1 2 3 4 5 ... 19 >>

Антология
Антологія української готичної прози. Том 1

Антологiя украiнськоi готичноi прози. Том 1
Антология

Юрiй Павлович Винничук

Готична, або романтична, фантастика в Украiнi виникла на основi давньоi украiнськоi лiтератури i народноi мiфологii. Романтики захоплювалися казками й мiстикою, i згодом мiфiчнi iстоти заполонили украiнську поезiю i прозу. Украiнська народна демонологiя набула такоi популярностi, що захопила не тiльки украiнських, а й росiйських та польських письменникiв. Але анi в Росii, анi в Польщi не iснувало такого багатства мiфологiчних образiв i сюжетiв. У цiй книжцi украiнську моторошну прозу XVIII – ХІХ сторiч представляють твори Григорiя Квiтки-Основ’яненка, Івана Барщевського, Михайла Чайковського, Івана Гавришкевича, Пантелеймона Кулiша, Володимира Росковшенка, Євгена Згарського, Леопольда фон Захер-Мазоха, Наталi Кобринськоi та багатьох iнших авторiв.

Антологiя украiнськоi готичноi прози у двох томах.

Том І

Нiчний привид

Украiнська готична проза XIX сторiччя

На основi давньоi украiнськоi лiтератури i народноi мiтольогii постала в Украiнi романтична, або готична, фантастика. Романтики захоплювалися казками й мiстикою, мiтичнi iстоти заполонили украiнську поезiю i прозу. Украiнська народна демонологiя набула такоi популярностi, що захопила не тiльки украiнських, а й росiйських та польських письменникiв. Анi в Росii, анi в Польщi не iснувало такого багатства мiтольогiчних образiв i сюжетiв. Справжнiм вибухом стала поява Миколи Гоголя. Росiя ще довго не могла заспокоiтися, порiвнюючи життерадiснi, повнi свiтла i розбуялоi фантазii описи Малоросii з похмурими i неприемними описами Московii. Пiсля «Вечорiв на хуторi бiля Диканьки» стало просто модно писати про вiдьом i чортiв.

Близько до готичноi новели стоять лiтературнi казки та легенди й инколи досить важко провести мiж ними межу. Оригiнальним украiнським внеском до скарбницi свiтовоi фантастичноi лiтератури е саме казкова або мiтольогiчна фантастика, написана з гумором, дотепнiстю, а деколи вiдчутне тут i кепкування автора над самим читачем. Цим наша фантастика досить близька до латиноамериканськоi. В деяких творах те, що описувалося як абсолютно правдиве, наприкiнцi оповiдання може пiддаватися сумнiву.

До фантастичних легенд належать «Антiн Михайлович Танський» Митрофана Александровича, «Дитяча могила» Миколи Костомарова, «Золота гора» Івана Бороздни та «Могила» Миколи Чайковського. На основi народних легенд створена повiсть Пантелеймона Кулiша «Огняний змiй» та оповiдання «Коваль Захарко».

Оповiдання Xоми Купрiенка, Володимира Росковшенка, Григорiя Данилевського («Бiс на вечорницях»), Ореста Сомова, Григорiя Квiтки-Основ’яненка та Олександра Стороженка – це зразки того магiчного реалiзму, який згодом позначився на творчости Валерiя Шевчука. Вперше за пiвтора сторiччя були опублiкованi новели Хоми Купрiенка в моiй антологii «Огненний змiй». Замовляючи у Москвi фотоплiвку його книги, я не гадав, що зустрiнуся з оригiнальним художником слова. Його оповiдання дуже близькi за своею манерою до новел японського письменника XVII ст. Іхара Сайкаку. Купрiенко, як i Сайкаку, йде до фантастичного через свiй типово романтичний темперамент, схильний до втечi вiд повсякденноi реальностi, що над ним тяжiе. Цю схильнiсть у Купрiенка пiдсилюе вплив фантастичноi лiтератури нiмецьких романтикiв, хоча в цiлому письменник використовуе украiнську демонологiю. Фантастичне в нього мае концептуальний, книжний, фiлософський характер, але вiдчуваеться також i смак до бурлеску, легкоi тривiальностi, до яскравоi i соковитоi мови, нахил до народних магiчних вiрувань та обрядiв.

