1 2 3 4 5 ... 28 >>

Антология
Антологія української готичної прози. Том 2

Антологiя украiнськоi готичноi прози. Том 2
Антология

Юрiй Павлович Винничук

Моторошна, або готична, проза – зараз один з найпопулярнiших жанрiв фантастики. Вона мае глибоке корiння, але як жанр розквiтла в Європi у XVIII сторiччi. Класична готична проза в кожнiй европейськiй лiтературi виглядае по-рiзному. Особливiстю ж слов’янських лiтератур е те, що надприродне зображуеться з великою дозою гумору i тяжiе до фольклорного тлумачення фантастичних подiй та образiв. Том, який ви зараз тримаете у руках, присвячений готичнiй прозi ХХ ст. i обiймае творчiсть письменникiв, якi творили на початку сторiччя, у мiжвоенний перiод та в дiаспорi. Сюди увiйшли твори Івана Франка, Василя Стефаника, Гната Хоткевича, Надii Кибальчич, Антiна Крушельницького, Наталени Королеви, Гната Михайличенка, Софii Яблонськоi та багатьох iнших.

Антологiя украiнськоi готичноi прози у 2-х т

Том 2

Передмова

У зачарованiм люстрi

Фантастика давно вже стала найпоширенiшим жанром у свiтовiй лiтературi, розгалузившись на безлiч струменiв – наукову, космiчну, фантазiйну, або фентезi, казкову, готичну, або моторошну. Фактично фантастика iснуе з часу зародження лiтератури взагалi. Найпершi твори людського генiя були саме фантастичними – це i давньоегипетська проза, i весь епос стародавнього Сходу, це й грандiознi епiчнi твори Індii («Магабгарата», «Рамаяна»), Ірану («Шахнаме»), Грецii («Ілiада», «Одiссея»), Риму («Енеiда»), середньовiчноi Європи («Калевала», «Парсiфаль», «Нiбелунги»).

Фантастика присутня не тiльки у художнiх творах, а навiть у працях античних та середньовiчних iсторикiв, у книгах подорожей i в географiчних описах. Розповiдi про фантастичнi тварини i дивовижнi народи кочували з твору в твiр i з культури в культуру. Фантастами були i Руставелi, i Данте, i Рабле, i Шекспiр, i Сервантес, i Мiльтон, i Вольтер, i Гете, i Свiфт. Важко назвати великих класикiв XIX i XX ст., якi б не зверталися до жанру фантастики чи то в поезii, чи то в прозi, чи в драматургii.

До фантастики вiдносяться й такi жанри, як лiтературна казка i легенда, алегорiя, фiлософська повiсть (Вольтер), утопiчна (Платон, Лукiан, Мор, Кампанелла, Гакслi, Орвелл), магiчна проза (Маркес, Борхес, Кортасар, Буццатi, Елiаде, Павич), химерна (жанр своерiдно украiнський – Олександр Ільченко, Василь Земляк, Валерiй Шевчук, Юрiй Щербак), абсурдна, сюрреалiстична проза i чорний гумор (Бiрс, Вiан, Ландольфi, Хармс). Моторошна, або готична, проза мае глибоке корiння, але як жанр розквiтла в Європi у XVIII ст. Готична проза – нинi один з найпопулярнiших жанрiв фантастики. На Заходi виходять спецiальнi часописи й цiлi серii цих книжок. Аж три такi серii iснують у Польщi: «Оповiдi з дрижаками», «Фантастика i жахи», «Моторошнi оповiдi». За популярнiстю готична проза донедавна поступалася тiльки науковiй фантастицi, але в останнiй час пропустила вперед ще й фентезi.

