<< 1 ... 8 9 10 11 12 13 14 15 >>

Антология
Соловецький етап. Антологія


1942 р. з’явилась остання друкована праця вченого – невеличка нотатка «Проложное сообщение о предлетописной Руси» («Исторический Журнал», 1942, ч. 7).

1947 р. – повернувся до Первомайська. Деякий час працював учителем у школах мiста, викладав iноземну мову.

1948—1949 рр. – iнспектор мiського вiддiлу народноi освiти. На загальномiськiй учительськiй конференцii в серпнi 1949 року секретар Первомайського мiськкому КП(б)У І. І. Ємець у своему виступi назвав колишнього академiка «фашистом i полiтичним трупом». За цим було звiльнення з роботи.

Останнi роки провiв у важких злиднях. Помер на вулицi бiля станцii Голта 27 листопада 1952 року.

Михайло Слабченко – академiк i iсторик Украiни, точнiше – економiст, автор чотиритомовоi «Історii господарства Украiни вiд Хмельниччини до свiтовоi вiйни», автор блискучоi працi – «Соцiяльно-економiчна органiзацiя Сiчi Запорiзькоi», автор низки талановитих i «дерзаючих» праць, що стали за фундамент для виучування економiчноi iсторii Украiни 18—19 столiть. Вiдданий патрiот i фактично той, що «Вольний город Адесу», цю твердиню московськоi експансii, своею i своiх товаришiв невтомною дiяльнiстю перетворив на твердиню украiнськоi полiтичноi акцii та вiдiграв першорядну ролю в популяризацii i в виучуваннi Украiнського «Чорномор’я» i Украiнського, а не московського «Пiвдня». Коли сьогоднi Одеса е украiнське мiсто, то передусiм ми мусимо завдячувати Михайловi Слабченковi i його однодумцям, що першi украiнiзували Одесу, яку так боявся втратити московський мiщанин, що свого часу так твердо ii опановував. Але той мiщанин безповоротно таки ii втратив, як i Харкiв. Одеса i Харкiв були мiцними гнiздами московського мiщанина, але в Харковi був украiнський iсторик-академiк Багалiй, а потiм Хвильовий, а в Одесi – Михайло Слабченко.

Коли заарештували сина, академiк Слабченко, хоч i зажурений, ще приiздив у Киiв до Академii. Повернувшись до Одеси, де жив постiйно, був заарештований. У березнi 1930 року сидiв на лавi пiдсудних на процесi СВУ. Вiдтодi дiстався на Соловки i потрапив до так званого Саватiiвського iзолятора, розташованого у скитi й церквi Святого Саватiя на великому Соловецькому островi, поблизу «Секирноi» гори. У тому iзоляторi вiн i вiдбув свiй восьмирiчний термiн ув’язнення i звiльнився з Соловкiв наприкiнцi 1936 року.

Саме перед вiд’iздом на материк кiлька годин був на соловецькому пунктi, де я його вперше й побачив. Замучений i посивiлий, вiн не виявляв жодного захоплення з майбутньоi волi, бо знав, що перед ним стелеться нелегкий шлях «спецпоселенця» в якомусь глухому закутку Карелii чи Сибiру. Так воно й сталося, як вiдомо, академiк Слабченко був оселений десь на Кольському пiвостровi i жив там аж до вiйни 1941 року.

Йосип ГЕРМАЙЗЕ

* Осип Юрiйович Гермайзе (до хрещення 1900-го – Самуiл-Йосиф Генрiх) народився 5 серпня 1892 року в Киевi в еврейськiй родинi. Закiнчив iсторико-фiлологiчний факультет Киiвського унiверситету (1916). Був членом iсторичноi секцii Украiнського наукового товариства iменi Шевченка. Вiд 1918-го – на педагогiчнiй роботi. В 1919— 1924 рр. – секретар постiйноi комiсii для складання iсторико-географiчного словника украiнськоi землi при ВУАН, 1921—1925 рр. – член комiсii з вивчення громадсько-полiтичних рухiв в Украiнi. Готував до видання «Коденську книгу судових справ», «Акти про Гайдамаччину». Уклав i видав матерiали до iсторii украiнського визвольного руху за часiв Першоi свiтовоi вiйни. Дослiджував iсторiю Гайдамаччини. 1929 р. заарештований за звинуваченням у причетностi до «Спiлки визволення Украiни» i засуджений на 5 рокiв позбавлення волi з пораженням у правах на 2 роки. Повторно заарештований i засуджений 1937 р. Помер 22.09.1958 р. на засланнi.

