<< 1 ... 9 10 11 12 13 14 15 >>

Антология
Соловецький етап. Антологія


– Попрошу, мабуть, батька Сталiна, щоб замiсть Соловкiв вiдправив мене на Таiтi; що то за чудесний острiв! Якi там чудовi жiнки, хоч би на старiсть одружитися з котроюсь!

– Так ви ж одружений, – зауважили йому слухачi.

– Ну, що ж з того, що одружений? Адже ж у мене дружина японка, а то була б ще таiтянка.

На запитання якоi не знае мови, говорив: «Знаю всi, крiм росiйськоi». Вiн мав цiлу школу на островi, кiльканадцять груп, де читав лекцii з рiзних европейських i неевропейських мов. Про свою «справу» нiколи не оповiдав. Цiлком несподiвано, улiтку 1937 року, його вивезено лiтаком з острова, як говорили, до Москви. Що було з Пущенком далi, не знаю.

Іван ШАЛЯ

* Іван Шаля (Шаль) народився у 1893 в с. Журахiвка на Прилуччинi. Пiсля закiнчення Петроградського унiверситету (1916) працював iнспектором народноi освiти в Переяславi, потiм у Киевi, з 1920 року – викладач Киiвського, з 1926-го – Кубанського педагогiчного iнституту. При розгромi украiнських iнституцiй на Кубанi (1933) заарештований i засланий. Автор (разом iз П. Горецьким) найпопулярнiшого i найгрунтовнiшого на той час пiдручника «Украiнська мова» (8 вид., 1926—1929).

Арештований 13 сiчня 1933 р., засуджений 24 серпня 1933 р. на 10 рокiв.

«Отбывал наказание в Кеми и в Соловках, содержался на лагпункте Анзер…

Приговорен: Особой тройкой УНКВД ЛО 9 октября 1937 г.

Приговор: ВМН. Расстрелян 3 ноября 1937 г. Место захоронения в Карелии (Сандармох)».

Професора украiнськоi мови в Краснодарському педагогiчному iнститутi – Івана Шалю, добре вiдомого украiнському громадянству своею граматикою, написаною разом з П. Горецьким, НКВД приеднало до згадуваного вже мiтичного «Союзу Кубанi i Украiни». Опинившись на засланнi, Шаля спершу потрапив не на великий Соловецький острiв, а на поруч розташований острiв Анзер. Там вiн, власне, й перебував аж до «великого iсхода» украiнцiв iз Соловкiв.

Хоч був ще не старою людиною, вiн дуже тяжко переживав таборовий режим. Багато гiркого випив вiн, працюючи на силi. Згодом вiн працював за бухгалтера чи рахiвника i якось уже тяг ярмо. Розбитий i хворий вибув вiн iз Соловкiв з украiнським етапом.

Василь ЛЕВИЦЬКИЙ

* Протокол: «Левицкий Василий Иванович

Родился в 1902 г., г.Харьков; украинец; образование высшее; «Сельхозгиз», литературный редактор. Проживал: г. Харьков.

Приговорен: ОС НКВД СССР 26 марта 1936 г. Приговор: 5 лет.

Заключенный Соловецкой тюрьмы особого назначения. Приговорен: Ос. Тр. УНКВД ЛО 25 ноября 1937 г.

Приговор: ВМН Расстрелян 8 декабря 1937 г. Место захоронения – г. Ленинград».

Науковий спiвробiтник Інституту iсторii украiнськоi культури в Харковi Василь Левицький прибув на Соловки десь у 1935 роцi разом з цiлою групою украiнських науковцiв i письменникiв.

Молодий, здоровий i активний, вiн вiд початку не давався бiдi й прикладав усiх зусиль, щоб жити не гiрше за iнших, вiддаючи мiнiмум каторзi – максимум використовуючи для себе. Живучи в Кремлi, вiн був найближчим до Олекси Слiсаренка i завсiди дбав не тiльки про себе, а й про нього. Чи дiстати картоплi, чи чогось iншого – всi цi справи лежали на В. Левицькому, який нагадував школяра з давнiх бурс. У даному разi Слiсаренко посiдав позицiю дяка-пиворiза.

