<< 1 2 3 4 5 6 7 8 ... 15 >>

Антология
Соловецький етап. Антологія

Широко знаними «Соловки» стають пiсля заснування там наприкiнцi XVI ст. монастиря святих Зосима й Саватiя. З приходом до влади царя Івана Грозного Соловецький монастир перетворюеться на важливий, з погляду далекосяглоi, спрямованоi проти Заходу, полiтики царя Івана, форпост на Далекiй Пiвночi. У роках 1584 – 1596-му Соловецький кремль обнесено за проектом соловецького iеромонаха Трифона грiзною стiною. Похмура й неприступна, перевершувала вона, як оборонна споруда, не одну таку споруду не тiльки в Росii, а й у цiлiй Європi.

Московськi царi, а пiзнiше росiйськi iмператори щедро обдаровують монастир землями й крiпаками, – i Соловецька «обитель» стае наймогутнiшим володарем на Пiвночi.

Крiм великих маетностей на самих островах, монастир мав неабиякi посiлостi коло Архангельська, Сороки, Кемi та Мурманська. На островах у монастиря було добре поставлене сiльське господарство. Перед Першою свiтовою вiйною на Соловках була власна електростанцiя, водогiн, каналiзацiя, прекраснi шляхи. Не кажемо вже за пишнi хороми, церкви й каплицi, а зокрема, за багатий Успенський собор. Монастир мав два власних пароплави. По всiй Росii, а надто на Пiвночi, розкидано було його заготiвлi й торговельнi контори. Як оборонний форпост на Пiвночi, Соловки не втратили були значення ще до середини минулого столiття.

Це був чоловiчий монастир з суворим статутом. На острiв заборонялось брати на роботу не тiльки жiнок, ба навiть «юних женоликих и безбрадых трудников».

З давнiх давен Соловецький монастир був не тiльки «обителлю», в якiй спасались у суворому постi й молитвах православнi подвижники, а й мiсцем, де «злочинцi» мали покутувати своi тяжкi провини проти московськоi вiри й держави. Ув’язненi сидiли по глухих казематах похмурих веж Соловецького кремля. Режим був суворий.

Але не менш затятими у своiх «ересях» були й в’язнi. Непоправних «злочинцiв» садовлено в «келии молчательные» «на хлеб и на воду».

В одному з таких казематiв пiд Успенським собором вiд 1775 до 1801 року просидiв i останнiй кошовий Сiчi Запорозькоi Петро Кальнишевський. Звiльнений за iмператора Олександра 1-го 110-лiтнiй запорожець не схотiв (чи не почувався на силах) повертатися на Украiну. Вiн, розповiдають, просив тiльки царя побудувати на островi нову в’язницю, бо в старих казематах сидiти було страшенно важко. Року 1803 на 112 роцi життя П. Кальнишевський помер. Поховано його пiд соборною стiною. На великiй чавуннiй плитi, що вкривае мiсце упокоення кошового, можна й тепер прочитати: «Здесь покоится прах Раба Божия Петра Кальнишевського, кошевого отамана некогда грозной Сечи Запорожськой, сосланного в сию обитель по указу Ея Императорского Величества Императрицы Екатерины II на смирение. Смирился и почил июля 26 1803 года».

Усi советськi в’язнi-украiнцi на Соловках мали за свiй святий обов’язок схилити голову перед цiею великою могилою.

За царських часiв у Соловецькiй тюрмi сидiло одночасно не бiльше як 20— 30 в’язнiв. Коли взяти кiлькiсть ув’язнених за триста рокiв iснування цiеi в’язницi, то на рiк припаде щось iз 10 чоловiка. Були роки, коли сидiло там якихось 2—3 в’язнi.

Багатий i могутнiй монастир протягом столiть зберiгав вiдносну незалежнiсть у Московськiй державi. Але з большевиками не мiг вiн боротися. 1919 року, убачивши безвихiдь, майже всi соловецькi ченцi покинули острови й виiхали до Лондону. Туди ж вивезено найцiннiше майно монастиря. Увесь штат i причет Соловкiв осiли в британськiй столицi на так званому Соловецькому подвiр’i.

Нiколи за всi п’ятсот рокiв iснування Соловецького монастиря Соловки не були так широко знаними в усьому свiтi, як за советських часiв.

Про жодну тюрму й каторгу в багатiй на мiсця ув’язнення Росii не складено стiльки пiсень, анекдотiв, каламбурiв i вiршiв, як про Соловки. Тяжкий, нелюдський режим, заведений большевиками в Соловецьких концентрацiйних таборах, викликав обурення в усьому свiтi, що загрожувало СССР економiчною (англiйське ембарго 1930 р.), полiтичною i, так скажемо, моральною iзоляцiею. Советська дипломатiя й преса нахабно заперечувала факти масового нищення полiтичних в’язнiв на Соловках. Щоб «спростувати» незаперечну iстину, большевики «накрутили» наскрiзь фальшивий енкаведистський фiльм «Соловки», в якому показано було, як раюють «вороги народу» у в’язницi на островах «жаху й смерти».

