<< 1 ... 11 12 13 14 15

Антология
Соловецький етап. Антологія


– І всi ми будем там, – надiйде мить остання,
І в човен кинуть нас, як дiждемо черги,
І стрiнуть нас до вiчного вигнання
Понурi береги, —

продекламував я.

– Так, так, – каже професор, – мене завжди вражали цi рядки. Це для всiх епох. Це вiчна поезiя.

– А як же сьогоднiшня норма? Ви ще й не починали працювати? – питаю.

– О, нi! Як же, пробував. Он, бачте, разiв, мабуть, 8—10 копнув. Та, знаете, тут не земля, а камiнь, та ще якимсь чортополохом поросла. То я собi, голубе, пригадав оте латинське прислiв’я, де сказано – «Хай не квапиться бути героем той, хто не родився ним», – та й сiв оце спочивати.

Посидiвши трохи, пiшов я далi, а зустрiвши Степана Запорованого, який був у цьому господарствi за агронома, попередив, щоб сьогоднi й надалi мав на увазi Зерова i не лишив його без «пайки».

На щастя, Миколi Костьовичу не довелося довго по тих нетрях поневiрятися: через два чи три мiсяцi його влаштували «по блату» в Соловецькiй бiблiотецi. Згодом вiн навiть пробував читати доповiдi. З виступiв його пам’ятаю лекцiю про Пушкiна. Слухав я ii, i шкода менi стало свого професора. Вiд Зерова, що зачаровував колись усiх своiм словом, лишилась тiльки ерудицiя, але не було вже нi яскравого слова, нi певности, що свiтилась йому колись в очах. У Киевi був поет i професор, тут же лишився тiльки професор. Лише вiд 11 год. вечора i до п’ятоi ранку, коли в’язнi спали мiцним сном, Микола Зеров був поетом. З олiвцем у руках сидiв вiн у кутку коло «нар» i перекладав римських поетiв. Брався iнодi за англiйцiв. Перекладав кiлька поезiй Пушкiна.

Пригадую ще одну розмову з ним:

– Знаете, – каже – з дитинства полюбив я росiйську поезiю.

Я вчепився за цю фразу. Довго говорили ми на цю тему i згодом перейшли до питання про мистецьку критику.

Микола Костьович висловив думку, що «мистецька критика е нiщо iнше, як лiтературними засобами органiзований мистецький смак критика». Вiн любив дiлитися своiми думками з iншими, коли-не-коли читав своi переклади, охоче всiм допомагав вивчати латинську мову. Довгими, нестерпно довгими половецькими ночами читав нам свiй прекрасний переклад «Енеiди» Вергiлiя. Люди подивляли незламний дух поета й ученого, який на краю свiта мiг творити. Творити захоплено i наполегливо.

1937 року глухого соловецького вечора по всiх камерах бiгали конвоiри й кричали: «Такой-то! С вещами!» Похапцем хапав кожен свiй «одр» i, поцiлувавшись з приятелем, простував за конвоiром. Збирали всiх коло пiвнiчноi брами соловецького Кремля. Далi вели до порожнiх баракiв сiльгоспу, де провадився попереднiй трус в’язнiв (у портi був ще передостаннiй обшук, а останнiй аж на материку «Морсплавi»).

Не можу твердити, що роботи Зерова загинули, але що рукопис у нього забрано – це безперечно. Думаю, що загинули вони, як загинули працi професора Янати, дбайливо вирванi аркушi яких валялися коло мiсця трусу. На «Морсплавi» групу, що з нею вiдплив Зеров, ще раз обшукали, вiдiбрали власнi, нетаборовi речi, одягли всiх лише в таборовий одяг, пообрiзали гудзики та позабирали пояси. З посиленим конвоем поiздом кудись вивезли. Уже в сiчнi 1938 року, коли я був на тому самому «Морсплавi», вiдiбранi у в’язнiв цього етапу речi розкрадали «урки» та вiльнонайманi енкаведисти.

Думка, що Микола Зеров загинув бiля Мiдяноi гути, недалеко вiд Ленiнграду, – малоймовiрна. Не мiг вiн, менi здаеться, там бути. Що ж до його лiтературних праць, то нема майже пiдстав думати, щоб iх приеднано до архiву «дела… з. к. Зерова М». Слiд гадати, що всi вони загинули…

Павло ФИЛИПОВИЧ

Павло Филипович – у минулому поет Зорев, що з вибухом революцii повернувся до рiдних берегiв i посiв помiтне мiсце мiж украiнськими неоклясиками. Непоганий поет, жива лiтературна енциклопедiя, украiнський професор – лiтературознавець, вiн, звичайно, не мiг не потрапити в лабети ГПУ. Для арешту його досить було хоч би того, що вiн покинув росiйську поезiю й повернувся до батькiвськоi стрiхи.

