<< 1 ... 5 6 7 8 9 10 11 12 13 >>

Поїзд о 4.50 з Педдінгтона
Агата Кристи

– Вона вiдпочивае. Я не маю намiру ii турбувати! Вона потребуе вiдпочинку – це вже стара ледi. Хто iй телефонуе?

– Мiс Айлесберроу. Нема потреби турбувати ii. Лише перекажiть iй, що я вже прибула на мiсце, й усе йде добре, i що я iй повiдомлю, коли матиму якiсь новини.

Вона повiсила слухавку й пiшла назад до Резерфорд-Холу.

Роздiл п’ятий

І

– Думаю, ви не станете заперечувати, якщо я трохи потренуюся в гольф у парку? – запитала Люсi.

– О, звичайно ж, нi. А ви любите гольф?

– Я граю не дуже добре, але люблю попрактикуватися. Такi вправи набагато приемнiшi, анiж просто вирушити на прогулянку.

– Тут нема де прогулятися поза нашим маетком, – прогарчав мiстер Крекенторп. – Там немае нiчого, крiм тротуарiв i жалюгiдних коробок, якi вони чомусь називають будинками. Вони хотiли б прибрати до рук мою землю й побудувати на нiй ще бiльше таких ящикiв. Але iм не вдасться цього зробити, поки я живий. А я не збираюся помирати, аби потiшити когось. Обiцяю вам, що я не помру, аби догодити нехай там кому!

Емма Крекенторп лагiдно промовила:

– Годi тобi, тату.

– Я знаю, про що вони думають – i чого чекають. Усi вони. І Седрiк, i той хитрий лис Гарольд iз його самовдоволеною фiзiономiею. Що ж до Альфреда, то я просто дивуюся, чому вiн досi не пустив менi кулю в лоб. Хоч я не певен, що на Рiздво вiн не мав намiр укоротити менi вiку. Я тодi неабияк здивував, можна сказати, приголомшив старого Квiмпера. Вiн тодi поставив менi безлiч обережних запитань.

– У кожного бувають подiбнi розлади шлунку, батьку.

– Я тебе зрозумiв, ти хочеш сказати, що я забагато iм? Он що в тебе на думцi. А чому я тодi багато з’iв? Тому що на столi було забагато iжi, надто багато iжi. Марнотратство й екстравагантне розтринькування грошей. І це нагадало менi про вас – ви, молода жiнко. Ви зготували на ланч п’ять картоплин – i то досить великих. Двох картоплин вистачить кожному. Тож не готуйте бiльш як чотири наступного разу. П’яту картоплину ви змарнували сьогоднi.

– Я ii не змарнувала, мiстере Крекенторп. Я використаю ii для iспанського омлету, який приготую вам на вечерю.

– Он як!

Коли Люсi виходила з кiмнати, щоб винести тацю з кавою, вона почула, як вiн сказав:

– Яка хитра ця молода жiнка, завжди знайде правильну вiдповiдь. Але готуе вона смачно та й непогана iз себе.

Люсi Айлесберроу дiстала зi своеi сумки найлегшу битку з тих, якi здогадалася взяти iз собою, i вийшла в парк, перелiзши через паркан.

Вона почала вправлятися, раз у раз б’ючи по м’ячу. Через п’ять хвилин або десь так, м’яч, по якому вона погано влучила, упав на схил залiзничного насипу. Люсi подерлася вгору й стала його шукати. Вона оглянулася й подивилася на будинок. Той був далеко, i нiхто не виявив найменшоi цiкавостi до того, що вона там робить. Вона продовжила своi пошуки м’яча. Вряди-годи вона била по м’ячевi з насипу, i вiн падав у високу траву. Протягом полудня обшукала десь третю частину насипу та землi пiд насипом. Нiчого. Вона послала м’яч назад до будинку.

Але наступного дня вона на щось натрапила. Колючий кущ, який рiс десь на серединi схилу, був поламаний. Його гiлля було розкидане навколо. Люсi пильно оглянула тi гiлки куща, якi не зламалися. Вона знайшла клаптик хутра, настромлений на одну з колючок. Вiн був майже того самого кольору, що й кора дерева, свiтло-брунатного кольору. Люсi дивилася на нього протягом якоiсь митi, потiм дiстала з кишенi ножицi й перерiзала навпiл. Ту половинку, яку вона взяла собi, поклала до конверта, що був у неi в кишенi. Потiм спустилася по крутому схилу, намагаючись знайти щось iще. Вона пильно обдивлялася жорстку траву, яка росла попiд насипом. Їй здалося, вона розгледiла слiд, який хтось залишив, iдучи крiзь високу траву. Але той слiд був ледь помiтний – далеко не такий виразний, який залишала за собою вона сама. Певно, вiн утворився чималий час тому й був надто мало помiтний, аби вона могла бути переконаною, що це не гра ii уяви.

Люсi розпочала ретельнi пошуки в травi бiля пiднiжжя насипу, навпроти зламаного колючого куща. Зрештою ii пошуки були винагородженi. Вона знайшла емальовану коробку з компактною пудрою, невеличкий дешевий предмет. Загорнула у свою хусточку й поклала до кишенi. Потiм продовжила пошуки, але не знайшла бiльше нiчого.

Наступного полудня вона сiла за кермо свого автомобiля й поiхала навiдати хвору тiтку. Емма Крекенторп сказала iй своiм лагiдним голосом:

– Не поспiшайте повертатися назад. Ми вас не чекатимемо ранiше обiднього часу[3 - Тобто близько сьомоi години вечора.].