Менi випали з голови двое прiзвищ – одного аспiранта катедри iнституту iсторii марксизму в Харковi й другого якогось незначного украiнського поета. Той аспiрант-iсторик походив з Канади, був порядною i свiдомою людиною, другий – десь походив з Надднiпрянщини. Раптом того украiнця з Канади кидають до пiдвалу пiд Бiлим домом. Через деякий час – «слiдство i суд». Виявляеться, що в якiйсь компанii вiн висловлювався досить гостро проти советського режиму, а в тiй компанii знайшовся «стукач». Там же був присутнiй i поет. Зрештою, на «суд» викликали й поета. Той, перелякавшись, ствердив те, що говорили «стукачi».

За весь час мого перебування на каторзi це був перший випадок свiдчень украiнця проти украiнцiв, про це заговорив увесь Кремль. Левицький з цього приводу вимагав щонайменше пустити «поетика» ловити рибу у святому озерi.

Та трохи згодом, коли було багато ув’язнених на подвiр’i Кремля, Левицький якось зустрiв того поетика. Вiн, мов несамовитий, схопив того за петельки i, труснувши переляканого насмерть «свiдка», громовим голосом запитав: «Та як же ти смiв оббрiхувати порядну людину?» Переляканий поет щось промимрив, що вiн боявся, щоб його не кинули до iзолятора, що вiн не брехав, а сказав тiльки «правду».

«А, правду?!» – спалахнув Левицький i, з презирством плюнувши бiдолашному «свiдковi» в обличчя, пiшов геть.

Так жив собi Левицький, читаючи Шамiсс, крадучи картоплю, уникаючи роботи.

Петро ГРЕБІННИК

* Петро Васильович Гребiнник народився у 1899 р. в Луганську. Закiнчив аспiрантуру в Харкiвському iнститутi лiтератури. Працював доцентом, завкафедрою украiнськоi лiтератури Краснодарського педiнституту. Спiвавтор низки пiдручникiв з украiнськоi мови та лiтератури.

Заарештований 1933 р. як учасник самостiйницькоi контрреволюцiйноi органiзацii «Союз Кубанi та Украiни». Засуджений 22 серпня до восьми рокiв виправних таборiв. Покарання вiдбував на Соловках, на будiвництвi Бiломоро-Балтiйського каналу. За сфабрикованою справою про фашистську органiзацiю отримав додатковий термiн – 10 рокiв (скасований 1939 р.). Подальша доля невiдома.

Колишнiй аспiрант Харкiвського науково-дослiдного iнституту Т. Шевченка, а потiм доцент украiнськоi лiтератури Краснодарського педагогiчного iнституту, Петро Гребiнник, належав до тiеi категорii нашоi iнтелiгенцii, що з селянською упертiстю намагалася гнути свою лiнiю i без бою не здавати позицiй.

Ще дорогою на Соловки, на так званому «Морсплавi», Гребiнник бере жваву участь у всiх справах украiнськоi громадськости. Це людина зi свiжою головою. Серйозно i вдумливо ставився до всього, що дiялось навкруги, i був шанований в украiнськiй громадi на Соловках. Якийсь час Гребiнник працював на загальних роботах, а потiм вивчився самотужки на бухгалтера i був до самого виiзду з острова бухгалтером «Рибпрому».

Гребiнника не вивезено разом з украiнським етапом, як не вивезено й мене, що, очевидно, сталося через недогляд якогось урядовця УРЧ («учетно-распределительная часть»). Я був щасливий, коли вже в другому етапi, коли нас трусили, зустрiв Гребiнника. Разом ми виiхали й на материк, щоб iхати в тому ж напрямку, що й перший етап. Але сталися якiсь змiни, i цей етап по двохмiсячних переговорах перекинули до Бiломорсько-Балтiйського табору. Не буду описувати того жаху, що нам довелося зустрiти на цiй «твердi». Досить сказати, що пiсля тяжких мандр по рiзних «спец» i «штрафкомандiровках» зустрiлись ми знову у Сосновському госпiталi для ув’язнених. Вiн – з назавжди зiпсованим серцем, я – з двобiчним плевритом, крупозним запаленням легенiв i нефритом. Пiсля госпiталю Гребiнниковi щастить дiстати роботу в бухгалтерii на Сосновецькому таборовому пунктi, куди згодом з його допомогою дiстаюсь i я. Це було наприкiнцi 1938 року.

