1 2 3 4 5 ... 15 >>

Андрій Анатолійович Кокотюха
Втікач із Бригідок

Втiкач iз Бригiдок
Андрiй Анатолiйович Кокотюха

Ретророман
Львiв, осiнь 1916 року. Героя вiйни, украiнського сiчового стрiльця Захара Ладного пiдозрюють у вбивствi через ревнощi. Його взяли пiд варту i тримають у тюрмi Бригiдки. Звинувачення кидае тiнь на всiх добровольцiв. Захистивши стрiльця, Климентiй Кошовий може врятувати честь Легiону. І хоча Клим через вiйну покинув адвокатську практику, вiн погоджуеться спробувати. Далi подii розвиваються стрiмко: Ладний робить вiдчайдушну спробу втекти з в’язницi, взявши Кошового в заручники. Почавши приватне розслiдування, Клим i його друг Йозеф Шацький знову занурюються в свiт кримiналу, де вже наново подiлили владу, ближче знайомляться з сiчовими стрiльцями та стикаються з хитрощами росiйських шпигунiв. А розбрат, який таемний ворог сiе довкола, вперше ставить пiд загрозу кохання украiнця Кошового i полячки Магди Богданович…

Андрiй Вiкторович Кокотюха

Втiкач iз Бригiдок

Окрема подяка

Мiськiй адмiнiстрацii Львова та особисто Андрiевi Садовому -

за всебiчну пiдтримку та гостиннiсть.

Львiв, жовтень 1916 року,

«Приют для хворих i виздоровцiв УСС», вулиця Петра Скарги[1 - «Приют для хворих i виздоровцiв УСС», вулиця Петра Скарги – заснований 1914 року у Львовi для потреб Львiвськоi станицi Легiону Украiнських Сiчових Стрiльцiв пiд керiвництвом отамана Михайла Волошина. Мiстився у великому будинку, нинiшня назва вулицi – iменi Пирогова.]

«Я зроблю це, i вже нiхто мене не зупинить…»

Написавши речення, Захар вiдкинувся на вигнуту спинку рипучого вiденського стiльця. З такоi вiдстанi, ще й при тьмяному свiтлi гасовоi лампи, вiн уже не мiг читати. Хоча вважався в полку одним iз кращих, якщо не кращим стрiльцем. Пiсля бою при Стрипi,[2 - У липнi 1915 року легiонери УСС спiльно та пiдроздiли австрiйськоi армii зайняли позицiю вздовж рiчки Стрипа, що на Тернопiльщинi. Пiдроздiли мали завдання не пропустити царську армiю до Бережан. Наступ росiян почався в вереснi, вони прорвали фронт, змусили супротивника вiдступити. Сiчовi стрiльцi стояли в резервi, i 31 жовтня вони змогли зупинити наступ та перейти в контрнаступ. Бiй вважаеться наймасштабнiшим у iсторii УСС.] коли сотня закрiпилася на здобутих позицiях, а в донесеннях командири навипередки рапортували – росiян зупинено, про Ладного ходили спершу чутки, потiм – легенди. Сiчовик не спростовував нiчого, хай говорять що хочуть. Чим фантастичнiшими будуть iсторii, тим швидше iх дiзнаються у Львовi.

Це потiшить Оксану: чоловiк – герой.

Оксана.

Викинути ii з голови Захаровi не вдавалося, що б не робив. Навiть пити почав тут, у притулку, хоч пиятики не вiталися. Та героя не чiпали скiльки могли. Його сумну iсторiю тут знали всi, включаючи панi Косакевичеву,[3 - Ольга Косакевичева, в описаний час – управителька Приюту.] тому обмежувалися виховними розмовами, i то ними не набридали. Згодом, коли заливатися до нестями набридло самому, Ладний дiзнався – управителька наказала не звертати на нього уваги. Пояснивши свою тактику: «Хлоп дорослий. На вiйнi знав, що мае робити. Напевне, й тепер робить що мае. Дайте час, оклигае, усе минеться».

Наче у воду глядiла, хоч не до кiнця вгадала.

Захар оклигав, привiв себе в порядок й знову виглядав, мов намальований. Проте нiчого не минулося. Спробував iнший спосiб – порадили колеги, якi пережили те саме. Але повii теж не послабили бiль. Навпаки, пiсля полегшень накочувала огида. Вояк, котрий годував вошей в окопах та вибирався з бою по розiрваних снарядами частинах тiл бойових побратимiв, не мiг пояснити собi ii природи.

