<< 1 ... 10 11 12 13 14 15 >>

Антология
Соловецький етап. Антологія


Слiдство триватиме бiльше 9 мiсяцiв. На одному iз допитiв А. Лебiдь скаже: «Меня удивило, что после убийства т. Кирова в опубликованных списках расстрелянных и репрессированных за террористическую деятельность было так много известных имен украинских писателей».

Пiд час слiдства вiн мужньо спростовуе алогiзм звинувачень, пiдписуе кожне свiдчення, веде записи по ходу слiдства, на вiдмiну вiд бiльшостi заарештованих по цiй справi не визнае себе учасником терористичноi групи, але це його не рятуе, бо вiн грае за правилами з тими, для кого вони не писанi. Спiвкамерник у доносi свiдчить: «Лебедь ответил, что бессилен бороться с «провокацией» НКВД, приготовился к худшему и будет молчать до конца».

Цей же стукач наводить сюжет, який, на його думку, мусить бути компроматом на пiдозрюваного, а насправдi е компроматом на тодiшне НКВдиське керiвництво, яке просто забирало собi майно арештованих.

«В отношении тов. Балицкого Лебедь приводит следующую инсинуацию: у высланного за агитацию против снесения Михайловского монастиря проф. Макаренка осталась большая библиотека ценных книг по истории искусств, за целость и сохранность которой поручилось НКВД. Спустя некоторое время после отъезда из Киева Макаренка, по словам Лебедя, к нему явился заведующий антикварным магазином на Фундуклеевской, известный среди писателей и научных работников под кличкой «Мотя» и рассказал ему, что к нему в магазин пришел сын или племянник Балицкого и предложил купить историю искусств Мутера и сказал, что еще может принести целий ряд книг для продажи. Издание Мутера «Мотя» купил за 200 руб. и заверил Лебедя, что эти книги из библиотеки проф. Макаренко, в укупорке которой он сам принимал участие».

У постановi вiд 8.08.1935 р. зазначено, що слiдство завершено i передано в прокуратуру. Пiдсудних звинуватять, що «нацiоналiстична дiяльнiсть ними проводилась на лiтературно-науковому та педагогiчному полi», до компрометуючих фактiв бiографii було зараховано i роботу в комiсii ВУАН, яка визнавалась оплотом украiнського нацiоналiзму, i те, що в своiх працях про М. Коцюбинського А. Лебiдь зображував його не революцiонером-демократом, а нацiоналiстом, естетом та европейцем.

Вiн единий не визнае жодних звинувачень (на судi вiд звинувачень вiдмовиться i Л. Митькевич). Однак це не допомогло, трибуналом 1—4 лютого 1936 р. iм, як «активним учасникам контрреволюцiйноi терористичноi органiзацii», було визначено мiру покарання: 10 рокiв позбавлення волi у виправно-трудових таборах з конфiскацiею майна.

У червнi 1936 р. етап прибув на Соловки.

П. Филипович на допитi свiдчить: «Аресты националистов, снятие их с работы, Лебедь расценивал как преследование украинской интеллигенции, убеждая других, что это участь всех представителей украинской интеллигенции… После расстрела террористов Косынко и др. Лебедь заверял меня, что они не террористы, и говорил, что напрасно я вообще принимаю на веру все то, что пишут о различных процессах».

Його спiвкамерник-стукач у своему доносi зазначае: «Лебедь считает, что проведение большевистской украинизации является самой возмутительной профанацией и очковтирательством, с возмущением подчеркивает, что Соввласть занимается разгромом украинской интеллигенции».

В iншому його доносi читаемо: «Лебедь возмущается содержанием полит. арестованых тепер, противопоставляет содержанию при царском режиме, когда их кормили свежими овощами. Лебедь повторяет дикую позицию, что академика Михаила Грушевського отравили, а потом вокруг его похорон создали шумиху».

Надзвичайно цiкавою i тверезою е його ставлення до колективiзацii та причин голоду в Украiнi в 1931—1932 рр. Це питання, як свiдчать матерiали слiдства, широко обговорювалося в колах украiнськоi iнтелiгенцii. Так, у протоколi допиту А. Лебедя вiд 17.07.1935 р. читаемо:

«Вопрос:…Вы изоблечены в том, что в 1932 году, обсуждая мероприятия Сов. власти Вы в контреволюционных целях доказывали, что политика колективизации ведет к гибели широких крестьянских масс…Что Вы можете показать по существу контрреволюционых суджений о гибельности колективизации для крестьянства?

Ответ: Разговор, который Жигалко характеризует, как розговор о колективизации действительно имел место… Жигалко и Рыльский начали рассказывать о фактах голода на селе и в дальнейшем весь розговор касался голода на Украине. Я высказал мисль не являются – ли эти факты доказательством срыва политики колективизации, хотя сведения об РСФСР говорили об обратном. Считал, что ответственна за этот голод Сов. власть. Разговор имел характер обмена мнений по вопросу о голоде, который всех волновал и никаких конрреволюцыонных целей не преследовал».