Класична готична проза в кожнiй европейськiй лiтературi виглядае по-рiзному. В англiйськiй – зображення надприродного викликае страх i навiть гнiтить читача, а в латиноамериканськiй прозi сприймаеться уже як щось нормальне, таке, що можна було б передбачити, навiть якщо воно перебувае пiд впливом чарiв. Зате в нiмецькiй лiтературi фантастична вигадка мае переважно фiлософсько-метафiзичний характер, у французькiй – демонiчно-середньовiчний, який переходить у символiстську естетику. У слов’янських лiтературах, як i в угорськiй та румунськiй, надприродне зображуеться з великою дозою гумору i тяжiе до фольклорного тлумачення фантастичних подiй та образiв.

Звичайно, всi цi категорii не iснують у чистому виглядi. У кожнiй iз цих лiтератур згаданi типи фантастичного зображення спiвiснують. Так, у творчостi Гофмана поруч iз фееричною новелою «Золотий глечик» надибуемо i на повiсть жахiв «Елiксир диявола», а в англiйськiй лiтературi, крiм похмурого «Замку Отранто», е безлiч пародiй на французькi дияволiади.

Не багато знайдеться письменникiв i в украiнськiй лiтературi, якi б так чи iнакше не використали якогось фантастичного сюжету. Вже в «Повiстi врем’яних лiт» бачимо фантазii про нечисту силу, якi особливо популярними були в християнськiй лiтературi, зокрема агiографiчнiй, тобто в описах життя святих. Найбiльший збiрник житiйних оповiдей «Печерський Патерик» походить з ХІІІ ст. i складаеться з iсторiй про те, як святi боролися з бiсами, що спокушали iх в образi жiнок, чортiв та рiзних чудовиськ. Цiкавим жанром фантастики були так званi чуда, зразки iх знаходимо в збiрцi «Чуда» Афанасiя Кальнофойського (1638 р.) та в книзi оповiдань Петра Могили. Найповнiший збiрник таких оповiдей у чотирьох томах, що мав назву «Четьi-Мiнеi», склав Дмитро Туптало наприкiнцi XVII ст.

Великоi популярности в Украiнi набули збiрники казкових оповiдей про земну кулю з описом дивовижних людей i тварин – бестiярii, азбуковники, фiзiологи та люцидарii. Страхiттями переповнена повiсть «Александрiя» про подвиги Александра Македонського. У будь-якому украiнському лiтописi присутнi фантастичнi iстоти – змii, бiси, потворнi iстоти, навiть Самiйло Величко у свому описi козацьких воен наводить оповiдання про Сатира.

У Галичинi фантастична лiтература творилася як украiнською, так i польською та латинською мовою. У XVI–XVIII ст. видано було кiлька збiрникiв коротких фантазiйних оповiдок-фацецiй. Вiдьми й чорти оспiванi львiвськими поетами Себастiаном Кленовичем, Варфоломiем Зиморовичем та Шимоном Шимоновичем. Іньший львiвський письменник XVIII ст. Бенедикт Хмелевський написав цiлу книгу про чортiв та вiдьом, завдавши собi неабиякого зусилля, аби всiх iх класифiкувати.

Про розвiй готичноi прози в Украiнi ХІХ ст. прочитаете у вiдповiдних томах. Том, який ви зараз тримаете у руках, присвячений готичнiй прозi ХХ ст. i обiймае творчiсть письменникiв, якi творили на початку сторiччя, у мiжвоенний перiод та в дiяспорi.

Наприкiнцi ХІХ – на початку ХХ столiть твори про чортiв, вiдьом й iньшу нечисту силу пишуть Любов Яновська, Степан Васильченко, Федiр Кудринський, Іван Нечуй-Левицький (повiсть «Запорожцi»), Гнат Хоткевич, Одарка Романова, Клим Полiщук.

В той час, як уже в ХХ ст. готична проза на великiй Украiнi йде на спад, а пiд совiтами взагалi занепадае, в Галичинi вона набувае усе ширшоi популярности. З’являються твори Наталi Кобринськоi, Наталени Королеви, Василя Королiва-Старого, Богдана Лепкого, Василя Софронiва-Левицького, Антiна Крушельницького, Михайла Яцкова, Стефана Грабинського, Ростислава Єндика.