Коли знудило вперше, просто на несвiже, просякнуте чужими секретами простирадло, чорнява, з маленькими грудями дiвуля сахнулася. Потiм – iстерично зареготала, вирiшивши: черговий п’яний. Без кiлькох таких полюбовникiв не минае робочого тижня, ото б натовкти iх у власну гидоту писками, мов цуценят… Дiвка не стрималася, вилила на нього весь накопичений гнiв. Ладний незграбно вдягнувся, кинув, не дивлячись на сильно намальоване лице, грошi на стiл, швидко пiшов геть, ледь стримавшись, аби не залити ганьбу й сором у найближчому барi.

Але пережитий тодi сором не прогнав болю.

«Я тримався довго. Хотiв вiдтягнути це рiшення, думав – усе минеться. Пробачте, побратими, ваш герой виявився слабким. Бо витерпiти можу все, окрiм зради. Є лише один спосiб позбавити себе болю – пострiл».

Написавши махом ще кiлька речень, Захар зупинився, аби перечитати. Виклад думок на паперi давався йому нелегко, краще вголос сказати. Проте за час, що минув, Ладний переконався: навiть палкi й щирi слова нiчого не означають. Здавалося, замерзають на крижинки пiд холодним поглядом тiеi, заради якоi хотiв лишитися живим у вiйськовому пеклi, пiд кулями, гранатами й снарядами.

Вставши з-за хисткого столу, Захар пiдiйшов до вiкна, закурив. Вид iз його маленькоi кiмнатки вiдповiдав настрою: сiра глуха стiна. Чим далi у вересень, тим коротшими ставали днi, тож по шостiй уже повiльно насувалися сутiнки. Нинi зранку бризнув рiдкий дощик, потiм мiсто огорнула мряка, по обiдi Львiв став iмлистим.

На людях Ладний тримався так, нiби тут, у стрiлецькому притулку, нарештi знайшов спокiй. Насправдi самотнiсть обтяжувала. Ранiше, весною, розраду знаходив у вiзитах до доктора Франка.[4 - Франко Іван Якович (1856–1916) – класик украiнськоi лiтератури, поет, прозаiк, публiцист, перекладач. Останнi роки провiв у Приютi на вул. Скарги, де йому видiлили окрему кiмнату.] Власне, з газетярами Захара познайомив сам Іван Якович, ще й за незвичних для стрiльця обставин: охоплений тугою, не знаючи, чим себе зайняти, Ладний почав писати вiршi.

Ранiше не вiдчував такого потягу, бо захоплювався природничими науками, до вiйни вивчав хiмiю i записався в легiон,[5 - Легiон УСС (Украiнських Сiчових Стрiльцiв), добровольче збройне формування у складi австро-угорськоi армii, сформоване за нацiональною ознакою 6 серпня 1914 року. Проiснував до сiчня 1919 року, пiсля чого був переформований та ввiйшов до складу Украiнськоi Галицькоi Армii (УГА).] залишивши навчання. Деякi його студентськi товаришi багато читали й самi бавилися римуванням рядкiв, Захар навiть кепкував iз них, щоправда – по-доброму, швидше вiд нерозумiння. Будучи вiд народження рацiональним, не розумiв сенсу поетичних вправ. Хоча коли в його життi з’явилася Оксана, вирiшив привернути ii увагу в такий самий спосiб, як це робили однокашники: присвятити вiрша. Хай недолугого, неоковирного, простого й примiтивного. Знав – дiвчатам це чомусь подобаеться.

Аби не морочитися, запросив на пиво старшого приятеля, iнженера Олеся Косацького, котрий ще тодi хвалився: його поезii читав сам Франко й навiть рекомендував кiлька з них до публiкацii. Косацький погодився написати простенького любовного вiршика, якого Ладний прочитае в потрiбний момент Оксанi як свого. Ще сказав дивне: «Та ти, друже, в нас просто Сiрано![6 - Еркюль Сiрано де Бержерак (1619–1655) – французький драматург, поет, прозаiк, фiлософ, гвардiець. Став прототипом героя п’еси Едмона де Ростана «Сiрано де Бержерак». За сюжетом, завзятий дуелянт мав кумедну зовнiшнiсть i мiг освiдчитися коханiй тiльки тодi, коли писав вiршi для закоханого в неi товариша. Той видавав iх за своi, змiгши в такий спосiб домогтися взаемностi в той час, коли справжнiй автор лишався в тiнi.]» Тодi Захар не потрудився дiзнатися, що малося на увазi. Вiдмахнувся: «Та називай, як хочеш, тiльки напиши гарно», – й замовив обом ще пива.

