<< 1 ... 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 >>

Антология
Соловецький етап. Антологія


Іван ПЕТРЕНКО

Івана Петренка, колишнього уповноваженого наркомату закордонних справ на Украiнi, серйозного економiста, спершу соцiял-демократа, а згодом i комунiста, я зустрiв уже наприкiнцi його соловецькоi «кар’ери», бо року 1936-го вiн кiнчав уже свiй десятирiчний термiн ув’язнення.

Походив вiн десь iз Переяслава, дуже хотiв хоч на тиждень по звiльненнi поiхати туди i дiзнатися щось про дружину, яку було так само заарештовано i з якою вiн утратив зв’язок. Та бажання цi не здiйснилися, бо Петренковi довелося мiсяцiв зо три пересиджувати свiй термiн, поки Москва не вирiшила його звiльнити з тюрми, перетворивши на трудпоселенця в межах схiдноi Карелii, але не нижче вiд 64 паралелi пiвнiчноi широти. Про свою «справу» вiн не розповiдав, але сидiв за «шпiонаж», хоч нiколи, звичайно, шпiоном не був.

Цiкава це була людина. Освiчена, з ясною полiтичною концепцiею. Виглядав страшенно втомлено i змучено. Говорив якось про колонiяльну залежнiсть Советськоi Украiни вiд Москви i шкоду, заподiяну вiд неi украiнськiй економiцi. Лишилося враження, що ця людина була не на Соловках, а в центрi полiтичного економiчного життя Советського Союзу. Соловецькi украiнцi щиро радiли, коли вiн кидав соловецьку каторгу.

Юрiй САМБУРСЬКИЙ

* Юрiй Якович Самбурський, 1883 року народження, народився в мiстi Звенигородка Киiвськоi губернii, украiнець, безпартiйний, консультант Постiйного представництва УСРР, проживав у Москвi за адресою вул. Каретний Ряд, буд. 14, кв. 10. Засуджений Колегiею ОГПУ 28 вересня 1933 року за статтями 58-4-11 КК РСФРР на 10 рокiв ВТТ. Вiдбував покарання на Соловках (на командировцi Фiлiмоново й табiрному пунктi «Кремль»). Особливою трiйкою УНКВД ЛО 9 жовтня 1937 року засуджений до найвищоi кари. Розстрiляний 3 листопада 1937 року в Карелii (Сандармох).

На Бутирському тюремному вокзалi познайомився я з Юрiем Самбурським, на той час лiтньою людиною. З розмови виявилося, що його, як i мене звинувачено в участi у мiтичнiй пiдпiльнiй органiзацii «Союз Кубанi i Украiни». Смiялись ми з цього продукту творчости ГПУ.

Юрiй Самбурський до арешту репрезентував украiнський советський уряд у Москвi, коли мова заходила за культурно-нацiональнi справи украiнськоi меншостi в РСФСР. У самiй Москвi до нього могли удаватися й удавалися украiнцi. Коли ж 14 грудня 1932 року за постановою ЦК ВКП(б) лiквiдовано всi украiнськi iнституцii на територii РСФСР та iнших советських республiк, а на Украiну надiслано Постишева, – незабаром заарештовано й Самбурського.

Тодi ж заарештовано й усiх професорiв та доцентiв Благовiщенського украiнського унiверситету («Зелений клин»), Краснодарського iнституту, педагогiчного технiкуму в станицi Полтавськiй (на Кубанi), Бiлгородського педагогiчного iнституту (на Курщинi). Одночасно посаджено до в’язницi й спiвробiтникiв багатьох середнiх та вищих украiнських учбових закладiв, видавництв, музеiв тощо, заснованих заходами Миколи Скрипника на колонiзованих чи здавна належних до Украiни, але навмисне одiрваних вiд неi Москвою землях.

Юрiй Самбурський дивився на речi тверезо. Був свiдомим украiнцем, але на свою минулу дiяльнiсть дивився, як на справу, що все ж була корисною украiнськiй нацii. «Я знаю, – казав вiн, – що майбутнi поколiння судитимуть, i може, й прокленуть нас, украiнських комунiстiв. Але те, що навiть за тяжких умов, в якi ми i наш народ потрапили, – ми чи нашi проводирi вже на сьогоднi, з погляду нацiонально-державного, зробили для нашоi нацii, е бiльше, нiж зроблено за всi минулi 200 рокiв».