Складалось враження, що тюрма й Соловки нi на кого не вплинули так, як на Филиповича. Виглядав змученим, розбитим i розгубленим, як нiхто з його товаришiв. Завжди був похмурий i самiтний. Працюючи на важких фiзичних роботах, прикладав усiх зусиль, щоб виконати норму; але це йому, звичайно, не вдавалося. І щастя його, що з допомогою соловецьких украiнцiв досить швидко врятувався вiд тих робiт.

Перебуваючи в Кремлi, працював трохи в бiблiотецi. Інодi читав доповiдi на лiтературнi теми, – блiдi, сухi лекцii. Але читав, бо мусiв читати: це було легше, нiж рубати лiс чи копати канави на мелiоративних роботах.

Серед товариства його майже нiколи не бачили. Любив самотнiсть. Самотнiй ходив навколо Успенського собору в Кремлi й годував чаенят. Найбiльше ж любив читання. Безперечно писав i перекладав, але нiколи перед широким колом, хоч би близьких людей, не читав тих творiв. Хiба зрiдка дуже близьким людям.

Усе написане на островi, так само як i в iнших, загинуло, бо покинув острiв разом з украiнським етапом наприкiнцi 1937 року. Про нього, як i про Зерова, писали, що помер коло Мiдяноi гути. Думаю, що припущення це – малоймовiрне i безпiдставне.

Євген ПЛУЖНИК

Євгена Плужника, молодого талановитого письменника, автора «Днiв», «Недуги» i «Рiвноваги», заарештовано було тодi, коли вiн був уже безнадiйно хворий (на туберкульозу). На острiв привезли його умирати. Вiн не мiг уже працювати i лiг до Соловецького госпiталю. З того госпiталю, навеснi 1936 року, незважаючи на всi спроби з боку украiнськоi соловецькоi громади йому допомогти, його винесли мертвим. Могила Євгена Плужника на Соловках вiдома, бо з його смерти ГПУ не робило таемницi, як це робилося, звичайно, в iнших випадках.

Лесь КУРБАС

1917 року Лесь Курбас писав: «В нашiй лiтературi ми бачимо… зворот великий, едино правильний, едино глибокий. Цей зворот – прямо до Європи i прямо до себе, без посередникiв i без авторитетних зразкiв».

Пишучи так про новi шляхи розвитку украiнськоi лiтератури, Лесь Курбас цi iдеi не тiльки проголосив, а й у галузi украiнського театру – блискуче i переконливо здiйснив. Вiн поставив украiнське театральне мистецтво, в повному розумiнню цього слова, в рiвноправного i рiвнозначного члена театрального мистецтва свiту. Ми, сучасники великого майстра «Березiля», не тiльки не оцiнили цю талановиту постать украiнського ренесансу 20-х рокiв, а навiть не наблизилися до вивчення того доробку, що його полишив цей титан украiнськоi мистецькоi культури.

Окупант уживав всiх заходiв, щоби таки зiгнути, поставити на колiна Леся Курбаса, але, переконавшись, що тими методами, якими вiн поставив Тичину, Рильського i Бажана, не може поставити на колiна Курбаса, мусiв його послати на Соловки.

Коли на Украiнi настав нестерпний терор, Лесевi Курбасевi порадили краще вiд грiха виiхати до Москви i не мулити очей ГПУ. Вiн так i зробив: не тiльки виiхав, а, здаеться, ще й став режисером якогось театру в Москвi. Та занадто видатна це була постать, щоб випала вона з поля зору «недремлющего» ока ГПУ. Довелося нашому режисеровi мiняти театр на Бутирську тюрму в Москвi.

