1 2 3 4 5 ... 16 >>

Андрій Анатолійович Кокотюха
Вогняна зима

Вогняна зима
Андрiй Анатолiйович Кокотюха

Ще вчора кожен громадянин Украiни мав свое життя. У якому, здавалося, не було мiсця для подвигу. Але прийшла вогняна зима 2013—2014-го, i тисячi украiнцiв опинилися у вирi Революцii Гiдностi – та по рiзнi боки барикад. Успiшний бiзнесмен Стогов стае активiстом Автомайдану. Продавщиця з косметичного магазину Алла тепер волонтерка. Студент на прiзвисько Птаха виходить iз вiртуального свiту i робить «коктейлi Молотова». Тiтушка Сiрий не мае переконань, аби платили. А Олег, боець «Беркуту», готовий карати «майданутих» навiть задарма… Ми бачимо Майдан iхнiми очима. Бачимо – i затамовуюемо подих. Бо тут усе справжне – i життя, i кохання, i ненависть. І смерть. А ще – вiдчайдушна вiра, що кiнець кiнцем усе буде добре…

Обережно! Ненормативна лексика!

Андрiй Кокотюха

Вогняна зима

Обережно! Ненормативна лексика!

Писати про Майдан – неможливо. На Майданi треба бути.

Але Андрiй Кокотюха може все. Вiн був на Майданi i написав про нього.

Написав так, як вмiе лише вiн, без зайвого пафосу й пластикового спрощення. Майдан Кокотюхи – це не вождi на сценi, не полiтична боротьба, а люди. Простi украiнцi, якi взяли на себе тягар i тактики, i стратегii цiеi революцii. У них щирi емоцii, вiдвертi слова, прямi дii.

Книжка пахне димом палаючих шин i обпiкае вогнем очей, з ii сторiнок чути грюкiт брукiвки й скажений ритм серцебиття.

«Вогняна зима» кипить пристрастями. Тут люблять, борються i страждають по-справжньому.

Тiльки так змiг перемогти Майдан. Тiльки так зможе народитися нова Украiна.

    Юрiй Луценко, украiнський полiтик i державний дiяч

Пролог

Тиша

Вiн жив, i цього було досить. Вiн жив у нестабiльну епоху. Для чого прагнути щось будувати, якщо все незабаром буде зруйновано? Краще плисти за течiею, не витрачаючи сил.

    Ерих Марiя Ремарк. Трiумфальна арка

Киiв, липень – листопад 2013 року

5

– Нiколи б не подумала, що вам так легко зiпсувати настрiй.

– Це фiлософське питання.

– Що саме?

– Поганий настрiй.

Котя Стогов iз неприхованим сумом пiдкинув на широкiй долонi порожню пласку пляшку з-пiд вiскi. Глянув, блазнюючи, крiзь скло на супутницю.

– Ну, там щось видно? Вiдповiдь?

– Якби отак, крiзь порожню тару, можна було побачити майбутне, мене б давно не було в цiй краiнi.

– Здаеться, ми про це вже говорили.

– Ага, багато й часто, – легко погодився Котя. – Давно. І не лише з вами, Юленько. Тiльки вiд наших розмов нещасна краiна не помiняеться, як хочеться нам iз вами.

– Ви песимiст.

– Навпаки – я найбiльший оптимiст у колi своiх друзiв. Знаете, чому?

– Не знаю.

– Сказати?

– Скажiть.

Котя скрутив корок, понюхав спустошенi склянi нутрощi. Пiднiс горлечко до вуст, зобразив, нiби витрушуе звiдти останнi мiлiграми рятiвноi рiдини. Потiм зiтхнув, нiби пережив найбiльшу за своi тридцять три роки втрату, перевальцем рушив до найближчого смiтника. Акуратно, демонстративно не кинув – поклав – туди непотрiб, повернувся назад до багажного вiддiлення.

Разом iз сотнею пасажирiв iз Грецii вiн чекав, поки стрiчка почне рухатися.

Годинник показував пiв на другу ночi.

Лiтак запiзнився на п’ять iз половиною годин.

– Ось що бiсить, – Котя кивнув на забрану гумовими язиками прямокутну пройму, звiдки мали виiхати речi. – Гаразд, там щось збилося, пасажири на Киiв мали курити бамбук у тому довбаному Іраклiонi. Де б ми ще, Юлю, з вами познайомилися. Правильно, менi складно зiпсувати настрiй, коли поруч е «дьютi фрi», де продаеться якiсний алкоголь. І прекрасна молода жiнка, котра складе компанiю.

– Костю, ви цю пляшку самi впорали. Я навiть язика не вмочила.

– Пляшечку.

– Вибачте?

– Це – пляшечка. Бо пляшка – значно серйознiшi об’еми. Бог iз ними, не в алкоголi рiч. Коли я кажу про складену компанiю, маю на увазi – ми з вами мило спiлкувалися. Одна людина говорить, iнша – слухае. Такий формат. Згоднi?

– Бувае, – кивнула Юля, печально поглянувши на багажну стрiчку, що нiяк не хотiла ожити. – Ви скидалися на оптимiста. Я ще здивувалася, нинi нечасто таких зустрiнеш. Хоч нiби надii побiльшало…

– Надii? Про що ви, Юлю? Про яку надiю?

Котя говорив пошепки. Але його природний густий бас навiть так не звучав тихiше. Пасажири, котрi стояли неподалiк, нервово озиралися. В очах читалося невдоволення.

Стогов украй рiдко iздив маршрутками. Задоволення з дзвiницi затятого автомобiлiста сумнiвне. Коли все ж доводилося, ловив на собi сповненi неприхованоi ворожостi погляди щоразу, коли говорив у салонi по телефону. Майже завжди довкола мовчали. Але тотальний осуд Котя вiдчував фiзично, нiби навалювалося щось важке й задушливе. Дуже схоже почувався й тут. Інодi Стогову здавалося: заважае всiм настiльки, що народ лише чекае команди, аби валити цього нахабного басистого бугая.

Хоч Котi бiльше подобалося, коли називали велетнем.

Особливо – вороги та жiнки.

Юля, випадкова знайома, попутниця, мiнiатюрна шатенка, не квапилася з вiдповiддю. Тож Стогов повiв далi, заводячись бiльше, бо вкотре зачепило наболiле.

– Ви звернули увагу, що сьогоднi вчасно полетiли всi, крiм нас? Наприклад, громадяни держави Росiя, якщо ви помiтили, пройшли на свiй лiтак без запiзнення. Ще й махали нам ручками. Типу – щасливо лишатися, хохли, до побачення. Помiтили, скажiть – помiтили?
1 2 3 4 5 ... 16 >>