Вийшло трохи не так, як планував, але пiшло на краще. «Свою» поезiю Ладний вчив напам’ять цiлу нiч, ворочаючись на лiжку, повторив перед побаченням, принiс Оксанi квiти, а коли вона торкнулася губами його щоки на знак вдячностi – забув усе й вiдразу. Коли наважився – переплутав усi слова, починав кiлька разiв iз початку, чим неабияк розвеселив дiвчину: «Оце так поет! Власного вiрша не згадае!» Плюнув, признався. Це потiшило Оксану ще бiльше, й вона знову згадала про Сiрано, спонукавши Захара тим самим нарештi прочитати комедiю Ростана. Потiм вона вперше дозволила поцiлувати себе в губи, невмiло, але мiцно, а трохи згодом попросила якось при нагодi познайомити з автором.

Тепер Захар Ладний збирався вбити Олеся Косацького.

«Передi мною досi стоiть брудне, перекошене лице нашого вiстуна Зенека. Не можу згадати його прiзвища й до цього часу гнав вiд себе думку: так, я вбивця, я забрав життя у свого ровесника. Зенек лежав у днi окопу, на спинi, його руки судомно пхали назад виваленi з живота кишки. Так, нiби вiн мiг притримати рану за краi, мов розпанахану свитку, а потiм встати й пiти далi вiд пекла. Я гукав санiтарiв, але мене не чули – я сам себе не чув посеред вибухiв, довкола здiймалися фонтани землi й будь-якоi митi снаряд мiг накрити шанець, у якому ми лишалися двое живих. Потiм я хотiв витягнути Зенека, перед тим спробував допомогти, засунути тельбухи назад своiми руками. Але вiстун раптом зупинив мене, мiцно схопив за кисть правицi, чiтко промовив: нi, добий. Коли завагався, Зенек вичавив iз себе: Христа ради, болить. Я вiдступив i стрельнув упритул, навiвши цiвку на голову – бо завжди цiлив туди москалям, так напевне. Тодi я позбавив Зенека болю, який бачив та вiдчував. Залишив тiло, вибрався з окопу, побiг, а позаду його накрило снарядом, не лишивши вiд тiла нiчого. Почекай я трохи – такою була б i моя доля. Тепер розумiю – вiд болю може позбавити пострiл упритул. Жорстоко, та правдиво».

Це Ладний написав, повернувшись за стiл, але не сiдаючи – нахилився й водив пером швидко, немов боячись втратити думку. Завершивши абзац, випростався й перевiв подих. Так, у нього виходить, вiн мае ще й такий талант.

Заримованi весною рядки Захар наважився показати докторовi Франку. Той прийняв поблажливо, похвалив за щирiсть, завважив – то е головне для всякого, хто хоче писати. Бiльше нiчого не сказав, порадив не зупинятися, а там уже час покаже, чи потрiбна стрiльцевi поезiя. Ладний подякував i вже хотiв iти, аби не набридати хворому, коли в дверi його кiмнатки постукали. Отримавши дозвiл, зайшли трое, Франко попросив його лишитися й представив: «Рекомендую, панове. Той самий Захар Ладний». Почувши у вiдповiдь – та знаемо нашого героя, посмiхнувся: «Не все. Тут перед вами народжуеться ще один стрiлецький поет. Вiйна розбудила музу, хiба нi, Осипе?»

Так Захар познайомився ближче з пiдхорунжим Назаруком,[7 - Назарук Осип Тадейович (1883–1940) – украiнський громадський дiяч, полiтик, письменник, публiцист. У описаний час – легiонер УСС, лiтописець, керiвник Пресовоi квартири.] чиi публiкацii були популярними серед легiонерiв, й iншими з Пресовоi квартири.[8 - Допомiжна культурна i просвiтницька структура, створена 1914 року для популяризацii Легiону, а також збору, поширення та збереження iнформацii про УСС.] Згодом газетярi, не лише звiдти, почали вчащати до Ладного, а Назарук затявся написати про нього не лише нарис для «Шляхiв»,[9 - Щомiсячний журнал, заснований за iнiцiативою Пресовоi квартири, публiкував нариси, документальнi та публiцистичнi статтi.] а й зробити героем художнього твору. Пiсля похорону доктора Франка стрiльця якийсь час не займали. Коли сiчовикiв почали тiснити на Лисонi[10 - Запеклi боi на горi Лисоня бiля Бережан мiж росiйською армiею з одного боку та полком украiнських сiчових стрiльцiв i австро-угорськими бойовими загонами – з iншого. Вiдбулись у серпнi-вереснi 1916 року. У ходi битви полк УСС втратив бiльшiсть свого складу, проте виконав свое завдання – зупинив наступ росiйських вiйськ на Бережани, завдавши iм важких втрат.] й дiстатися на передову стало неможливим, газетярi знову згадали про Захара: тепер вимагалися бадьорi переможнi гасла вiд героя Бережан. Вiн знову вiдчув свою потрiбнiсть, хоч розумiв – тут, далеко вiд фронту, коли побратими в оточеннi, його слова пiдтримки до них не дiйдуть.