Якось, ще сидячи в «Крестах», вiн говорив: «Я, голубе, вже старий. Як заженуть на Соловки, – все одно загину. Коли хочеш, тiкаймо за кордон». Ми почали обмiрковувати цю справу; проте в Ленiнградi здiйснити це було неможливо. Коли ж нас привезли до Кемi, то нi я, нi вiн не могли стояти на ногах, бо були замученi голодом i «исправительним» режимом ГПУ. Тим часом сталося так, як передбачав Юрiй Самбурський: вiн тяжко занедужав i ввесь час лежав у соловецькому госпiталi. Пробув на Соловках до кiнця 1937 року, i його хворого вивезено разом з украiнським етапом. Та проте не було жодноi украiнськоi акцii на островi, щоб вiн нею не цiкавився. Доклав усiх сил, щоб i в такому станi бути корисним товариству.

Никифор МИКОЛЕНКО

* Никифор Миронович Николенко (Миколенко Ничипiр) народився в с. Шилiвка Путивльського повiту Курськоi губернii. Навчався в Курськiй учительськiй семiнарii, продовжив навчання в Харкiвському комерцiйному училищi.

Вступивши до КП(б)У, перебував на партiйнiй роботi. Згодом став ректором Киiвського iнституту народного господарства (1927—1930). Але змушений був пiти з цiеi посади i зайняти посаду директора Всенародноi бiблiотеки Украiни.

У 1933 г. бiблiотеку вiдвiдала держкомiсiя i виявила «целое гнездо националистических классово-враждебных сил, которые всю свою деятельность направляли на пропаганду нацдемовщины, внедряя в жизнь ВБУ методы буржуазной библиотечной практики и насаждая вражеские теории в библиотековедении». В результатi майже 40 осiб були визнанi «национал-фашистскими вредителями».

На заслуховуваннi персональноi справи Миколенко вiдмовився давати пояснення, заявивши: «Що б я не говорив, це не вплине на iхне рiшення, бо я винен уже в тому, що я украiнець». І, кинувши партбiлет, покинув зал академii.

За цей вчинок його арештували. Вiдтак засудили до 5 рокiв. Так вiн потрапив на Соловки, а 8 грудня 1937 року його розстрiляли в Ленiнградi.

Керiвник одного з секретарiв Головного управлiння науковими установами, а згодом директор киiвськоi Всенародноi бiблiотеки, Миколенко на Соловки прибув 1935 року i вiдразу виявив себе як порядна, чесна, культурна й дiяльна людина. Не знаю, як вiн поводив себе в НКВД, але на островi вiн iз самого початку був у центрi всiх подiй украiнськоi громади i не раз починав цiкавi дебати чи був iнiцiятором громадськоi акцii.

Веселий, вiн i на Соловках пiдтримував добрий настрiй серед товариства, бо вiрив, що все буде добре.

– Майте на увазi, – говорив вiн, – ви стоiте, товаришi, на найкращих позицiях. Бачите, якi дiла творяться в нашiй славнiй Украiнi. Там i землячки i приятелi нашi своi руки сьогоднi прикладають. А прийде час, я певен, що вiн буде, прийдуть новi люди i запитають: «А що ви, товаришу, робили тодi й тодi?» Тодi ви спокiйненько скажете: «Тодi я сидiв на Соловках; а те, що я робив до Соловкiв, то вже спокутував i маю перед батькiвщиною новi, в чесному бою здобутi заслуги». Проживете ви собi спокiйно свiй вiк, а як помрете, то про вас ще й некролога Жора Шкурупiй вiршами напише». Звичайно, промови такi пiдтримували серед нас добрий настрiй i на якийсь час викликали жвавi розмови, iнодi спiви.

Роман ЗАКЛИНСЬКИЙ

* Насправдi Ростислав Романович Заклинський. Народився 20 жовтня 1887 р. в Станиславовi (нинi – Івано-Франкiвськ) в родинi вченого, етнографа Романа Заклинського.