Слiдство тяглося довго. А в цей час всякi советськi писаки змальовували в газетах Курбаса, як страшенного контрреволюцiонера, нацiоналiста й фашиста. Слiдчi старанно передавали Курбасевi до камери всi тi газети, щоб в’язень переконався-таки, що до театру йому повертатись не видно, що вiн уже не вийде з тюрми. Домагались «зiзнань». Вiн може сказати, що хотiв забити Сталiна чи збирався зняти повстання. Можна ще було заявити, що був «шпiоном». Словом, яку хоче ролю хай вибирае, чи всi разом, бо в Бутирськiй тюрмi та на Луб’янцi режисером було ГПУ, а вiн Курбас мiг виступати тiльки як артист. Не знаю, «признавався» Курбас чи нi, – проте на Соловки прибув вiн з багатьма «пунктами» 58 статтi, що стосувалась «контрреволюцiйноi дiяльности».

Вiдомого режисера не послали, правда, одразу на важкi фiзичнi роботи. До того ж йому заборонено виходити за Кремль. А що на Соловках тодi функцiонував таборовий театр, то Курбас став у ньому за режисера. Працював тут доти, доки театр навеснi 1937 року не закрито. На островi було кiлька видатних украiнських i росiйських акторiв, яких i використовувано у тому театрi. Тяжко сказати, що було легше для Курбаса: працювати на сiльськогосподарських роботах чи бути за режисера в соловецькому театрi. Постiйними вiдвiдувачами його були енкаведисти та «соцблизкие» на чолi, звичайно, з начальником острова Пономарьовим. Не тяжко уявити собi становище в цьому тюремному «Храмi Мельпомени» славетного украiнського режисера. Через те вiн, мабуть, скоро й посивiв. А тут ще прибув на Соловки якийсь ленiнградський режисер з вiрмено-грецьким прiзвищем i почав писати на Курбаса якiсь доноси. Курбасом почала цiкавитись «третя частина». Мусiв триматися обережно, обминаючи хитро розставленi ворогами пастки. Треба було якомога звужувати коло своiх знайомств.

Другу половину 1937 року, аж до вiд’iзду з украiнським етапом, Курбас нiчого не робив, бо з того часу всiх нас, за невеличким винятком, посаджено на суворий режим.

Де Курбас сьогоднi, не знаю, як не знае й досi нiхто, крiм ГПУ—НКВД, де перебувае увесь той украiнський етап 1937 року. Була в газетах вiстка, нiби Курбас живе на теренi Карелii, в межах Бiломорсько-Балтiйського табору, i працюе на якiйсь рiчцi за перевiзника.

Це неймовiрна рiч. Хто знае «пункти» 58 статтi, якi йому пришито, та умови, за яких украiнський етап докинув Соловки, – той напевне скаже, що Курбас не може працювати за перевiзника. Його, як i всiх iнших його товаришiв, треба шукати десь в районi Ухта-Печора-Воркута чи далi.

Микола КУЛІШ

Славного «драматурга Миколу Кулiша, зацькованого ще на «волi» i згодом засланого i посадженого до другого соловецького iзолятора, у Кремлi нiхто не бачив. Вiн був хворий на туберкульозу i по сутi не жив, а поволi умирав у тому казематi. Уживали ми рiзних способiв, щоб йому якось допомагати харчами або чим iншим, але з того нiчого не вийшло, за винятком двох чи трьох разiв, коли пощастило передати масло та яблука.

Дарма, що наш драматург був тяжко хворий, його не дозволили перевести до госпiталю. До кiнця 1937 року був ще живий, i нiхто не може сказати, чи вiн виiхав з острова у 1937 роцi. Треба думати, що в зимi 1937— 1938 року ще лишався на Соловках i, як був живий, то, мабуть, вивезений 1938 року навеснi. Але куди i як – цього не знаю.

Олекса СЛІСАРЕНКО

Вiдомий украiнський поет i прозаiк Слiсаренко нiколи не впадав у розпач i всiею своею поважною постаттю, своiми глибокими очима i сивим чубом якось мимохiть викликав до себе симпатiю. Коло нього було затишно. Був завжди привiтний. Його усмiшка була завжди щира, а мова, навiть тодi, коли говорив про страшнi, нелюдськi й дикi справи, була завжди спокiйна, перейнята тонкою iронiею чи легким французьким гумором. Нiколи нi на що не скаржився. Не говорив, що голодний, хоч i хотiв iсти, i дiлився всiм, що мав. Коли його запрошували, не вiдмовлявся i завжди тримав себе щиро, по-товариському. Зовнi нагадував «сенатора на покоi».

Як прибув на острiв, спочатку працював на парниках. Йому доручили ходити за квiтами, i вiн виконував це блискуче, з неабиякою стараннiстю. «Люблю контрасти, – говорив, – Соловки – квiти». Та згодом став за сторожа на одному iз складiв сiльгоспу. На посадi цiй безпорочно прослужив до вiд’iзду з острова.