Вiн був видатним ученим-iсториком, прекрасним промовцем i безсумнiвним украiнським патрiотом. Соцiял-демократ у минулому, вiн лишився вiрний принципам демократii, лишився вiрний iдеi украiнськоi демократичноi революцii, iдеi Симона Петлюри i Михайла Грушевського – iдеi народоправноi, бездиктатурноi, Незалежноi Украiнськоi Держави. Не випадково, що саме вiн був ученим секретарем катедри «Історii украiнського народу» при Всеукраiнськiй Академii Наук i найближчим спiвробiтником Михайла Грушевського пiсля його повороту на Украiну. Не випадково i те, що всi науковi працi. Йосипа Гермайзе були щiльно пов’язанi з проблемами, якi iдеологiчно були спiвзвучнi iдеям УНР.

Дарма, що Йосип Гермайзе не раз пiдкреслював, що вiн марксист. Справдi вiн ним i був, але марксистом вiн був таким, яких Ленiн iменував «ренегатами вiд марксизму», бо ж концепцiя диктатури пролетарiяту i класовоi боротьби та монопартiйностi була йому так само чужа, як i Грушевському. І недарма з такою увагою i так пильно Гермайзе вивчав Украiнський революцiйний Рух i в своiх працях, зокрема, в його монументальнiй працi-iсторii «Революцiйно-Украiнськоi Партii» («РУП»), намагався довести вiдрубнiсть i своерiднiсть розвитку Украiнського визвольного руху. Той рух хоч i мав прибiчникiв диктатурних концепцiй, але не вони були домiнантними i не до них прислухались украiнськi маси, а навпаки, весь украiнський нарiд боровся за Незалежну Трудову Демократичну Украiну.

Тому вже на першiй конференцii iсторикiв-марксистiв у Москвi, Гермайзе був виключений з числа марксистiв, а далi й iсторикiв.

Вiн був в однаковiй мiрi i великим вченим i прекрасним органiзатором iсторикiв серед студентства Киiвського унiверситету в такiй мiрi, як для лiтераторiв i монiстiв в тому ж Унiверситетi був Микола Зеров. Навколо нього купчилась студентська молодь, а його семiнар i його студентськi позаунiверситетськi гуртки фактично були органiзацiею СВУ.

Вiн був близький i добре знаний тою молоддю, його найближчими друзями студентами був Микола Павлушков, Вiра Мазуренкова (пам’ятi якiй по ii самогубствi вiн присвятив працю «Украiна i Дiн»), Сорочинський i багато, багато iнших. Молодь, що оточувала Гермайзе, була молоддю глибоко патрiотичною i найкультурнiшою з тогочасноi украiнськоi студентськоi молодi Киева. Разом зi своiм учителем ця молодь опинилась в ГПУ. Деякi з них, як Павлушков, потрапили були на процес СВУ, iншi без суду були розстрiлянi чи так само без усяких судових розправ були зiсланi в далекi концентраки.

ГПУ своiми тортурами зломило Гермайзе, i на процесi тяжко було пiзнати колишнього полум’яного, з яскраво окресленою антибольшевицькою iдеологiею, завзятого оборонця iдей украiнськоi демократii – трибуна i професора.

Гермайзе здався. Виступаючи з прикiнцевим словом, вiн заплакав, тiльки невiдомо вiд чого, – напевне, вiд страшноi наруги над ним i украiнським народом, що йому вiн вiддав себе всього.

По закiнченнi процесу i вироку Гермайзе дiстав вiсiм рокiв тюрми, був спроваджений на Соловецький острiв, де перебував в одному з таемних, так званому «Савватiевському», iзоляторiв. Там вiн разом з академiком Слабченком, проф. Барбаром, проф. Удовенком, проф. Чехiвським i Миколою Павлушковим пробув до 1937 року, коли мав бути звiльнений. Особисто я не бачив Гермайзе, бо доступу до iзолятора не було жодного, але я знав, що вiн там.

Вiстки з Савватiевого, як правило, до Кремля приносили проф. Барбар i проф. Удовенко, що, будучи лiкарями, час вiд часу прибували до соловецького лазарету на лiкарськi консультацii в санiтарнiй частинi острова. Хоч як пильно за цими лiкарями слiдкували, проте вiд них завжди можна було довiдатись, – що робиться i як живуть нашi колеги в Савватiево, – тим, кому з украiнськоi громади належало знати. Деякi, хоч i не докладнi, вiдомостi про Савватiево мав я вiд академiка Слабченка, що 1937 року звiльнився з Савватiевського iзолятора i був на пересильному пунктi.