Дещо осiбно стоiть трохи дивне оповiдання Миколи Бiлевича (Юрка Юрченка) «Журавель». Тут усе на гранi реального i казкового. Видiння i дiйснiсть переплiтаються дуже тiсно. Журавель переконуе селянина, що вiн така ж сама людина, а тому вважае за можливе посвататися до його доньки. Селянин бачить перед собою то журавля, то парубка. До кiнця оповiдання так i не з’ясовуеться, що то був за журавель i чи то справдi журавель, чи перевертень. Подвiйне прочитання веде до семантичноi невизначеностi, яку пiдсилюе i вагання самого оповiдача у виборi мiж реальним i надреальним поясненням. Незвичний тут уже сам образ журавля як фантастичного персонажа. Був би на його мiсцi чорт, усе стало б на своi мiсця, усе було б традицiйним i… банальним. Юрченко, а пiд цим псевдонiмом заховався виходець iз Закарпаття Микола Бiлевич, який закiнчив разом з Гоголем Нiжинську гiмназiю, видав цiлу збiрку фантастичних новел у двох випусках «Святочные вечера». На жаль, i ця книга, i сам автор випали з уваги наших дослiдникiв.

Автором кiлькох фантастичних творiв був i Євген Гребiнка. «Страшний звiр», «Мiсяць та сонце», «Мачуха й панночка» – твори дуже наближенi до лiтературноi казки. Зате в оповiданнi «Нiжинський полковник Іван Золотаренко» присутнiй саме фантастичний елемент.

Ряд творiв ХІХ ст. балансують на межi фантастики i реальности. Такою е невелика повiсть «Змiй» А. Подолинського, де «змiй», або «перелесник», який страшив цiлий окiл, виявився потiм перевдягнутим сiльським парубком, який вдався до цих хитрощiв, щоб здобути свою кохану. Подiбнi твори зарубiжнi упорядники готичноi новели охоче включають у своi антологii.

Близькими до готичних е утопiчнi оповiдання Григорiя Данилевського та Миколи Костомарова. В першiй половинi XIX ст. утопiчне оповiдання Г. Данилевського було в нашiй лiтературi единим. Та коли я натрапив на оповiдання Миколи Костомарова «Скотий бунт», опублiковане у 1917 роцi, то вiдчув неабиякий стрес. Воно настiльки сильно нагадуе «Звiрину ферму» Орвела, що можна запiдозрити навiть пряме запозичення.

Галицька готична проза була значно похмурiша за ту, що творилася на великiй Украiнi, а той факт, що оповiдь часто велася вiд першоi особи, надавав цим творам ознаки вiрогiдности. Інколи галицькi оповiдi вiдзначалися алегоричнiстю i дидактикою та використовувалися як своерiдне повчання, оскiльки творили iх священики. Таким е оповiдання «Нiчний супутник» Івана Наумовича, автора ще кiлькох оповiдань про нечисту силу – «Данило Жужля», «Інклюз», «Казки о дурних чортах», «Фляжка».

Моторошну прозу Галичини ХІХ ст. представляють оповiдання Івана Гавришкевича, Федора Заревича, Євгена Згарського, Івана Левицького, Івана Франка.