Та не довго довелося Гребiнниковi працювати у тiй бухгалтерii. Мусiв сiсти з цiлою групою в’язнiв до iзолятора. Ще перед цим було кiлька «фашистських» процесiв на Сосновецькому пунктi. Гребiнник за задумом ІІІ частини мав очолити ще один. Звичайно, Гребiнник нi в чому «не признався», а своею поведiнкою на «судi» сприяв проваловi його. Вiн iз залiзною логiкою доводив «суддям», що увесь «процес» – звичайнiсiнька провокацiя, що всi «свiдчення» – брехня i що вiн себе нiколи i в нiякiй мiрi винним не визнае. Проте, вислухавши в’язня, «суд» покарав його новим десятирiчним ув’язненням, i в серпнi 1939 року Гребiнник з iзолятора знову прибув на Соловецький пункт з новим термiном ув’язнення.

Громом серед ясного неба був для в’язнiв договiр Нiмеччини з СССР 1939 року, але цей договiр урятував Гребiнника. Усi вироки по так званих «фашистських» процесах, ще не затвердженi на момент пiдписання договору, скасовано. Отож i Гребiнниковi вiдновили старий термiн ув’язнення та перекинули з Сосновця до Майгуби. У Майгубiвському таборi вiн знову працював за бухгалтера. У сiчнi 1941 року кiнчився термiн ув’язнення Гребiнника, але звiльнено його чи нi – не знаю, бо втратив з ним усякi зв’язки.

Ананiй ЛЕБІДЬ

* Ананiй Дмитрович Лебiдь народився 11 сiчня 1898 р., у м. Веркiiвка Нiжинського повiту на Чернiгiвщинi.

У 1900 р. його батьки переiхали до Чернiгова, де батько працював вихователем в земському сирiтському домi, а також разом iз М. Коцюбинським в оцiночно-статистичному бюро Чернiгiвського губернського земства.

У книзi «Реабiлiтованi iсторiею. Чернiгiвська область. – Чернiгiв, 2012» з дослiдження Тамари Андрiйчук довiдуемося деталi бiографii А. Лебедя та протоколу його допиту в НКВД вiд 14 травня 1935 р.:

«Вопрос: В какой политической атмосфере Вы воспитывались?

Ответ: В моей семье всегда господствовал украинский разговорный язык и украинофильство. Еще в детском возрасте я начал принимать участие в черниговской «Просвите», а когда она в 1909 р. была закрыта, я рос под влиянием семьи Коцюбинского, известного украинского писателя, на квартире у которого продолжали устраиваться детские вечера. Это продолжалось до 1913 года, когда умер Коцюбинский» [4, Т.3, арк.17—18].

Батько А. Лебедя був близьким знайомим i С. Єфремова. Вiн листувався з ним, С. Єфремов зупинявся в iх родинi, коли бував у Чернiговi, про що дiзнаемось iз його щоденникiв.

По закiнченнi Чернiгiвськоi гiмназii в 1916 р., здiбний гiмназист Ананiй Лебiдь, вступив до Петроградськоi полiтехнiки. Пiсля Лютневоi революцii, в травнi 1917 р., був рекрутований О. Керенським в армiю i направлений в Петергофську школу прапорщикiв, де i пробув до Жовтневого перевороту. Всi столичнi плани юнака було зруйновано, вiн повернувся в батькiвський дiм до Чернiгова. В груднi 1917 р. служив у Киiвському юнкерському училищi при Центральнiй Радi. Лiтом, в перiод Гетьманщини, служив у Чернiгiвському окружному судi перекладачем (володiв украiнською, росiйською, польською та французькою мовами). Осiнню 1918 р. навчався в Киiвському унiверситетi на iсторико-фiлологiчному факультетi, а в кiнцi 1918 р. повернувся в рiдний Чернiгiв, де i завершив свою освiту в 1922 р. на словесно-iсторичному вiддiлi Інституту народноi освiти.

