<< 1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 15 >>

Антология
Соловецький етап. Антологія


Найбiльших турбот завдавало Сталiну селянство Украiни й Кавказу – краiн, що нiколи не знали притаманноi Московщинi «общины» i були завжди господарями, з рiзко окресленою iндивiдуалiстичною психологiею.

Сталiн вирiшив скрутити в’язи украiнському селянству, запровадивши терор у незнаних доти формах. Вiн негайно збiльшуе апарат ГПУ, створюе i збiльшуе до колосальних розмiрiв армiю спецiального призначення вiйська ГПУ. Проводить за допомогою цих вiйськ i рiзних покидькiв суспiльства перший тур «лiквiдацii куркуля як класи»; конфiскуе майно заможних селян, вiдбирае землю i розстрiлюе чи засилае найактивнiшу частину сiльськоi людности до концентрацiйних таборiв, передусiм на Соловки.

Украiнський селянин не хоче здобуте вiддати без бою. Вiн озброюеться, чим може, i пiд керiвництвом старих та нових отаманiв, знiмае повстання. Але у кремлiвського диктатора е цiлi корпуси вiйська ГПУ, що нищило не тiльки повстанцiв, а й усе живе та мертве на територii повстань. «Око за око, зуб за зуб» – i украiнський селянин стрiляе у вiкно, стрiляе з-за рогу. ГПУ ж розстрiлюе серед бiлого дня, розстрiлюе вночi, при вiдчинених i зачинених дверях. Украiна знову запалала в огнi громадянськоi вiйни.

Серед заграв пожеж i потокiв крови, що ii лило знову украiнське селянство, народжувалась нова украiнська провiдна верства. Багато нових лицарiв без страху й сумнiву ставало до боротьби навiть тодi, коли не було надiй на перемогу в перших боях. Сiльськi священики, вчителi, агрономи, лiкарi, кооператори стають на чолi руху селянськоi маси. Саме ця частина украiнськоi iнтелiгенцii разом з кращою частиною нашоi селянськоi маси зазнала найважчих репресiй i гине в сутичках з большевицькими посiпаками або в казематах ГПУ.

Але перший тур «лiквiдацii капiталiстичних елементiв» i «колективiзацii» не задовольняе Сталiна. Вiн поширюе цю операцiю й поглиблюе ii пiд гаслом «сплошной» колективiзацii. «Сплошная» колективiзацiя була найбiльшим лихом для кожного селянина, бо перетворювала його на звичайного крiпака, раба советчини. Поруч з колгоспами виростають плантацii «совхозiв», органiзуються машино-тракторнi станцii. Сталiн у найкоротший час зосереджуе в своiх руках ключi вiд комор, де зiбрано геть усе украiнське збiжжя, цукор, масло, м’ясо, вугiлля. У його кривавих лапах трiпонеться й серце сiроi пiдсоветськоi збiрноти.

Найлютiшi тирани не видавали таких драконiвських законiв, спрямованих на «втихомирення» своiх пiдданцiв, як iх видав Сталiн.

Рiвночасно почався новий, генеральний наступ на украiнську культуру. Почалися гiркi, пекельнi муки украiнськоi нацii. Зрозумiло, що за такого терору, застосовуваного головно проти Украiни, на Соловках не тiльки зростае число в’язнiв, а й мiняеться соцiяльний та нацiональний склад людности цього острова, сама згадка про який викликае ненависть i жах у кожного чесного украiнця.

«Перед самою моею втечею (25.IX.1929) (на каторзi) було вже дуже мало злочинного свiту, а все селяни з Украiни (як контрреволюцiонери), а також багато украiнських священикiв i вчителiв», – пише один з утiкачiв. Те саме стверджуе i другий: «За останнi часи прибуло сюди з Киева й Катеринослава багато студентiв. Вони розповiдали, що за Єфремовську органiзацiю (СВУ) дуже багато розстрiляно; стрiляли не сотнями, а тисячами, i самих освiчених студентiв, а тi, що прибули на Соловки, то кожен дiстав по 10 рокiв каторги».