Рокiв десять тому вийшла «Антологiя украiнського жаху», яку упорядкував Василь Пахаренко, де наведенi зразки моторошноi прози вiд середньовiччя до нашого часу. З великим здивуванням я прочитав у пiслямовi вiд упорядника, що «пропонована антологiя, наскiльки менi вiдомо – перше такого плану видання», хоча ще в 1990 р. я видав антологiю украiнськоi фантастики ХІХ ст. «Огненний змiй», куди увiйшли саме моторошнi твори i саме цiею антологiею щедро скористався упорядник, жодного разу не пославшись «аткуда дравiшкi». Пiд оповiданнями у моему перекладi вiн, звичайно, мусiв вказати iм’я перекладача, хоч i без посилання на джерело, але коли я крiм того ще й впiзнав окремi украiномовнi твори у моiй редакцii та довiдки про авторiв, знову ж без посилань на «Огненного змiя», то мене це трохи здивувало. Виходить так, що упорядник, використавши моi матерiали, вдав, що йому про цю антологiю нiчого невiдомо. Особливо менi припали до смаку такi ось фрази у бiографiчних довiдках: «В. Росковшенко писав фантастичнi оповiдання й повiстi. На сьогоднi вдалося виявити деякi з них («Чарiвниця», «Маруся», «Шапка», «Орендатор»)». Постае питання – кому ВДАЛОСЯ виявити? Адже це я iх розшукав у давнiй пресi. Я знайшов Гавришкевича i Купрiенка, i твори iхнi В. Пахаренко подав у моiй редакцii, а не в оригiналi, якого й на очi не бачив. А хто знайомий з текстами галицьких москвофiлiв (маю на увазi Гавришкевича), то знае, що редагування такого тексту займае стiльки ж зусиль, що й переклад.

Ю. Винничук

Григорiй Квiтка-Основ'яненко

Народився 18. 11. 1778 р. у слободi поблизу Харкова у помiщицькiй родинi. Освiту здобув приватно i це, вочевидь, згодом вiдбилося на його творчостi. Принаймнi жодноi iноземноi мови вiн так нiколи й не вивчив. З 1793 по 1797 р. перебував на вiйськовiй службi, вийшовши у вiдставку в чинi капiтана. Лiтературну дiяльнiсть розпочав у 1816 р. з фейлетонiв та вiршiв. З 1832-го став публiкувати своi украiнськi оповiдання та повiстi, в яких часто використовував фольклорнi мотиви й казковi образи («Мертвецький Великдень», «От тобi i скарб», «Конотопська вiдьма», «Вiдьма»).

Помер письменник 8. 08. 1843 р. у Харковi.

Сучасники свiдчать, що Квiтка цiкавився спiритизмом й охоче розповiдав рiзнi моторошнi iсторii. В журналi «Маяк» (1845, № 12) украiнський письменник та етнограф М. Сементовський писав: «Прочитавши в «Маяку» про деякi незрозумiлi для фiзики духовнi явища, я зараз же вирiшив сповiстити вам кiлька не менш дивних явищ, якi не можуть бути витлумаченi жодними фiзичними приписами, i тiшуся, що тепер маю можливiсть представити iх увазi читачiв.

Буваючи у покiйного Григорiя Федоровича Квiтки, вiдомого в нашiй лiтературi пiд iменем Основ’яненка, ми часто предметом наших розмов вибирали духовну сторону людини. Основ’яненко любив розповiдати, сам пережив i знав багато подiбних випадкiв. І ось два з них.

«Це трапилося влiтку о восьмiй вечора, – так почав Григорiй Федорович. – Я сидiв у свiтлицi i читав книгу: дверi в маленьку мою кiмнатку були вiдчиненi; i все добре проглядалося. Цього ж дня я розмовляв з дружиною, жалкуючи, що довго не дiстаю листiв вiд сестри моеi, i подумки розгадував причини сього. Раптом, наче мене щось змусило подивитися в маленьку кiмнатку, я побачив сестру мою в довгiй бiлiй сукнi: обличчям блiда, мертва, вона стояла бiля столу i вирiзала з аркуша бiлого паперу хрест. Це надзвичайно мене розтривожило, я пiдвiвся, щоб встати з канапи, але не змiг. Сестра вiдiйшла вiд столу i двiчi або тричi повiльно пройшла по кiмнатi, вирiзала хрест i раптом зникла, залишивши витинанку на столi. Сестра моя мешкала в селi за три версти вiд мене. Через кiлька днiв я дiстав вiстку, що сестра моя померла i, як я вирахував, саме о тiй порi, коли ii образ менi явився.