Ананiя Лебедя як успiшного студента по закiнченню навчання, залишають на роботi в ЧІНО викладати украiнську мову та лiтературу. Але ця сторiнка бiографii його була дуже коротка. Особова справа викладача ЧІНО датуеться 14.03.1924— 28.09.1924 рр. І мае лише два документи. Наказ №319 вiд 14.03.1924 р.: «Поручить руководство кружком для изучения новейшей украинской литературы до конца текущего учебного года Ананию Лебедю с 15 марта с. г. ректор Воробьев». І другий документ: «Звiльнити з посади лектора ЧІНО Лебедя А. Д. з 1 вересн 1924 р. Пiдстава: розпорядження ректора. Ректор Щербаков» [6, спр. №3976].

Така коротка викладацька кар’ера пояснюеться тим, що в Чернiгiвському iнститутi народноi освiти змiнилося керiвництво. На мiсце ректора нова влада призначила В. Щербакова, для якого на перший план були висунутi не професiйнi, а iдеологiчнi та полiтичнi чинники. І службовi неприемностi розпочалися не в одного молодого здiбного викладача, а i в iншоi «старорежимноi» професури.

Вже в часи навчання в ЧІНО, Ананiй Лебiдь працюе в 1919—1922 р. в Чернiгiвському етнографiчному музеi iм. Тарновського на посадi спочатку емiсара, а з 1920 р. – помiчника завiдувача вiддiлом рукописiв. Тут А. Лебiдь працював над архiвами П. Кулiша, І. Нечуя-Левицького, М. Коцюбинського та над архiвом Чернiгiвського жандармського управлiння. В 1923 р. 25-рiчний молодий науковець, був запрошений С. Єфремовим спiвробiтником комiсii з видання пам’яток новiтнього письменства при ВУАН.

В 1921 р. в Чернiговi була органiзована група молодих письменникiв, котрi збирались на квартирi художника М. Жука, щоб обговорити художнi твори своiх членiв. Ананiй брав у них найактивнiшу участь. На iх творчi вечори, за його свiдченням, неодноразово приiжджав П. Тичина, критик Іванов-Меженко. Група розпалась в 1923 р.

В чернiгiвський перiод свого життя юнак бере активну участь в i в роботi Чернiгiвського наукового та етнографiчного товариств.

У 1924р. в життi А. Лебедя розпочинаеться нова сторiнка – вiн переiздить до Киева, вступае до аспiрантури на кафедру лiтератури в iнститут Т. Г. Шевченка.

Особливо плiдно в цi роки А. Лебiдь працюе над аналiзом творчостi М. Коцюбинського, якого вiн знав особисто, з яким разом працював i товаришував його батько. Амбiтним задумом молодого лiтературознавця було повне, а не вибране видання творiв М. Коцюбинського. Вiн плануе 13-томне видання творiв, але долею йому судилось здiйснити цей задум частково. В 1928—30 рр. виходить лише п’ять томiв задуманого видання, його призупинили пiсля арештiв по справi «СВУ».

Все принципово змiниться пiсля 1929 р. Справа «СВУ» не оминула родину Лебедiв: був заарештований батько i чоловiк сестри. Сам А. Лебiдь в 1929 р. теж був заарештований по цiй справi, але за браком доведених звинувачень, пiсля семимiсячного ув’язнення, був засуджений на 3 роки умовно. Це зламало всю його подальшу кар’еру. За свiдченнями сестри Юлii, ii брату не давали плiдно працювати пiсля арешту по справi «СВУ».

Через 6 рокiв, 20 квiтня 1935 р. Ананiй Лебiдь був заарештований вдруге. Пiд час арешту у нього, окрiм цiнноi бiблiотеки (3 тис. томiв) буде вилучено 6 папок з рукописами: (№1. Лiтературнi роботи, №2. Рукописи М. Могилянського, №3. Лiтературнi роботи i музейнi матерiали про М. Коцюбинського, №4. Лiтературнi роботи А. Лебедя, №5. Лiтературнi роботи i музейнi матерiали, № 6, 7. Щоденники М. Могилянського). На сьогоднi цi матерiали не виявленi, що е неабиякою втратою для нашоi культури.
<< 1 ... 9 10 11 12 13 14 15 >>