У жовтнi 1937 р. справа «терористичноi групи Зерова» була переглянута Ленiнградською трiйкою НКВД без пiдстав та пояснень. Вирок було замiнено на розстрiл, який був виконаний стосовно А. Лебедя 8.ХІІ.1937 р.

Ананiй Лебiдь на соловецьку землю ступив з групою украiнських письменникiв та вчених i вiд самого початку не мiг погодитися з дикою несправедливiстю, що його, як вiн уважав, невинного, раптом заслали на острiв жаху i смерти. Блiдий, з утомленим обличчям, вiн сидiв мовчки межи колегами. Коли ж починав говорити, говорив рiзко i пристрасно. Вiдчувалося, що був невдоволений своiми колегами по Киiвському НКВД; i хоч стримано, але iнколи скаржився, що через слабодухiсть не витримали, як i бiльшiсть, енкаведистських тортур, i що всi пiшли по лiнii визнання себе «контрреволюцiонерами», «шпiонами», «диверсантами» тощо.

Справляв враження наiвноi людини чи удавав наiвного в оцiнцi ситуацii, в якiй перебувала украiнська пiдсоветська iнтелiгенцiя. Нiби не розумiючи, що незалежно вiд того, був вiн i його товаришi «контрреволюцiонерами», чи нi, iх мусiли заслати на Соловки, бо всi вони були свiдомими украiнцями. Ананiй Лебiдь серйозно i по-дiловому роздумував та писав довгi прохання до Москви, в яких намагався переконати високих советських «достойникiв», що вiн не винен, i просив переглянути справу та звiльнити його з каторги.

Коли менi доводилося говорити з Лебедем на цю тему i висловлювати свiй погляд, вiн нiяк не погоджувався, що цiлий уряд, усе керiвництво Советського Союзу можуть стати на шлях фiзичного нищення украiнськоi iнтелiгенцii. На островi спочатку працював на рiзних, переважно на сiльськогосподарських роботах, а згодом став телефонiстом в управi транспорту. Просиджував по 12 годин коло телефону. На цiй роботi був аж до кiнця 1937 року, коли разом iз iншими його вивезено з острова.

Менi доводилося не раз сидiти в його кiмнатi i розмовляти на рiзнi теми. Коли заходила мова про проблеми украiнськоi культури взагалi чи лiтератури, зокрема, – вiн завсiгди говорив з пiднесенням. На Соловках написав роботу про Чехова i саме в нiй виявив себе представником та iдеологом третього стану – «рiзночинцiв». Коли говорив про них, вiдчувалося, що тi чеховськi героi були йому близькими, бо й сам вiн, як казав, хотiв боронити iнтереси того третього стану.

«Украiнська iнтелiгенцiя – це третiй стан; бо ми кров i тiло народу, ми – селяни, робiтники чи ремiсники; i тiльки цим можна з’ясувати, що украiнська iнтелiгенцiя, нова украiнська iнтелiгенцiя доби революцii, за такий короткий i важкий час лишила на сьогоднi колосальний доробок у творчостi хоч би таких найвидатнiших ii представникiв, як Хвильовий, Курбас, Кулiш, Вишня, Петрицький i багато iнших. І справа не йде, – говорив вiн, – тiльки про лiтературу й мистецтво. Йдеться про всю украiнську культуру, бо за цей час ми мали не тiльки видатних математикiв, як Михайло Кравчук, а й своiх географiв, геологiв, хемiкiв, аеродинамiкiв i т. д. Усi вони тiльки селяни й робiтники, бо земля наша чиста вiд усякого нетрудового елементу».

Так, сидячи коло телефону, Ананiй Лебiдь, на далекiй пiвночi своiми думками i мрiями жив на сонячнiй Украiнi. Його единим Богом, в якого вiрив, була Украiна – наша, хоч не своя, земля.

Олександр ЯНАТА

* Олександр Алоiзович Яната народився 28 травня 1988 р. в м. Миколаевi у сiм’i садiвника. По закiнченнi Киiвського полiтехнiчного iнституту працював агрономом у Криму i Харковi, 1917-го – секретар Украiнського Вiйськового Комiтету Пiвденно-Захiдного фронту, з 1928-го – у Киевi, викладав в унiверситетi й був секретарем Украiнського наукового товариства та одним iз засновникiв «Украiнського ботанiчного журналу»; з 1928 року був ученим секретарем Сiльськогосподарського наукового комiтету Украiни (СГНКУ) та керував його ботанiчною секцiею i редагував «Вiсник сiльськогосподарськоi науки». Пiсля лiквiдацii СГНКУ 1928-го – професор сiльськогосподарського iнституту в Харковi, там органiзував i очолював Інститут прикладноi ботанiки й Інститут рослинництва.