Товариш мiй М. Ф. К. був одружений вдруге. Наприкiнцi третього мiсяця пiсля весiлля одного вечора зiбралися до нього знайомi пограти в вiст. М. Ф. посадив чоловiкiв за зеленi столики у вiтальнi, де було теплiш i де також був присутнiй весь жiночий аеропаг. В залi нiкого не було, тьмяно горiли двi свiчки, та маятник велетенського настiнного годинника порушував тишу.

Десь о дванадцятiй годинi молода дружина, залишивши гостей, вийшла до зали i, ступивши кiлька крокiв, упала без тями. Вмить усi збiглися до неi i, коли вона опритомнiла, то почали розпитувати, що з нею таке було. Проте вона тодi нiчого не пояснила, вирiшивши вiд чоловiка приховати справжню причину свого переляку. Довiрилася лише подругам.

– Коли я увiйшла до зали, – розповiдала вона, – то побачила за фортепiаном покiйницю, першу дружину мого чоловiка.

Не бачивши ii нiколи, вона описала, яке в неi було обличчя, яка сукня. Саме в такiй сукнi й було небiжку поховано.

– Не вiрячи в подiбнi явища, я гадала, що то чийсь жарт, але коли пiдходила до фортепiана, привид рушив менi назустрiч. Я втратила свiдомiсть i упала».

Мертвецький Великдень

Був собi чоловiк та жiнка. Чоловiка звали Нечипором, а жiнку Прiською. Вона була хорошого роду i одним одна дочка у батька, дуже багатого: була й скотинка, i усяка худоба, а сина не було, тiльки дочка. Так батько ii, подумавши, та узяв сироту, сього Нечипора, замiсть дитини, та й вигодовав його, i доглядiв, i до розуму доводив. А Нечипорiв батько та був собi велика ледащичка: спився i звiвся нiнащо та колись пiд тином п’яний i одубiв; жiнка, що не мала нiчого та й не вмiла робити, пiшла попiдвiконню; а хлоп’я за Христа ради узяв Прiсьчин батько. Так що ж бо! Не дурно кажуть: недалеко вiдкотиться яблучко вiд яблуньки: у Нечипора була уся батькова натура. Злодiяка такий, що нi з чим не розминеться: i цигана обдурить, i старця обiкраде; а пити? – так не переп’е його i Данилко, що у нашого пана живе та за його ридваном ззаду труситься у цвяхованому каптанi, та у мережованiм брилi; той здорово п’е, а Нечипiр iще гiрш його. Іще ж таки поки парубковав, то й сюди й туди: було, п’е нiч, гуляе, з парубками бурлакуе, а удень як скло перед хазяiном: i робить що треба, i послуха у всякiм дiлi, i поважа старого. Коли ж його на вольнiй або на вечорницях потасують добре… бо таке задьорне собi, що до усякого так у вiчi лiзе, як тая оса, так i зчепиться; ну, то й звiсно, що йому щонайгiрше i доставалось. Та ще на лихо собi був такий невеличкий, хирлявий, та й сили не бiльш було, як у слiпоi поповоi кобили, що було не здужае у Пилипiвку попiвських хаптурок по селу возити. Так з ким не зчепиться, то усяк його попiб’е. А иногдi проти лави один пiде, так тут вже достанеться йому на горiхи, пику йому порозбивають, волосся пообривають, одежу порозривають, та таких йому тусанiв надають, та так йому бельбахи повiдбивають, що насилу удосвiта додому долiзе.