Закiнчив Станiславську гiмназiю. Навчався на юридичному факультетi Празького, Львiвського унiверситетiв, закiнчив юридичний факультет Вiденського унiверситету (1913), географiчний факультет Самаркандського учительського iнституту (1941).

У Галичинi займався журналiстською дiяльнiстю, редагував ряд видань, мав лiвi погляди, що й привело його в УРСР, де вiн у 1921—1929 рр. стае викладачем Кам’янець-Подiльського iнституту народноi освiти, а потiм у 1926—1933-му – викладачем у Киiвському сiльськогосподарському та художньому iнститутах.

Належав до лiтературного об’еднання «Захiдна Украiна». Автор лiтературознавчих статей.

31 серпня 1933-го звiльнений з роботи i висланий до Сибiру, згодом – до Карелii, Середньоi Азii. Брав участь у будiвництвi Бiломорканалу.

У 1948—1951 рр. вчителював на Станiславщинi. З 1960-х жив i працював у Малих Кривчичах Львiвськоi областi. Помер 18 вересня 1974 р.

Найскромнiшою постаттю мiж цими украiнцями на Соловках був Роман Заклинський, директор Киiвського iсторичного музею iменi Шевченка. Вiн прибув на острiв десь 1935 чи навiть 1936 р. Живучи в першiй колонii, якийсь час працював у лiсi, а згодом дiстався на сiльськогосподарськi роботи i жив у третiй колонii. З того часу якось почав бiльше видiлятися серед украiнськоi громади. Був надзвичайно змучений та разом з тим заклопотаний власним життям, переглядом i переоцiнкою власних позицiй, вiрувань та уподобань.

Закiнчуючи спогади про колишнiх партiйних володарiв, що опинились на Соловках, мушу сказати, що всi цi люди далеко бiльше страждали по нетрях соловецьких, нiж ми, непартiйнi.

Треба було справдi переглянути своi позицii, зважити минуле й обрати новий шлях життя i боротьби.

Це найбiльше хвилювало названу категорiю соловчан, i я мушу сказати, що нашi украiнськi комунiсти в переважнiй своiй бiльшостi зайняли позицiю украiнськоi нацiональноi демократii, оборонцiв прав Украiнського Народу.

Украiнськi науковцi i митцi

Євген ШАБЛЬОВСЬКИЙ

* Євген Степанович Шабльовський народився у 1906 р. в Камiнь-Каширському.

На початку тридцятих рокiв очолював науково-дослiдний Інститут Т. Г. Шевченка у м. Киевi. У 1935 роцi заарештований органами НКВС у справi Об’еднаного троцькiстсько-нацiоналiстичного блоку, вiдбув п’ятирiчне ув’язнення на Соловках i восьмирiчне в iнших таборах. У 1954 роцi був звiльнений вiд заслання i продовжував займатися науково-дослiдницькою дiяльнiстю.

Член-кореспондент Всеукраiнськоi академii наук (з 1934), лауреат Державноi премii iм. Т. Шевченка (1979 р.), союзноi – ленiнськоi премii (1964 р.).

Бiльша частина його «науковоi» продукцii не мае тепер жодноi ваги.

Помер 10 сiчня 1983 р. в Киевi.

Із советських «бивших» скороспiлих можновладцiв, що наряжалися в тогу учених i потрапили потiм на Соловки, треба назвати Євгена Шабльовського. Про попередникiв Шабльовського Щедрiн якось сказав: «О сем умолчу: въехал на белом коне, сжег гимназию и упразднил науки».

1932 року, коли захиталось становище Скрипника, а большевицький наступ на Украiну розгорнувся на всю силу, з «небитiя» з’явився Шабльовський i в царинi Шевченкознавства став зiркою першоi величини. Високi посади, директорське крiсло в iнститутi Шевченка – усе дiстав автор останнього большевицького «откровенiя» про Шевченка, того Шевченка, якого «жалюгiднi нацiоналiсти Єфремов, Гермайзе, Грушевський, Нiковський, Яворський, не говорячи вже про iнших, так скривдили i зфальшували». Ця зiрка зiйшла тодi, як я вже був на порозi ГПУ. Тож про дiяльнiсть його знав тiльки з вуст наших людей. Один з моiх приятелiв – І. Д. про нього згадуе таке:

– Перед виборами нових академiкiв до Украiнськоi Академii Наук у вестибюлi конференцiйноi залi академiчного будинку (Киiв, Володимирська 56) було зроблено виставку наукових праць кандидатiв, що iх рiзнi органiзацii рекомендували в академiки. На виставцi фiгурували працi i проф. Шабльовського, що складалися лише з 2-х газетних статей («Пролетарська Правда») про Шевченка.

