Украдена батьківщина. Трилогія

Злетiла в небо шапок хмара.
Полки древлян,
Якi прийшли iз Дiром,
В обiйми кинулись полкам,
Якi чекали iх,
Козацькi поцiлунки, смiх
Котилися степами Украiни.
До пiвночi вiйська в степу ще гомонiли,
А потiм всiх покрив солодкий,
Домашнiй сон глибокий.
Не спала тiльки Украiна.
Вона як мати, серцем млiла
Над долею своiх синiв
І шепотом нiчних вiтрiв
На бiй благословляла,
І меч святий у руки дала!

Днiпро у перших променях
Вже хвилi полоскав,
А табiр спав
Дитячим крiпким сном.
Лише далеко за горбом
Дозорнi, горблячись, ходили
Та конi морди поросили
У шовку буйних трав.
В ту мить сурмач заграв
Дзвiнку тривог зiрницю
І табiр зашумiв
У тисячi стальних i дужих голосiв.
Але не було чути смiху,
Вiйськовий дух усюди панував,
І кожний знав,
Що день настав
Кривавих цих заграв,
Де поряд та рука, ворожа
Принесла смерть у рiдну хату,
Дитина, крикнувши в останне «тату»,
Упала мертвою навзнак
І матерi сльоза кривава
Лежить як рана
У серцi кожному iз них.
В усiх полках лишилась недопита кава,
І кашi не хотiлось iсти,
У кожного в душi таiлось хвилювання,
Хотiлось швидше сiсти
На бойових коней.
Нiхто не мав вагання,
І не боявся тисячу смертей.
В цю мить все стрепенулось птахом,
Серця стиснулися в кулак,
Коли сурмач единим махом
Зiграв тривоги знак.
Усi полки стоять стiною
Однi навпроти других,
Створивши так собою
Квадрат для вiльного простору.
Запала тиша навкруги,
Втаiвши в собi всiх напругу,
І в цей квадрат, сюди,
Посеред мiтцi i потуги
На бiлому i басовитому конi
Сам Дiр велично виiжджав
У супроводi свити.
Пiднiсши руку, вiн сказав:
«Воiни Святоi Украiни!
У гетьмана не мае змiни,
– Коли в бою поляжу,
Тому я вам покажу
Замiнить хто мене,
Якщо в бою я смерть прийму.
– Аскольд, iм'я йому!
А виходець вiн сам з древлян,
З сiм'i мiських киян.
Йому вже двадцять третiй рiк вiд роду
І вiрний е слуга народу.
Хто згiдний з тим зi мною,
Поставте в верх перед собою
Руками шаблi бойовi!»
Закiнчивши свою промову,
Дiр в перед себе пропустив
Аскольда на конi,
В очах свiтилися вогнi
Смiливостi юнацькоi стiйкоi,
І срiбний блиск могутностi стальноi
В десяткiв тисяч тих шабель
У знак людини дорогоi
Заграв у сонячнiм промiннi.
«Навiки слава Украiнi!
Навiки слава Украiнi!
Навiки слава Украiнi!»
– Котилося iз краю в край.
Аскольд пiдносить руку
І слова просить у полкiв,
Коли згасав останнiй спалах звуку,
Аскольд в сiдлi присiв
І мужнiм голосом звернувся до полкiв:
«Воiни Украiни Святоi!
Що лежить вiд верхiв'я Днiпра,
До хвилi морського прибою,
Вiд берегiв широкого Дунаю,