Так що ж бо! Перед хазяiном вiдбрешеться: то нiччю роя ловив, так бджоли йому пику покусали; то вiдьма приходила нiччю хазяйських коров доiти, а вiн почав вiдгонити, а вона перекинулась собакою та кинулась на нього i одежу йому порвала i усього подряпала. То, було, старий i вiрить i гоiть його, та ще вiд переляку, щоб не напав переполох, i горiлочкою його пiдпоюе. От нашому Нечипору i на руку ковiнька! Лежить на печi, та оха, та горiлочку потягуе, а усi коло нього панькаються. А що нiхто й не знав, що вiн таке ледащо i таки зовсiм нероба, то й оддали за нього Прiську. А як пiсля сього незабаром вмер i у неi батько, а там i мати, то й остався наш Нечипiр сам собi господарем.

Недовго ж нагосподарював. У три годи рiшивсь зовсiм. Що була скотинка, позбував, земельку позакладував, а грошики попропивав, а що було опрiч того, те вiд недогляду попропадало само… П’е та краде, б’еться та позиваеться; а звiсно, що тiльки пiдеш з жалобами та з позивками, то вже й десяцькому дай, соцькому дай, писарю дай, отаману дай, а все-таки до волостi вiдопруть (не iм же одним хлiб iсти); а як, не дай Боже! та у ту пору набiжить засiдатель та, борони Боже лихого часу, з письмоводителем: так тогдi вже й зовсiм пропав! Пишуть-пишуть, беруть-беруть, та тiльки тогдi пустять, як вже нiчого й взяти; а то, коли зостались якi вишкварки, так iще у суд запровадять, – ну! там уже i амiнь. Так чи надовго ж то Нечипоровi, при його дурнiй головi, стало усеi тестевоi худоби? Фiть-фiть! Пiшла по добрим людям та по шиночкам, а вiн звiвсь нiнащо.

Сердешна Прiська викупала його не десять разiв i iз-пiд калавуру, i iз колоди, а раз прийшлося i з острога викупати. Вже який би не був, а усе вiн iй муж, нiгде було дiтись. А через таке лихо попереводила i в себе, що було у скринi iз хорошоi одежi, i намисто, i дукати, i хрести, i усякую худобу.

Журилась вона, журилась, далi треба за розум узятись, щоб з плечей усього не попропивав iй п’яниця. Нiчого не кажучи, стала його у хатi запирати, а сама пiде або баштан полоти, або коноплi брати, щоб було чим прогодуватись. Що ж? Вернеться додому, хата пустiсiнька! Проклятий Нечипiр вилiз у вiкно, та й шукай його. Треба iй шатнутись по шинкам: де пояс заставлений, де шапка заложена, викупа, сердешна, на останнi грошi! Далi знайде його де-небудь у шинку пiд лавою або пiд плотом; розбудить, розштовха, тягне додому, i виговорюе, i лае, а сама, через таку лиху годину, тiльки що плаче.

Далi, бачивши, що його й лайка не бере, i вiн знай свое товче – пити та i пити! – нiчого робить, дума: хоч грiха на душу озьму, а вже не дам йому волi. Ото приволочивши його iз корчми, защепнула дверi та й каже:

– А що, Нечипоре? А до чого отсе ти мене довiв? Лайки не слухаеш, горя мого не поважаеш, п’еш у свою голову; попропивав усю батькiвщину, а через тебе i я свою материзну потратила, то платячи за тебе, то викупаючи тебе з шинкiв; а тепер довiв, що менi тiльки за старцями йти; була я i хорошого, чесного роду, а як утопила свою голову за тебе, прирожденного п’яницю, та по тобi i я стала послiднiша усiх на селi. Хiба хочеш так пропасти, як i батько твiй? Так пропадай же собi як знаеш, а я знаю, що поки я жива, так не дам тобi волi шлятися та пиячити. Доки менi i терпiти? Через закон переступлю, а по-своему зроблю. – Та засучивши рукави, каже: – Хоч грiх жiнцi мужа бити, а нехай Бог простить! – та з сим словом – черк його у пику, а далi удруге, утрете, удесяте, та за волосся, та тусанами – бо баба собi здорова була, а вiн такий, що нi на що i дивитись було; та ще перепивсь, так не здужав i скiпки пiдняти, не то щоб оборонитися вiд жiнки.