Микола ПАВЛУШКОВ

* Микола Петрович Павлушков народився 30 квiтня 1904 р. в Тулi, де його батько вчителював. Мати Миколи походила з вiдомого роду Дурдукiвських. Пiсля арешту чекiстами батька, народного учителя i священика, 1921 року переiхав до Киева, де поселився в дядька по матерi – академiка Сергiя Єфремова. Навчався у Першiй Трудовiй Шевченкiвськiй школi, якою керував вiдомий педагог Володимир Дурдукiвський. Згодом став одним з органiзаторiв законспiрованоi органiзацii – Спiлки украiнськоi молодi.

Закiнчивши школу, вступив до ветеринарного iнституту, звiдки його незабаром виключили. Павлушков домiгся поновлення, проте потiм вирiшив далi навчатися в Киiвському iнститутi народноi освiти на iсторичному факультетi.

19 квiтня 1930 р. став першим заарештованим за звинуваченням в участi у СВУ, «лiдером» якоi пiзнiше оголосили його дядька. Виказав тайник зi щоденником Єфремова, але завдяки цьому щоденник i зберiгся.

Вiдбував покарання спочатку в Ярославському полiтiзоляторi, потiм у Соловецькому таборi.

Розстрiляний 3 листопада 1937 р. в урочищi Сандармох.

Вiн вирiс в оточеннi культурного i нацiонально-свiдомого украiнського середовища i належав до тоi незначноi кiлькости нашоi молодi, що була не тiлько добре обiзнана з нашими нацiональними визвольними змаганнями, а й була цiлком готова до боротьби за торжество цих iдей.

Серед студентськоi молодi Микола Павлушков рiзко видiлявся. Вiн не тiлько не захоплювався «громадськими навантаженнями», але завжди iх вiдкидав, бо не декларував себе марксистом i завжди виступав проти того катехизису, що ним став Маркс для пiдсоветського студентства. Вiн багато читав i працював, опублiкував статтю про Кулiша, приготував декiлька iнших праць до друку, проте цi речi звичайно нiчого спiльного з офiцiяльною советською наукою не мали.

Павлушков старанно добирав своiх однодумцiв, вишукував iх передусiм серед вихiдцiв iз села, тоi хоч мало освiченоi, але наполегливоi i безумовно iдейноi молодi, спiвзвучноi iдейним настроям самого Павлушкова. Тим разом навколо Павлушкова було молоде поколiння синiв i дочок тих, що склали своi голови або були ще живi i працювали для реваншу, що боролись за iдеi УНР.

Тому iдея Союзу Украiнськоi Молодi – СУМ, як органiзацiя, що мала скупчити навколо себе всю антибольшевицьку молодь в противагу комсомолу, для цiеi категорii молодi була звичайно не тiльки близька, але й була iдеею нормального шляху боротьби за Незалежну Украiну.

Саме цю молодь i репрезентував Микола Павлушков. І саме за цi iдеi i працю потрапив у ГПУ, а звiдти на Соловки до Савватiевського iзолятора. За вироком вiн дiстав 8 рокiв ув’язнення, але коли 1937 року мав звiльнятися, його не було звiльнено, а навпаки, було додано новий термiн ув’язнення.

Особисто Миколу Павлушкова я не зустрiчав, але час вiд часу мав про нього вiдомостi, що вiн перебував у савватiевському iзоляторi. Треба гадати, що пiсля лiквiдацii Соловецькоi тюрми його вивезено в iнше мiсце

Михайло НОВИЦЬКИЙ

* Михайло Михайлович Новицький народився 3 жовтня 1892 р., в м. Нiжин Чернiгiвськоi губернii, навчався в Нiжинськiй класичнiй гiмназii, згодом у Петроградському унiверситетi на iсторико-фiлологiчному факультетi.

Його праця в галузi шевченкознавства тривала понад 40 рокiв з 1921 р., коли М. Новицький став спiвробiтником Інституту лiтератури НАН Украiни iм. Т. Г. Шевченка.

Пiсля арешту С. Єфремова (1929) М. Новицький працюе у комiтетi для видання творiв Т. Г. Шевченка при ВУАН.

М. Новицький написав багато шевченкознавчих праць, брав участь у пiдготовцi ювiлейного зiбрання творiв Т. Шевченка у 8 т.

1937 року вченого арештували. Термiн покарання вiдбував у Молотовськiй областi (нинi Пермська область) та у таборах «Печерлагу» (Республiка Комi), в’язнi якого працювали на будiвництвi Бiломорсько-Балтiйського каналу. У м. Киiв М. Новицький повернувся у липнi 1946 року. З того часу i до кiнця життя вiн працюе в музейництвi, бере участь у пiдготовцi до друку ПЗТ Шевченка у 10 т. (1939—1964).