– Дякую, але я повернуся не пiзнiше шостоi години.

Будинок пiд номером 4 по Медiсон-роуд був маленьким сiрим будинком на маленькiй сiрiй вулицi. Проте його вiкна були завiшенi чистими ноттiнгемськими шторами, його бiлi параднi сходи були начищенi до блиску, як i добре вiдполiрована ручка дверей. Дверi вiдчинила висока жiнка з похмурим поглядом, у чорнiй сукнi, з великим вузлом чорного волосся на головi.

Вона подивилася на Люсi пiдозрiливим поглядом, перш нiж провела ii в дiм, до мiс Марпл.

Мiс Марпл розташувалася в заднiй вiтальнi, вiкна якоi виходили на невеличкий i добре доглянутий садочок. Кiмната здавалася до неможливостi чистою, з безлiччю мат i серветок, великою кiлькiстю китайських прикрас, з гарнiтуром якобiстських меблiв i двома великими папоротями у вазонах. Мiс Марпл, чия увага була захоплена плетiнням, сидiла в глибокому крiслi бiля вогню.

Люсi увiйшла до кiмнати й зачинила за собою дверi. Вона сiла в крiсло навпроти мiс Марпл.

– А ви, либонь, мали рацiю, – сказала вона.

Вона показала своi знахiдки й розповiла, як вони потрапили iй до рук.

Легка барва втiхи зафарбувала щоки мiс Марпл.

– Можливо, менi не слiд так себе почувати, – сказала вона, – але приемно сформулювати теорiю й потiм переконатися, що вона вiдповiдае дiйсностi.

Вона помацала пальцями невеличкий клапоть хутра.

– Елспета сказала, що на жiнцi було пальто зi свiтлого хутра. Я думаю, пудрениця була в кишенi пальта й випала звiдти, коли тiло покотилося вниз по схилу. Пудрениця не мае жодних прикметних ознак, але вона може допомогти. Ви не забрали звiдти все хутро?

– Нi, половину я залишила на колючцi куща.

Мiс Марпл схвально кивнула.

– Правильно зробили. Ви дуже розумна жiнка, моя люба. Полiцiя захоче переконатися, як воно було насправдi.

– Ви пiдете до полiцii – з цими речами?

– Нi… Поки що нi… – Мiс Марпл замислилася на якусь мить. – Думаю, спочатку треба знайти труп. Ви зi мною згоднi?

– Так, звичайно, але чи не здаеться вам, що знайти його буде не так легко? Якщо всi вашi припущення правильнi, то вбивця викинув тiло з поiзда, потiм, iмовiрно, вийшов у Брекгемптонi, а потiм – мабуть, у ту ж таки нiч – повернувся сюди й забрав тiло. Але що сталося потiм? Вiн мiг вiднести його куди завгодно.

– Не куди завгодно, – заперечила мiс Марпл. – Я не думаю, що ви зробили всi логiчнi висновки, моя люба мiс Айлесберроу.

– Називайте мене Люсi. Чому ви вважаете, що вiн не мiг вiднести труп куди завгодно?

– Бо в такому разi йому було б набагато легше вбити дiвчину в якомусь усамiтненому мiсцi й забрати тiло звiдти. Ви неправильно оцiнили…

Люсi урвала ii.

– То ви хочете сказати, – то ви маете на увазi, – що це було наперед задумане вбивство?

– Спочатку я так не думала, – сказала мiс Марпл. – Та й хто б подумав так спочатку. Було дуже ймовiрно, що мiж ними вiдбулася сварка, чоловiк утратив самовладання й задушив дiвчину, пiсля чого опинився перед проблемою, яку мусив розв’язати за кiлька хвилин. Але було б надто великим збiгом, якби вiн задушив дiвчину в нападi лютi, а потiм виглянув у вiкно й побачив, що потяг рухаеться по дузi й перебувае саме в такому мiсцi, де вiн може викинути труп i бути впевненим, що зможе повернутися туди згодом i вiднести його до якогось iншого мiсця. Якби вiн викинув тiло у випадковому мiсцi, то нiчого бiльше не мiг би зробити, i його б уже давно знайшли.

Вона замовкла. Люсi здивовано витрiщилася на неi.

– Ви знаете, – замислено проказала мiс Марпл, – цей злочин був спланований надзвичайно розумно – i я певна, злочинець обмiркував його дуже ретельно. У поiздi е щось дуже анонiмне. Якби вiн убив ii там, де вона жила або просто перебувала, хтось мiг би помiтити, як вiн прийшов або пiшов. Або якби вiн запросив ii поiхати з ним кудись на природу, хтось би запам’ятав номер i марку його автомобiля. Але поiзд заповнений незнайомими людьми, якi iдуть невiдомо куди, i там майже нiхто нiкого не знае. А в примiському поiздi, переконавшись, що вiн сам-один iз нею у вагонi, задушити ii було надзвичайно легко, а надто якщо вiн точно знав, що робитиме далi. Вiн знав – вiн мусив знати – усе про Резерфорд-Хол, про його географiчне розташування, про його незвичайну усамiтненiсть – такий собi острiв, оточений залiзничними колiями.

– Саме так воно там i е, – сказала Люсi. – Це анахронiзм iз минулого. Гамiрне мiське життя буяе навколо, але не зачiпае його. Уранцi туди навiдуються торговцi, ото й усе.

<< 1 ... 5 6 7 8 9 10 11 12 13 >>