А вона його б’е, а вона його тасуе, та знай приговорюе:

– Не пий, не п’янствуй, не пропивай худоби; сиди дома, заробляй чим-небудь та годуй i себе, i бiдну жiнку; ось так тобi, ось так тобi, бусурмену католицькому, гаспидському мужиковi!..

Била, била, та аж утомилась, i сiла на лавку, i каже:

– А бодай тебе сей та той, що ти мене i до грiха довiв i втомив мене нiнащо. Устань, кажу тобi! (Бо вже сердешний Нечипiр аж не змiг i стояти, та присiв долiю.) Устань та кланяйся жонi, щоб я тебе простила, що ти так мене втомив.

Нiгде Нечипоровi дiтись! Кланяеться, сердека, просить, щоб вона його простила за те, що втомилась, бивши його, i обiцяв уже не пити i не втiкати а дому, хiба вона його куди пiшле.

Вiдпочивши, Прiська помилувала мужика i каже:

– Не журись, сякий-такий сину! За битого двох небитих дають, та ще й не беруть. А коли не будеш слухати, то от тобi кажу, що ще буду бити, та опiсля i панотцевi висповiдаюсь, що проти закону пiшла.

Еге, та наша Прiська направила мужика! Вже не то щоб не пив: не проливав козак, як де лучалася чарка; та тiльки у кунпанii, чи на весiллi, чи на хрестинах; та вже не те, щоб йому шлятись по шинкам та за чарку горiлки чортякам душу вiддавати: сидить вдома i з двора нiчичирк! Узявсь – нiчого робити! – латати старi кожухи, стала й копiйчина перепадати. Прiська усе збира, та радуеться, та й думае: з ледачого, мабуть, буде що-небудь i путне.

Оттак пройшли Рiздвянi м’ясницi, прийшла й масниця. Що то вже кортiло нашому Нечипоровi, щоб то драла дати, та погуляти на останнiх днях, так зовсiм не можна: Прiська так реп’яхом за нього i держиться, i не можна йому без дозволу вийти з хати, а свита, i чоботи, i шапка у неi у скринi.

На саме пущання, що на пiст, вона йому i каже:

– Пiди лишень, Нечипоре, до служби, на сiм тижнi будеш говiти. Та гляди ж ти менi: щоб ти зараз з церкви i був тут. Коли прийдеш зараз, то дам тобi обiдати, бо в нас е й вареники: я придбала i масличка, i сметанки, а коли добра буду, то й чарку горiлки дам, та й заговiемо, як довг велить. Коли ж зараз не вернешся та пiдеш куди пити, то от побожусь тобi, що такими товчениками тебе нагодую, що будеш мене довго тямити!

Пiшов наш Нечипiр, та тiльки ж ми його й бачили! Налагодила Прiська i обiдати, а його нема. Пообiдавши, пiшла до сусiди, далi вернулась додому, а його нема. Пополудновала сама, а його нема. Вийшла на вдвiр’я, кожного, хто йде, питаеться: чи не бачили мужика? Нiхто не бачив. Уже й вечiр, а його нема! Насилу вже, гульк! – лiзе додому у пiзнiй вечiр нi живий нi мертвий i слова не промовить: язик одубiв, i сам себе не тямить, i де вiн, i що вiн е таке на свiтi. Сопе та мовчить, й очей, що заплили йому горiлкою, не розведе.
1 2 3 4 5 ... 19 >>