По вiйнi в дiаспорi готичну прозу творять Софiя Яблонська, Вiра Вовк, Ігор Качуровський, Ярослав Острук, Мирон Левицький, Марiя-Анна Голод, а в Украiнi – Валерiй Шевчук, Володимир Дрозд, Вiктор Волощук та iньшi.

Ігор Качуровський в статтi «Готична лiтература та ii жанри» («Сучаснiсть», № 5, 2002) писав, що «коли на початку сiмдесятих рокiв виникла була нагода видати в англiйському перекладi збiрку готичних новель (а iх мало бути 13), то, попри наше бажання, матерiялу для такоi збiрки тут, на Заходi, не знайшлося». Я так думаю, що не дуже шукали, бо в закордонних бiблiотеках бiльшiсть iз перерахованих мною авторiв е.

Ю. Винничук

Іван Франко

27.08.1856 р., с. Нагуевичi на Дрогобиччинi – 28.05.1916 р., похований у Львовi.

Залишив багатющу лiтературну спадщину у всiх iснуючих жанрах, яку не вичерпують виданi у 1980-х роках твори у 50-ти томах. Письменник неодноразово використовував образи украiнськоi мiтольогii, писав казки та готичнi оповiдання за мотивами народних вiрувань.

Терен у Нозi

Оповiдання з гуцульського життя

Старий, хорий Микола Кучеранюк дожидав смертi.

Ще два тижнi тому вiн уостатне керманичував на Черемошi, вiдiгнав чотиритаблову дарабу[1 - Дараба – плiт зi зрубаних дерев.] до Кут i вiдси вернув пiшки додому. Нiчого йому не бракувало, а проте був блiдий, як труп. Увесь вечiр вiн мовчав i сидiв перед хатою он там високо на шпилi гори, покурюючи люльку на коротенькiм цибусi i нiмо вдивляючися в розкинене внизу село, в Черемош, що шумливою гадюкою закрутився низом, i в супротилежну могутню гору, покриту темним лiсом. Та другого ранку вiн прокинувся, жалуючись на болючу колотьбу в боцi, почав сильно кашляти та трястись у лихорадцi. Покликав своiх трьох синiв, сказав iм, що буде вмирати, i велiв iм скликати найстарших та найповажнiших сусiдiв, щоб мiг у iх присутностi виявити свою остатню волю. Сини приняли сю вiдомiсть досить спокiйно та повдержливо, хоч дуже любили батька. Тiльки iх жiнки та дiти пiдняли крик i лемент, але старий велiв iм мовчати та бути спокiйними.

– Будьте тихо! – мовив вiн напiвсуворо, а напiвласкаво. – Я вмру, хiба ж то яке диво? Нажився немало. Чи хочете, щоб я жив вiчно? Рушайте i приладжуйте все, що треба для похорону!

Одна невiстка почала щось закидати про лiкаря. Старий розсердився не на жарт.

– Не плети дурниць! Шiстдесят лiт прожив я без лiкаря, то й при смертi обiйдуся без нього. І що може лiкар порадити на смерть? Чи лiкарi й самi не вмирають? Рушайте кожде до своеi роботи i не журiться мною!

Нiхто не спротивлявся. По обiдi посходилися сусiди, покликано й громадського писаря, який, за приказом старого Миколи, написав його «астамент»

. Йому зробилося трохи легше, вiн балакав з людьми i велiв своему наймолодшому синовi привезти на другий день панотця, бо хоче висповiдатися i запричащатися. Сусiди похвалили сей намiр i навiть не пробували сяк чи так захитати Миколову певнiсть, що йому швидко прийдеться вмирати.

На другий день йому погiршало, гарячка стала дужча, тяжкий кашель майже душив його; вiн зробився на виду чорний, як земля, похудiв страшенно, i коли приiхав верхи панотчик, щоб надiлити його остатньою релiгiйною потiхою, вiн справдi виглядав так, немов ось-ось сконае. Сини, похитуючи головами, знай, шептали, що «дедьо», певно, не переживе сеi ночi.