У 1921—1925 роках був головою ботанiчноi секцii ІУНМ, котра працювала над укладанням Словника ботанiчноi номенклатури. У словнику кожному видовi здебiльшого вiдповiдае кiлька (iнодi до сотнi) народних назв-синонiмiв. Для майже двох тисяч видiв рослин i грибiв наведено близько 8 тисяч iх украiнських назв. Фаховий рiвень словника був дуже високий. Украiнська ботанiчна номенклатура, що ii використовують тепер, грунтуеться, головним чином, на доробку укладачiв цього словника.

Лише частина праць Янати з’явилася друком, зокрема, його визначник «Флора Украiни» вийшов щойно пiсля його арешту й не пiд його прiзвищем (як 1 том «Флори УРСР»). Загалом його перу належить близько 500 публiкацiй. Переважну бiльшiсть утрачено. Його найфундаментальнiшi працi, насамперед з народноi ботанiчноi номенклатури, Наталя Осадча-Яната вивезла до Сполучених Штатiв, де й видала.

15 березня 1933 року постановою президii Украiнськоi сiльгоспакадемii О. А. Янату за «протягнення» буржуазних теорiй у галузi «боротьби з бур’янами» звiльнено з роботи в Інститутi захисту рослин. Того ж року заарештований. Кiлька рокiв вiдбував покарання на Соловках, де в таборi працював агрономом-фiтопатологом сiльгоспу й намагався проводити науковi дослiдження, шукаючи способiв ефективноi боротьби зi шкiдниками рослин. Вивезений iз Соловкiв 1937 року. 1938-го загинув на засланнi на Колимi.

Я не був знайомим «на волi» з професором Янатою, вiдомим ботанiком i керiвником одного з науково-дослiдчих iнститутiв рослинознавства. Лише на островi дiзнався, що вiн якийсь час був членом партii. Згодом фортуна зрадила його i вiн опинився в колишнiй обителi Святих Зосими i Саватiя. Я знав його на островi рокiв з чотири. Увесь той час професор працював у першому сiльгоспi, зокрема на СОПi «Соловецькое опытное поле».

Треба сказати, що на соловецьке сiльське господарство витрачено не один мiльйон советських карбованцiв, а надто тодi, коли з легкоi руки Мiчурiна в Советському Союзi поширилася психоза культивувати пiвденних рослин на пiвночi. На Соловках завжди перебувало багато висококвалiфiкованих агрономiв, садiвникiв. Немае чого дивувати, що в лабораторii i на досвiднiй станцii СОПу професор Яната знаходить багато цiкавого матерiалу i можливостей.

Призначений на агронома-фiтопатолога сiльгоспу, вiн з головою поринае у тi проблеми. До того ж з найдавнiших часiв головним ворогом соловецьких городiв була капустяна муха. Отже, треба було якось практично й теоретично розв’язати проблему боротьби з цим шкiдником. Але як?

Яната, як i всi звичайнi ув’язненi, жив у бруднiй камерi, де панував завжди крик i гамiр, регiт i плач. Щоб працювати науково, Яната добирае такого способу: повертаеться з роботи дуже акуратно, з’iдае належну йому порцiю «баланди» i негайно лягае спати. Тiльки о першiй годинi ночi, коли всi вже сплять, вiн устае, дiстае свою скриньку, сiдае за стiл i працюе до ранку. У нього були тисячi нотаток (i то все на картках!), систематизованих i в певному порядку складених. Мав грубi теки дрiбно списаного паперу, де були записи температури, опадiв, величезну кiлькiсть описаних досвiдiв.

Три мiсяцi я спав поруч з професором i за цей час не чув вiд нього три слова. Рокiв зо два спав поруч нього Слiсаренко. Але й з ним за цей час Яната так само майже нiколи не розмовляв. Нiколи нi з ким не говорив, нiкому не дорiкав, нiкому не перечив i нiкого нi про що не розпитував. Був зовсiм самiтний, увесь свiт йому заступили отi капустянi мухи та iншi шкiдники й хвороби соловецьких рослин. Нiяких особливих нагiнок на нього не було, i так вiн жив, живлячись «баландою» та мрiючи про вiдкриття способiв боротьби зi шкiдниками рослин.

Управа острова була в курсi занять Янати i при систематичних обшуках ув’язнених досить коректно поводилася з професором i не рилась у його картках. Тiльки раз, як менi розповiдали, один з обшукувачiв зацiкавився i запитав:

– Што ето ти, старик, всьо пишеш?

– З розпорядження начальника острова пишу дослiдження про капустяну муху.