Тим не менше, навiть намагався римувати полум’янi рядки, iх погодився публiкувати в «Украiнському словi»[11 - Тут: щоденна газета, виходила у Львовi в 1915–1918 рр., видання Украiнського Комiтету, редаговане з позицiй бiльшостi в Загальнiй Украiнськiй Радi. Пiзнiше в рiзний час i дотепер пiд цiею назвою виходили iншi газети аналогiчного спрямування, декларуючи збереження традицiй.] тамтешнiй кореспондент Роман Гiрняк. Щоправда, публiкацiя вийшла рiзкою, бо Ладний у запалi рубонув строфою по австрiйськiй армii, котра кинула сiчових стрiльцiв на вiрну погибель. Поскаржився – на газету наклали штраф, бо дiе вiйськова цензура, пiд час вiйни взагалi не прийнято лаяти свою владу. На що Захар огризнувся: не моя вона, чим неабияк зацiкавив пана Гiрняка.

Утiм, далi голоi цiкавостi не пiшло. Вiд початку жовтня, коли залишки стрiлецького полку вивели на нове мiсце дислокацii, газетярi знову забули про Ладного. Натомiсть у притулку з’явилися новi мешканцi – тi, хто вижив на Лисонi й сприймали поразку як результат неприхованоi зради. Слухаючи побратимiв, Захар погоджувався й водночас накладав почуте на власнi життевi обставини.

Вiн опинився в притулку для хворих i тих, хто видужуе, так само через зраду.

«Тодi вiстун Зенек не бачив виходу для себе. Нинi я не бачу iншого виходу для себе, окрiм як зробити те, що задумав. Це – не сповiдь i не визнання провини. Я хочу пояснити тим, хто це читае: був здоровий, при тверезому розумi, i не бажаю Оксанi зла. Вона пiсля того не буде зi мною нiколи. Але вона й так не була б зi мною. Зрадниця – не ти, моя кохана Оксано. Мене, нас iз тобою, наше майбутне спочатку зрадив, а потiм – розтоптав, знищив пiдлий Косацький. Я шкодую про той день, коли хотiв обдурити тебе й попросив його…»

Рука завмерла.

Ладний дивився на аркуш i не знав, що писати далi. Вiн узагалi не розумiв, для чого взявся за цей лист i кому вiн буде адресований. Стиснувши дерев’яну ручку з пером у правицi, мов багнет, вiн знову вiдступив до вiкна. Цього разу не дивився в сутiнки, вперся об пiдвiконня, опустив голову, заплющив очi.

Нi.

Жодних сповiдей. Вiн у такий спосiб намагався не пояснити, а виправдати власний задум.

Чи називаеться це злочином?

А хто назве злочином його пострiл у перекошене болем лице вiстуна? Сам вiн свiдомо, вiдповiдаючи за своi дii, уже вбив перед тим дев’ятнадцять людей. Натискав спуск, бо всякий раз хотiв влучити, перейнявшись ненавистю до кожноi жертви.

– Обставини iнакшi, скажете ви…

Зрозумiв – говорить уголос. Подивився на ручку в кулаку, наче вперше побачив. Стиснув зуби, взяв ii двома руками. Ледь напружившись, переламав.

Жбурнув уламки пiд лiжко.

Взяв недописане послання.

Згорнув аркуш навпiл, потiм – учетверо.

Зiжмакав, кинув пiд стiл.

Одягнув шинель, витягнув револьвер з-пiд подушки. Не перевiряючи барабан, запхав зброю в кишеню. Мазепинку,[12 - «Мазепинка» – головний убiр украiнських вiйськовикiв, що належали до сформованих у Галичинi Легiону Украiнських Сiчових Стрiльцiв та Украiнськоi Галицькоi армii. Розроблений 1916 року Левком Лепким i затверджений Одностроевою комiсiею Легiону Украiнських Сiчових Стрiльцiв (отаман Василь Дiдушок) 1916 року. Назва пов’язана iз тодiшнiм термiном «мазепинцi», «мазепинство», поширеному у росiйськомовному вжитку, для означення украiнцiв-самостiйникiв.] зняту з гвiздка, одягнув уже на ходу.

Вийшов у iмлистi сутiнки.

Роздiл перший

1 2 3 4 5 ... 15 >>