Украдена батьківщина. Трилогія

Вперед Олега пропустили
І той сюди влетiв орлом.
Із ран кровило все кругом
Пекло жагучим болем,
Але не це для Дiра було горем,
Що тут загине,
– А вiн душею лине
До долi Украiни,
До вiльного народу,
Чи зможе той здобути перемогу
У завтрашньому днi?!

Зiбравши сили всi
Олегу Дiр сказав, як грiм пробив:
«Нiколи нi один народ не жив
У розвитку свого надбання
На кровi iншого народу.
На кровi виростиш лише ворожу
Ненависть вiчних поколiнь.
Кривава твоя тiнь
Повисне в серцi Украiни,
Своiм мечем несеш руiни,
А потiм злодiем полiзеш в душу,
Але душi нiколи не уб'еш
Великого i гордого народу!»
Та плюнув Дiр Олегу в морду
Помiж лукавих тих очей,
Що дикiстю свiтили нелюдською.
І князь з нестримною злобою
Занiс меча над головою
І Дiру груди простромив.
Вже мертве тiло повалив
Ногою, тут перед собою
І в нього ще раз меч встромив.
Сiмдесяти двох рiчний Дiр
Скривавлений лежав пiд дубом,
Який единий помiж всiх дерев iз сумом
Над ним прощався тихо вiттям
І щось шептав майбутнiм вже столiттям.
Пiд цим же дубом вiковим
Скривавленого Дiра кинули у яму,
Нi знака, а нi каменя не ставили над ним,
А рiвно землю всю зрiвняли,
Ногами щiльно затоптали,
Травою в маскували,
Щоб люди не впiзнали,
Що тут лежить
Історiя самоi Украiни.

На другий день, пiсля руiни,
Коли ще сонце не вставало,
Зiрки у небi заснувало,
І хмари чорнi поповзли
Свинцем важким туди,
Де Киiв в зеленi стояв.
Здавалося, що день тускнiв, згасав
В перiод сходу сонця,
Дерева плакали сумнi
У цiй сирiй на-пiв пiтьмi
Краплинами дощу до долу,
Слiзьми вмивали землю кволу
Вiд чорноi журби.
А вмивши все, текли
Маленькими струмками вже туди,
Де старшi iх струмки збирались
В великi тi потоки,
Якi зривалися iз круч в затоки
Великого Днiпра.
Струмочки й потiчки живили
Сльозами, горем змитоi землi
Днiпра могутнi хвилi,
Тому вони i символом були
Святоi Украiни.

Щоб показати всiм злодiйську перемогу,
Олег на берег вивiв русакiв
І з пагорба могутнього Днiпра
Рукою показав туди,
Текла куди
Днiпра нестримна хвиля,
А потiм меч свiй в землю застромив
І хижо вiн крiзь зуби процiдив:
«Тут буде центр Русi!
А iхнi землi всi
Менi дадуть велику данину.
Краiну ту
Мечем ми мусим пiдкорити,
Князь Новгородський тут повинен жити
У Киевi-столицi!»
Не встиг Олег закiнчити цi небилицi,
Як в очi цвiгнула стрiла,
Запущена з всiх сил з чужого лука,
З куща, де там була
Надiйна засiдка на нього.
Черкнувши йому скроню
Стрiла урiзалася в крону
Малого деревця.
Не застромивши в ката свого гострого кiнця,
Вона, мов плачучи, завила.
В цю ж мить обличчя стало бiлим,