiнансовий центр Лондона.], одружений iз дочкою графа. Потiм мiстер Альфред, чоловiк вельми приемний, але вiн тут як бiла ворона, раз або двiчi потрапляв у скрутнi ситуацii, а ще е мiстер Браен, чоловiк мiс Едiт, завжди такий люб’язний, вона померла кiлька рокiв тому, але вiн залишився з родиною, ну й ще панич Александер, синок мiс Едiт, малий хлопчисько. Вiн навчаеться в школi, але завжди приiздить сюди на вакацii. Мiс Емма його обожнюе.

Люсi намагалася запам’ятати всi цi вiдомостi, не забуваючи доливати чаю своiй спiврозмовницi, яку потягло на вiдвертiсть. Нарештi мiсiс Кiддер неохоче пiдвелася на ноги.

– Схоже, ми добре почаювали сьогоднi вранцi, – сказала вона з подивом у голосi. – Допомогти вам почистити картоплю, моя люба?

– Я вже ii почистила.

– Невже справдi? І коли ви встигаете всьому дати раду? Ну то я, певно, пiду, бо менi тут уже немае чого робити.

Мiсiс Кiддер пiшла собi, а Люсi, маючи вiльний час, почала шкребти кухонний стiл – вона вже давно прагнула його обшкребти, але мусила зачекати, щоб не образити мiсiс Кiддер, бо ця робота належала до ii прямих обов’язкiв. Потiм вона почистила срiбло, аж поки воно не засяяло, як сонце. Зготувала ланч, подала його на стiл, прибрала зi столу, помила тарiлки й о пiв на третю була готова вирушити в пошукову експедицiю. Але спершу вона поставила на тацю речi, необхiднi для чаю, поклала туди ж таки сандвiчi, хлiб та масло й накрила iх вологою серветкою, щоб не засохли.

Вона оглянула сад, що було цiлком нормальним для новоi людини. Бiля кухнi знайшла лише кiлька грядок, городини було зовсiм мало. Теплицi лежали в руiнах. Стежки повсюди заросли бур’янами. Лише трав’яний бордюр бiля будинку був у вiдносно доброму станi й не зарiс бур’янами, i Люсi подумала, що тут доклала своiх рук Емма. Садiвник був дуже старим чоловiком, майже глухим i тiльки вдавав, нiби працюе. Люсi приязно погомонiла з ним. Вiн жив у хатинi, що стояла бiля стаень.

Вiд стаень була прокладена через парк алея, обгороджена з обох бокiв, яка вела до залiзничного насипу й проходила пiд аркою залiзничного мосту, де з’еднувалася з неширокою дорогою.

Через кожнi кiлька хвилин по арцi залiзничного мосту з гуркотом проiздили потяги. Люсi спостерiгала за ними й звернула увагу на те, що, виiжджаючи на дугу, яка охоплювала ззаду маеток Крекенторпiв, вони значно уповiльнювали хiд. Вона пройшла пiд аркою залiзничного мосту й вийшла на дорогу. Було схоже, що тiею дорогою мало хто користувався. По один ii бiк височiв залiзничний насип, по другий – висока стiна, що оточувала якiсь фабричнi будiвлi. Люсi йшла по тiй дорозi, аж поки не вийшла на вулицю, де стояли невеличкi будинки. Там вона почула, як вiд головноi вулицi, що була неподалiк, долинае гуркiт мiського руху. Вона подивилася на годинник. З будиночка поблизу вийшла жiнка, i Люсi ii зупинила.

– Пробачте, ви не скажете менi, чи е десь тут поблизу телефон-автомат?

– Бiля пошти, он там, за поворотом дороги.

Люсi подякувала й рушила далi, аж поки дiйшла до пошти – власне, до будiвлi, у якiй розташувалися i крамниця, й пошта. Збоку до пошти притулилася телефонна кабiна. Люсi увiйшла до кабiни й зателефонувала. Вона сказала, що хоче поговорити з мiс Марпл. Жiночий голос вiдповiв iй досить брутальним тоном.

<< 1 ... 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 >>