Науково-Дослiдчий Інститут украiнськоi мови при Академii Наук або Інститут Шевченкознавства до того часу, як i пiзнiше, постiйно i систематично розгромлювався, його керiвникiв-науковцiв завжди звинувачувано в нацiоналiзмовi й арештовано. Дiйшло до того, що вже не було з кого призначати керiвникiв, а керiвники мусiли бути з iм’ям академiка. Тож на цей раз лiпшого вченого, «своеi людини», не знайшлось, як проф. Шабльовський з двома газетними статтями.

– Оглядаючи цю виставку з групою науковцiв, я особливу увагу звернув на працi Шабльовського. Пригадую, тодi була розмова: «Все рiвно i Шабльовського, який би вiн не був просоветськи настановлений i новоспечений академiк, за деякий час заарештують, бо ж бути керiвником iнституту украiнськоi мови, потрiбно все таки бути украiнцем, любити свою працю i дбати про розвиток украiнськоi мови, а цього було досить, щоб стати «нацiоналiстом» i «ворогом народу».

Так воно i сталось. За деякий час Шабльовський, як i його всi попередники по цьому iнститутовi, опинився на засланнi.

Шабльовський був наiвною людиною; для того, щоб жити, i то добре жити, iсти «огромный академический паек» – треба насамперед бути не украiнцем. Але, на нещастя Шабльовського, у пашпортi його зазначалось, що вiн украiнець. Тому, як пiдрiс «учений» І. Стебун (справжне прiзвище Кацнельсон, наступник Шабльовського), – Шабльовський мусiв лишити директорське крiсло й прибути на Соловки.

Був так спантеличений подiями, що так i не прийшов до пам’яти й виiхав з острова з очима здивованого ягняти. Може, Бог дасть, що там, на тих ще несходимих нетрях Воркути, Шабльовський усе передумае, зважить i стане жити й працювати на користь батькiвщинi.

Матвiй ЯВОРСЬКИЙ

* Матвiй Іванович Яворський народився в с. Корчмин в Галичинi. Вивчав право у Львiвському й Вiденському унiверситетах. За Першоi свiтовоi вiйни був старшиною австрiйськоi армii, згодом сотником УГА.

1919 року лишився в Киевi, згодом переiхав до Харкова, де 1920 року вступив до КП(б)У i став офiцiйним iсторiографом марксистськоi iсторичноi школи. У 1920-х роках у Харковi Яворський деякий час завiдував управлiнням Укрнауки, згодом очолював iсторичний вiддiл Украiнського iнституту марксизму, а деякий час весь iнститут. Спiвпрацював з Миколою Скрипником. Рiвночасно викладав iсторiю Украiни у вишах Харкова.

5 вересня 1929 року харкiвська преса оприлюднила допис М. І. Яворського «Про моi помилки в концепцii iсторii Украiни». Пiсля цього «каяття» Яворського обрано дiйсним членом ВУАН. Вiдтодi вiн працював у Киевi, бувши членом президii І Вiддiлу (Історико-фiлологiчного) ВУАН, його секретарем i керiвником. Але 1929 року його звинувачено в «нацiоналiстичному ухилi» й усунено з iсторичного вiддiлу Інституту марксизму, у лютому 1930 року виключено з партii й зi складу ВУАН. Незабаром заарештовано i 1931 року заслано на Соловецькi острови. У неволi перебував пiд пильним наглядом оперчастини табору, залишався палким патрiотом Украiнi й непримиренним ворогом бiльшовизму. Розстрiляний разом з iншими в’язнями Соловецького табору 3 листопада 1937 року в урочищi Сандармох (Карелiя).
<< 1 ... 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 >>