– Ага, ето значит и такая муха бывает; харашо, если бы ты, старик, написал об етой проклятой мошке, – прямо в глаза, гадость, лезет.

Присутнi смiялися з таких учених розмов, а вчений тим часом обережно ховав своi скарби. І ось, коли, здавалося, що все йде гаразд, якось, у вереснi 1937 року, увiходить до камери начальник колони й кричить:

– Яната! Немедленно с вещами!

Мов грiм серед ясного неба вразив професора цей оклик: «с вещами» та ще й «немедленно». Йому щонайменше потрiбний день, щоб усе написане i зiбране добре запакувати.

– Це ж жах! Це абсолютно неможливо! – заволав професор, сiв i пальцем не повiв, щоб зiбрати своi «вещi».

Бачучи таку справу, начальник колони пiшов i повiдомив, що Яната не може «немедленно» зiбратися. За якихось п’ять хвилин прийшло на допомогу двое дебелих тюремникiв. вiдiпхнули професора вiд його речей, вкинувши в мiшки все жужмом – папери з гербарiем, старi черевики з картками. Зв’язали, поклали собi на плечi й понесли.

– Следуй за нами! – крикнув один з них. Наш ботанiк, навiть не попрощавшись, розгублено пiшов за конвоiрами.

Куди саме вiдправлено професора Янату з острова, – так нiхто й не довiдався.

Микола НАРУШЕВИЧ

* Про М. Нарушевича, як i про iнших згаданих тут письменникiв, читай далi.

Року 1930 Управлiння наукових установ НКО УССР органiзувало в Харковi двотижневий семiнар наукових працiвникiв музеiв Украiни. Там я познайомився з Нарушевичем, автором книжки про Вiнницю й тодiшнiм керiвником iсторично-побутового вiддiлу Вiнницького музею. Це була скромна й вiддана справi людина. Багато вклав працi i знання у створення чи, власне, доведення того музею до стану наукового закладу. Звичайно, не було чого й думати, щоб Нарушевнч мiг у тому музеi довго триматися, мусiв поступитися мiсцем i не просто пiти, а дiстатися Соловкiв.

Якийсь час спочатку Нарушевич перебував у Бiломорсько-Балтiйському таборi, куди хтось з його родичiв привiз йому сина Льонка, бо дружина кудись зникла. Уперше, мабуть, соловецька тюрма побачила не тiльки батька-в’язня, але й сина нев’язня на становищi ув’язненого. У всякому разi, до перетворення Соловкiв на тюрму особливого призначення, Льонок жив разом з татом в однiй камерi i був предметом уваги всiеi соловецькоi громади. Найбiльшими друзями Льонка були Микола Зеров i Олекса Слiсаренко, якi не тiльки провадили з хлопцем всiлякi розмови, а й брали участь у рiзних iграх, якi вигадував Льонок.

На островi була школа для дiтей енкаведистiв та збройноi охорони, i начальник видав наказ, щоб Льонка, як вiльного, надiслали до тiеi школи, вiдповiдно його одягши. Хлопчисько почав ходити до школи, але нi дiти енкаведистiв, нi сам Льонок не мали охоти зав’язувати мiж собою приятельських стосункiв, i Льонок iз школи негайно повертався до Кремля. Так цей в’язень добув на островi до червня 1937 року, а потiм його вiдправлено з острова, уже без батька, невiдомо куди. Батько працював на сiльськогосподарських роботах i дуже переживав розлуку з сином.

Згодом покинув острiв разом з украiнським етапом i сам Нарушевич.

Микола ЗЕРОВ

Вiн був, безперечно, найяскравiшою постаттю на Соловках. Поет i професор, знавець античноi поезii, перекладач римських поетiв, – прийшов на Соловецький острiв, не одриваючись вiд улюблених своiх тем i авторiв. Здавалось, не вiдчував вiн трагiзму свого становища, i те, що опинився на островi в колишнiй обителi Святих Зосими i Саватiя, нiчого в ньому не змiнило, так само як лишався незмiнним духовний свiт ченця, що з якоiсь Волоколамськоi пустинi переходив доживати життя до сувороi, похмуроi Соловецькоi обителi.

Коли сiрого весняного дня побачив я його уперше на Соловках, був вiн у своему «професорському» капелюсi, з незмiнним пенсне i з властивою йому щирою усмiшкою. Миколi Костьовичу дали заступа. Бригадир сказав, де i скiльки вiн повинен скопати землi. Зеров пiшов на свою дiльницю. Десь об обiднiй порi, ходячи на цих же полях, натрапив я на професора, що сидiв собi на каменi й читав Вергiлiя чи Катулла. Я привiтався. Ми ще раз потисли руки.
<< 1 ... 10 11 12 13 14 15 >>