Але вночi йому полегшало. А другого дня вiн пiддужав настiльки, що пополуднi мiг устати i вийти трохи на свiже повiтря. Був чудово гарний, ясний i тихий вересневий день. Сонце грiло, але не пекло, повiтря на горах було чисте i запахуще, а дзвiнкий шум Черемоша з долини доходив як солодка мелодiя, як безконечний привiт життя. Старий гуцул усiв на старiй обрубанiй колодi i нiмо та спокiйно вдивлявся у величний краевид. Високi гiрськi шпилi, бачилось, моргали до нього; глибокi, тiнистi долини обслонювалися темними тайнами. Черемош унизу зi своiми могутнiми закрутами, шумливими шепотами i запiненими «гоцами» видавався мов непорушний, мов вилитий iз зеленкуватого скла. По його берегах снували тут i там немов червонi, бiлi та чорнi мурашки – то були люди. З плоских дощаних дахiв широко порозкиданих хат клубився бiлий димок. Але Микола глядiв на все те безучасно, немов не з сього свiту. Не почував уже туги, не тягло його в далечiнь; вiдколи був певний, що незабаром умре, все окруження зробилося йому чужиною.

Та чим бiльше сонце хилилося над захiдним обрiем, тим бiльше почав у його серцi ворушитися якийсь неспокiй. Напруживши всi своi сили, опираючися на розкiшне писаний топорець, вiн зiйшов на найвищий шпиль гори, що захищала його хату вiд заходових вiтрiв, сiв тут на каменi i полетiв очима в протилежнiм напрямi, нiж досi. І тут, доки зiр засягне, високi гiрськi шпилi, лiси, долини i звори. Та Миколин зiр слiдив, бачилось, з якоюсь дивною тривогою за бiгом сонця. Вiн придивлявся кождiй легенькiй хмарцi, що виринала вiдкись на заходi i, запалюючися золотом i пурпуром, звiльна плила за сонцем. Пiдзорливим оком мiряв кождий клуб диму, кождий туман пари, що пiдiймався з лiсiв i зворiв. А коли нарештi сонце затонуло в кроваво-червоних хмарах, мов розпалена куля у водi, вiн зiтхнув глибоко, затремтiв, мов вiд морозного подуву, з трудом пiдвiвся з мiсця i мовчки пiшов додому.

Вiд того дня минули вже два тижнi. Микола все був «при смертi», вважав сам себе чужинцем, вiдлученим, а все-таки не вмирав. Йому робилося раз лiпше, то знов гiрше; инодi цiлими днями лежав на постелi i майже не мiг рушитися, а потiм раптом переставав кашель i колотьба в боцi, вiн мiг устати, ходити i навiть зiходити на верх гори i вдивлятися в захiд сонця. Лиш його неспокiй збiльшався раз у раз. Не iв майже нiчого, лише десь-колись випивав склянку теплого молока. Його тiло вихудiло, його волосся за тих кiлька день побiлiло, як снiг, а в очах тлiли якiсь несамовитi огники. Спати не мiг анi вдень, анi вночi, а як инколи вночi сон його зломить, то зараз починае стогнати i хлипати i прокидаеться, весь облитий потом тривоги. Вiн не молився, не розмовляв нi з ким, не цiкавився нiчим i обертався помiж своiми дiтьми i внуками, як чужий. Дiти, що вперед горнулися до нього i радували його своiм щебетанням, тепер сторонили вiд нього i боязко шукали собi забави на весь день, якомога десь поза домом, щоб якнайрiдше стрiчатися з ним.

У недiлю вiн велiв скликати сусiдiв до себе.