«Соловками» (тiльки справжнiми, а не «кiновими») большевики тероризували i без того залякану люднiсть СССР.

Пiдсоветськi люди знали, що то значить поiхати «у вагонах холодних на, всiм вiдому, станцiю Кемь», а далi й на Соловки. Уже в дорозi в’язень вiдчував увесь жах того, що чекае його на цьому островi смерти:

Соловки, Соловки,
Дальняя дорога!
Сердце ноет от тоски, —
На душе тревога.

Сидячи в iзоляторах, люди складали багато пiсень вiршiв, «частушок». Фолкльор цей, мабуть, так i загине, бо з тих, що там сидiли, мало хто повертався «на волю».

Соловки, концтабори – це передусiм лiсозаготiвлi. Про роботу в лiсi, жах цiеi працi спiваеться не в однiй пiснi, складенiй в’язнями.

С утра до поздней ноченьки в лесу
Пилим, колем елку и сосну.
Пилим, колем и складаем,
ГПУ мы проклинаем, —
Ах, зачем нас мама родила?!

Ах, сколько было, было там чудес!
Об этом знает только темный лес.
На пеньки нас становили,
Раздевали и лупили, —
Ах, зачем нас мама родила?!

У наведенiй щойно й поширенiй бiльше серед кримiнальних в’язнiв пiснi вiдчуваеться певною мiрою притаманний цiй категорii мешканцiв концтаборiв «легкий» погляд на життя.

Іншi мотиви чуемо у вiршi, складеному полiтичними в’язнями:

Нехай вiд кулi ворога умру
Солдатом невiдомим у степу:
Земля прийме хоч труп благословенний, —

пише в’язень про свою майбутню боротьбу з большевизмом.

І вiрим, змученi, на смерть засудженi,
Що прийде помсти час i кари вам, —

спiвали в’язнi на будiвництвi Бiломорського каналу, де загинуло понад 100 000 чоловiка.

Спiть невiдомi, спiть замученi,
Спiть у мохах серед лiсiв.
Шумлять сосни соловецькi
Над могилами борцiв, —

спiвали соловчани.

Соловецька каторга, що ii слушно там називали «Советським Союзом у мiнiатюрi», була барометром внутрiшньоi i навiть зовнiшньоi полiтики Советського Союзу. Коли крива терору в краiнi йшла вгору, – число каторжан на Соловках збiльшувалось, а терор на самому островi набирав нечуваних, нелюдських форм. Коли ж та крива в краiнi iшла на спад, на Соловках теж легшало. Коли, примiром, у 1926 року у Польщi забито советського повпреда Войкова, то на Соловках у вiдповiдь на це негайно ж розстрiляно 100 найвидатнiших в’язнiв.

Перетворенi 1922 року на «Соловецкий лагерь особого назначения» Соловки за п’ятнадцять рокiв свого подальшого iснування не раз вiдповiдно змiнювали й свою назву. З посиленням терору в серединi Советського Союзу вони перетворюються на «Северные лагеря особого назначения», що складаються з концтаборiв, розташованих на пiвночi i передусiм навколо Бiлого моря. Центром соловецькоi каторги, як i цiлого «Севлага», стае Попiв острiв. Коли ж терор набирав ще гострiших форм, а «iндустрiалiзацiя й колективiзацiя за всяку цiну» ставали чимраз брутальнiшими, – утворюеться новий величезний Бiломорсько-Балтiйський табiр з центром на Медвежiй горi, до якого Соловки включаються як 8-й вiддiл табору. 1937 року, за Єжова, Соловки перетворено на «Соловецкую тюрму особого назначения Главного управления государственной безопасности СССР».

Така, сказати б, зовнiшня iсторiя соловецькоi каторги. Цi перейменовування й реформи не змiнювали, звичайно, основного призначення соловецькоi каторги: фiзично i морально нищити людину. Проте режим, як i соцiяльний контингент ув’язнених, за рiзних часiв були не однаковими. Можна визначити, власне, чотири доби в iсторii советськоi каторги:

1922 – 1927 рр. – перiод НЕПу;

1927 – 1932 рр. – перiод першоi п’ятирiчки;

1932 – 1937 рр. – друга п’ятирiчка;

1937 – 1838 рр. – перiод «ежовщини».

Спинiмось на кожному з цих перiодiв окремо.