Помер 29 березня 1964 року.

На вiдстанi 50 кiлометрiв вiд станцii Соловець на Манчжурськiй залiзницi, у хащах карельських лiсiв, е урочище Юрьев острiв, одна з найтяжчих «командировок» Нижневигського вiддiлу Белбалтлагу. У глухому лiсi, на болотi, розчищеному вiд чагарникiв, побудовано високу загороду навколо двох баракiв. Один з цих баракiв був фактично землянкою.

Подавити «зелений» жах, що висiв над тими бараками та проймав наскрiзь життя «командировки», – зайва рiч. Досить сказати, що я знайшов вiдомого Шевченкознавця М. Новицького в такiй норi, що навiть мене, що сiм рокiв перед тим поневiрявся вже по таких нетрях, пройняв жах.

Новицький сидiв у кутку на нижнiх нарах. Блiде обличчя йому обросло рудуватою бородою, нiс загострився, очi глибоко позападали. Стан його був дуже поганий. А щодня треба було виходити на роботу. Вечорами iнодi сидiли ми й читали «Кобзаря».

Новицький був великий знавець i коментатор творiв Шевченка. Вiн брав Кобзаря i читав «На четверо розкопана висока могила», знав, коли саме, в яких умовах, з ким i де бачив Т. Шевченко «на четверо розковану» могилу. Усе життя нашого генiя знав вiн до найменших деталiв.

Було боляче i смiшно дивитися на цього «контрреволюцiонера», цього кабiнетного ученого, що все життя свое присвятив вивчанню творчости нашого поета. Дуже цiннi науковi працi його лишились незакiнченими, а може, й загинули навiки.

Але того жаху, що бачив цей «контрреволюцiонер», було замало. Новицького призначають зимою 1939—1940 рр. до етапу, що мав iхати на будiвництво стратегiчноi залiзницi в схiднiй Фiнляндii. Це було тодi, коли Советський Союз воював з Фiнляндiею. Становище в’язнiв було тодi нестерпне. Мусiли ми, як могли, рятуватися вiд загибелi. Але такi люди, як М. Новицький, у цiй ситуацii були безпорадними.

Бiльш того. Коли його призначили до етапу, я, використовуючи своi можливостi старого соловчанина, зробив усе, щоб Новицький не поiхав з етапом. Але Новицький не зумiв i цього використати. І коли я, що теж мав iхати, залишився, то вiн поiхав, бо не мiг сказати лiкарськiй комiсii, що хворий. А в комiсii тiй головний лiкар, мiй давнiй соловецький знайомий, обiцяв його звiльнити, як тiльки вiн скаже хоч слово, що на щось жалiеться. Бiльше, коли справа про звiльнення вiд етапу ще не закiнчилась, я не тiльки радив, але й показав, де i як можна йому одержати теплий одяг i взуття. Але, як виявилося в останнiй момент, М. Новицький поiхав з етапом у рваних черевиках i в драному бушлатi, коли температура була нижча вiд 40° (бо бушлат i валянки у нього там же, де вiн iх одержав, вiдняли урки).

Весною 1940 року поверталися з тiеi залiзницi покалiченi та обмороженi тисячi ув’язнених, i я дiзнався, що Михайло Новицький працюе за «дневального» (прибиральником у бараку), де жив iнженерно-технiчний персонал будiвникiв-в’язнiв.

Федiр ПУЩЕНКО

* Про Ф. Пущенка читайте далi.

З професором чужих мов Федором Пущенком я познайомився лише на Соловках, хоч до арешту вiн, як i я, жив у Харковi i працював у рiзних iнституцiях.

На островi вiн виявив себе дуже порядною людиною, жив страшно нужденно i тiльки за нашою пiдтримкою зводив якось кiнцi з кiнцями. Працював як i всякий солiдний професор, епископ, академiк чи поет, звичайно, сторожем коло складу.

Пущенко знав не тiльки европейськi, а й кiлька мов Близького та Далекого Сходу. Об’iздив увесь свiт i сливе все життя провiв у подорожах. Крiм того, був винятковим майстром оповiдати. Цiлими вечорами ми, було, слухаемо його оповiдання про Австралiю, Азорськi острови, Індiю, Соломоновi острови тощо. Якось, смiючись, говорив:
<< 1 ... 8 9 10 11 12 13 14 15 >>