Нiхто тими складами не цiкавився. Довгими соловецькими вечорами сидiли ми i розмовляли про рiзнi справи. Нелегко сьогоднi пригадати, про що саме говорилося тодi, але говорилося багато й про все. Інодi й про те, про що не час iще писати. Згадували минуле, переоцiнювали цiнностi. А згадувати було про що, як i думати та передумувати, бо пройдений шлях був довгий, важкий i непростий.

Слiсаренко, як i бiльшiсть нас, не жалiв за тiею так званою «волею». «Менi здаеться, – говорив вiн, – що для того, щоб людина стала порядною, чесною i вiдданою нашiй справi, i треба потрапити до цiеi обителi. Саме в оцих снiгах невилазних, нетрях, ущерть набитих благородними кiстками наших попередникiв, що пiд шелест сумних соловецьких сосен замученi, заснули тут вiчним сном, тiльки тут збуваемося ми наших забобонiв i починаемо дивитись на справу украiнського буття по-справжньому». Коли-не-коли писав вiршi, новелi, вiршованi листи до дружини. Любив дружину i завжди говорив про неi тепло i лагiдно.

Його погляди на родину, державу, суспiльнi взаемини майбутнього базувались на найбiльшому розвитковi особистоi iнiцiятиви людини та сильному державному проводi. Своi лiтературнi роботи читав друзям i був винятково толерантним у критицi написаного iншими. Залюбки говорив про украiнську лiтературу, про шляхи новоi украiнськоi лiтератури. Завжди пiдкреслював важливiсть створення новiтньоi украiнськоi новелi, безжурного, легкого жанру. «Досить фiлософii i полiтиканства. Треба писати новелi, цiкавi змiстом, якi б прищеплювали нашiй людинi любов до життя, до творчости. Читач мусить спочивати, читаючи нашу книгу. Лiтература, театр, мистецтво, фiлософiя, наука, церква, родина i всi нацiональнi органiзацii майбутнього – мусять бути побудованi так, щоб вони виховували в нашому народi пошану до нашоi землi, повагу до себе, як нацii, безоглядну вiдданiсть батькiвщинi, чеснiсть i необорну мужнiсть». До росiйськоi культури i лiтератури ставився аж надто стримано, пiдкреслюючи ii азiятсько-теократичний характер.

Одного разу написав баляду про сторожа кладовища, що грае в шахи разом з померлим лiт триста тому козацьким ватажком, якого вважали за чаклуна. Кладовище, хмари, осокори, каплиця i хрести – все бере участь у шаленiй, вiдчайдушнiй грi чаклуна зi сторожем. Якщо виграе Дiд, то стане молодим, розумним, красивим i багатим; програе – мусить лягати в домовину замiсть козака-чаклуна. Дiд двiчi виграе, чаклун благае ще й утрете зiграти i обiцяе до молодости й багатства додати ще й мудрiсть, знання найвищих таемниць свiту. Помолодiлий i здоровий, розумний i багатий партнер-сторож пiдiймае надгробну плиту i пропонуе чаклуновi повернутися до домовини. Вiн утрете не гратиме. З гуркотом зачинилась домовина над козаком-чаклуном.

Бiлого червневого вечора сидiли ми цiлою групою й читали газету «Комунiст». Газета раз-у-раз почитувала iм’я Олекси Слiсаренка. Ми смiялися.

Передова й усе майже число газети присвячене було роковинам смерти Горького. Газета ряснiла епiтетами «героiчний, великий, свiтовий i т. д. Максим Горький». А великим став Горький, головно, через те, що, як писалося в передовiй газети, «учив i закликав письменникiв викривати ворогiв, пiд якою б машкарою вони не переховувалися. Цього вимагае наша партiя. Це е священний наш обов’язок. Але далеко не завжди здiйснюють цей обов’язок нашi письменницькi органiзацii. Хiба не показовий для характеристики цiеi полiтичноi слiпоти i безтурботности, яка тут виявляеться, той факт, що мiзерна троцкiстсько-авербахiвська i нацiоналiстична агентура в украiнськiй лiтературi – всi цi сенченки, щупаки, коваленки, колесники* так довго i безкарно орудували на лiтературному фронтi».


Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
Полная версия книги
(всего 12 форматов)
<< 1 ... 11 12 13 14 15