Перший перiод. І922—1927 рр. соловецька каторга не сягала далi Попового острова i включала в себе острови Анзер, Муксольму, Великi й Малi Зайчики, Кондострiв i Воронiй острiв. Управа Соловкiв мiстилась на Великому Соловецькому островi. Табiр органiзовано за зразком концтаборiв для вiйськовополонених часiв громадянськоi вiйни: з подiлом на роти тощо. Ця органiзацiйна структура соловецького табору затрималася до 1933 року. З самого початку надала вона каторзi казарменого характеру в найгiршому розумiннi цього слова. Усю увагу зосереджувались на дисциплiнарнiй справi. На виробництво не звертали увагу, тому то виробниче значення соловецького табору за цiеi доби було мiзерним. Нормування працi було лише в зародку. Протягом перших трьох рокiв iснування соловецькоi каторги в’язнi працювали, по сутi, на обслуговування самих себе. Можна навiть твердити, що за цiеi доби терор мав порiвняно м’якi (проти, скажемо, режиму другоi доби) форми. Коли старi соловчани говорять за «произвол» (сваволю), то мають на увазi звичайно 1928—1931 роки, тобто роки масового терору в Советському Союзi. Цiлком правильно зауважуе один утiкач з Соловкiв, украiнський селянин, що «в 1926—1927 роках на каторзi було дуже мало наших людей, а гiркi та пекельнi муки почалися з 1928 року, коли почалася перша П’ятирiчка» («Соловецька каторга», Варшава, 1931). Це саме твердить i iнший соловчанин, кажучи, що «в цi роки (тобто 1926—1927) на Соловецькому островi ще були тiльки самi «вершки», як кажуть комунiсти».

Справдi, коли приглянемося до соцiяльного складу соловецьких в’язнiв тiеi доби, то побачимо, що на Соловках були тодi: 1) високi урядовцi царських часiв та тимчасового уряду; 2) деякi дворяни, буржуа, священики i вченi, переважно монархiсти; 3) керiвники та рядовi учасники збройних протибольшевицьких повстань та полiтичних органiзацiй доби громадянськоi вiйни i, нарештi, 4) кримiнальнi злочинцi.

Основа маса людности, зокрема селянство, робiтництво й iнтелiгенцiя, що не виступала проти советського ладу, не потрапляла ще тодi на Соловки. У той час полiтика безпосереднього й брутального терору ГПУ була скерована переважно проти одверто ворожих большевикам груп, що виступали проти советського ладу зi зброею в руках, чи то iдейно готували цi виступи або ж провадили пiдпiльну, спрямовану проти большевикiв, полiтичну дiяльнiсть.

Хто з украiнських iнтелiгентiв був на Соловках за цiеi доби?.. Насамперед отамани петлюрiвських повстанських загонiв, украiнськi священики та незначна група украiнськоi iнтелiгенцii, що не склала зброi з часiв громадянськоi вiйни. Це були тi украiнськi iнтелiгенти, якi вже тодi розумiли протиукраiнську суть большевицькоi полiтики. Серед соловецьких в’язнiв не було ще тодi нi украiнських академiкiв, нi поетiв. У той час на Соловках були невiдомi солдати украiнськоi революцii, що не покинули батькiвщини, а продовжували одверту боротьбу. Цi люди й на каторзi не приховували своеi лютi супроти ворогiв i знищенi були при першiй нагодi. Убивство Войкова i стало одним з таких приводiв: тодi на Соловках полягли передусiм нашi отамани. Решта ж украiнцiв – в’язнiв цiеi доби – загинула за другоi доби в iсторii половецькоi каторги.

Другий перiод в iсторii соловецькоi каторги (1927—1932 рр.) – це доба дикоi сваволi. Страшна це доба. Люди, що потрапити тодi на Соловецькi острови, справдi зазнали «гiрких i пекельних» мук. Змiни в соцiяльному складi соловецьких в’язнiв i режимi на цьому островi «жаху i смерти» викликанi були змiнами у полiтицi советського уряду.

Несподiвано для абсолютноi бiльшости пiдсоветськоi людности, що почала була за НЕПу плекати надii на переродження большевизму, прийшли «вiстi недобрii» про «п’ятирiчку», «iндустрiалiзацiю», «лiквiдацiю куркуля як кляси», «колективiзацiю» тощо. Сталiн, якого пiдсоветськi люди до того знали мало, раптом виростае на центральну постать i висувае плян першоi п’ятирiчки, а з нею й плян лiквiдацii «куркуля», лiквiдацii всiх «капiталiстичних елементiв», що збереглися ще за доби НЕПу. «Елементи» цi затиснуто податковим i iншими пресами. Щодня лiквiдуються тисячi торговельних, ремiсничих приватних закладiв. Сталiн задумав за найкоротший час «догнать и перегнать в технико-економическом отношении капиталистические страны». Запланував цiлковиту реконструкцiю господарства Советського Союзу. У плянах своiх керувався вiн не iнтересами окремих нацiй, що входили до складу Советського Союзу, а iнтересами свiтовоi комунiстичноi революцii.

Найскладнiшою проблемою у плянуваннi «соцiялiстичноi» реконструкцii господарства СССР була проблема багатомiльйонного селянства Советського Союзу, що й слухати не хотiло про комуни. Сталiн i його зграя прекрасно розумiли це: вони мали досвiд 1919—20 рокiв, коли на спробу большевикiв запровадити так званий «военний комунiзм» селянство реагувало так, що не лишалося нiчого iншого, як вiдступити трохи назад i проголосити «нову економiчну полiтику».
<< 1 2 3 4 5 6 7 8 ... 15 >>