– Любi сусiди, – мовив до них, коли всi посiдали перед його хатою на стiльчиках, колодах або й так просто, на муравi, а вiн сам напiвсидiв-напiвлежав на джерзi й подушцi, – порадьте менi що! Не можу вмерти. Так менi щось тяжко на серцi. Все менi здаеться, що на мнi тяжить якась велика провина i не пускае мою душу вiд тiла. Кiлько разiв дивлюся, як сонечко сiдае за горою, все менi видаеться, що там хтось золотими ключами замикае браму передо мною. Скажiть, може, я кому з вас догурив[3 - Догурити – зробити прикрiсть.] i сам про те забув, а вiн носить на мене гнiв у серцi?

Люди мовчки зирнули один по однiм, а потiм мовив один за всiх:

– Нi, Миколо! Нiхто з нас не носить гнiву в серцi на тебе. Всi ми грiшнi, а як не вибачимо один другому, то нам i Бог не вибачить.

– А проте, – сумно сказав Микола, – мусив хтось, свiдомо чи несвiдомо, заскаржити мене у Пана Бога. Адiть, мое волосся побiлiло, як снiг, за отсi двi недiлi. Мучуся дуже, а вмерти не можу. Щоночi хтось кличе мене геть, а проте щось, мов клiщами, держить мене на мiсцi. Отак як потемнiе, то все чую, як трембiта грае в полонинi, i рвуся за ii голосом – i не можу.

– Може, жаль тобi свiту, дiтей, гiр, Черемоша? – закинув старий Юра, Миколин ровесник i приятель.

– Нi, Юро, не жаль, – вiдповiв Микола. – Я жив досить. Моi дiти, Богу дякувати, забезпеченi. Гори i Черемош не потребують мене i не можуть дати менi нiчого.

– Що ж тебе так турбуе? Може, в тебе який старий грiх на душi, а ти затаiв його перед людьми, а вiн тепер проситься на сповiдi i не хоче пустити тебе, поки його не направиш?

– Не знаю, Юро, але менi здаеться майже, що воно щось так, хоча… Бачиш, я раз мав таку пригоду – давно тому, дуже давно!.. І вона тепер знов тривожить мене. А проте… так, я не говорив про неi нiкому з вас, але таки не таiв ii перед людьми. Я тричi сповiдався з неi, а проте не зазнав полегшення.

– Сповiджся з неi перед нами i перед святим праведним сонцем, – мовив Юра, – то, може, вiдступить вiд тебе тота тривога.

– Та то властиво нема що багато й оповiдати. Се було ще за моiх парубоцьких часiв – уже тому зо сорок лiт. Знаеш, Юро, я був тодi найгiрший забiяка в селi i найлiпший керманич на весь Черемош. У недiлю була велика бiйка в шинку; багато парубкiв – здаеться, що й ти, Юро, сарако, – пiшли додому з порозбиваними головами, а одному, мойому найтяжчому вороговi, Олексi Когутиковi, догодив я так, що за кiлька недiль його поховали. А я сам обiрвав лише кiлька зовсiм неважних гуль та задрапнень i в понедiлок, як би нiчого й небувале, пiшов на дарабу.

Я й стрик,[4 - Стрик – стрийко, брат батька.] глухий Петро, збили ще досвiта чотиритаблову дарабу в Жаб’i i, скоро надiйшла повiнь, рушили долiв Черемошем. Був гарний лiтнiй день; на всiх долинках покошено сiно. Запах свiжого сiна i достиглих малин, що звисали скрiзь iз стрiмких берегiв понад водою, так i обвiвав мене. На серцi було любо, свобiдно та радiсно, як рiдко.

Петро стояв при переднiй кермi, я вхопився за задню. Пiд полудне заплили ми до Ясенова i iмилися[5 - Їмитися – вхопитися, тут – причалити.] бiля шинку. Вода була сильна, а ми мали гнати дарабу лише до Вижницi, то й не потребували боятися, що нам перед приходом вода впаде.
1 2 3 4 5 ... 28 >>