Прибувши до концтабору, я зустрiв багато в’язнiв – членiв бойових, пiдпiльних органiзацiй. Коли процес СВУ був трагiкомедiею, влаштованою ГПУ, з метою розгромити украiнський нацiональний рух усерединi краiни та дискредитувати його за кордоном (бо зiзнання пiдсудних на процесi були «зiзнаннями», продиктованими ГПУ), – то десятки, коли не сотнi тисяч розстрiляних i засланих тодi селян та iнтелiгентiв свiдчать про колосальний нацiональний протибольшевицький рух украiнського народу. Нiхто не може заперечити того, що саме в цей час було заарештовано третину робiтникiв Кременчуцькоi махорковоi фабрики, що належали до «Союзу Визволення Украiни». А це не поодинокий приклад.

Про розмах цього руху промовляе й такий приклад. Студент педагогiчного технiкуму Л-ко в 1928—29 роках вже вiсiм мiсяцiв сидить у спецкорпусi ГПУ в Харковi. Вiн, комсомолець, убив голову райвиконкому. Чому? За що? Хлопець пережив жахливi тортури, проте не говорить, за що вбив голову райвиконкому. І тiльки своему тюремному друговi розповiдае, що вбив його за те, що той голова випадково натрапив на засiдання мiсцевоi органiзацii СВУ i, зрозумiвши, що то за засiдання, пiшов, щоб сповiстити ГПУ. Студент, на долю якого випало застрелити голову, догнав його перед самим порогом будинку райвиконкому i всi сiм куль свого револьвера всадив у нього. Л-ко так таки й не сказав, за що вiн убив голову райвиконкому. Зваживши на молодi лiта та «незаможницьке» походження Л-ка, йому дали 10 рокiв. Таких прикладiв можна навести безлiч.

Сталiн i ГПУ мали повне уявлення про становище на Украiнi; тому й вирiшили взятися до повноi лiквiдацii всього того, що там ожило за доби НЕПу. Вони стали на шлях систематичного фiзичного плюндрування всiх активних елементiв украiнськоi нацii, передусiм ii iнтелiгенцii, докiнчивши цей процес спецiально i штучно органiзованим голодом 1932—1933 рокiв, який душив мiльйони украiнцiв. Не один мiльйон украiнських селян лiг у могилу завдяки цьому «пiклуванню» «батька народiв».

У той час терор на Украiнi набрав нечуваних розмiрiв. По одному тiльки процесу СВУ не тiльки тюрми, а всi льохи набито було украiнськими селянами та iнтелiгентами, звинувачуваними в причетностi чи то до СВУ, чи то до Украiнського Нацiонального центру, або ж Украiнськоi Вiйськовоi Органiзацii. В’язнями-украiнцями забито було советськi тюрмi, зокрема острiв-в’язницю «Соловки».

За другого перiоду в iсторii Соловецькоi каторги селянство, а надто украiнське, та селянська в основному iнтелiгенцiя становлять основну масу соловецьких в’язнiв.

Для характеристики тогочасного становища на Соловках дуже цiкавi матерiали можна знайти у Карла Альбрехта, що, обiймаючи свого часу високу посаду в СССР, вiдвiдав 1929 року Соловки, як урядовець. Дарма, що тодiшнiй керiвник «Усевлагу» Ногтев i його пiдручнi всiма способами намагалися замилити очi небажаному гостевi i не показати Альбрехтовi справжньоi сторони соловецькоi каторги. Навiть двох днiв перебування на тих островах було досить Альбрехтовi, щоб вiдчути весь жах Соловкiв. Вiн пише про сотнi обморожених людей, що лежать i вмирають по бараках, про надсильну працю, про поганi харчi. Альбрехтовi не показали iснування «Секiрноi» гори, не знав вiн про уславлений своею дикою сваволею «6 взвод» i 13 «исправительную роту, не знав про «Зайчики» i «Валдайчики». Йому показували тiльки «хороше» – «исправительную» полiтику советськоi влади. Вiн був присутнiй на симфонiчному концертi й балетi, що ставили колишнi артисти i взагалi iнтелiгентнi люди в iмпровiзованому соловецькому театрi, який був розвагою для мiсцевих соловецьких тиранiв.

Коли Альбрехт зняв у ЦКК РКІ справу про режим на Соловках, московськi большевики перед цим iноземним комунiстом намагалися показати, що вони не знають стану речей на островi, i обiцяли справу негайно «полагодити».

І справдi, на Соловки вирушив згодом добре знаний в СССР Сольц: на той час сумна слава соловецькоi каторги досягла й Лондону та Вашингтону. Сольц звернувся до в’язнiв з проханням розповiсти, як з ними поводиться начальство. Нiхто з опитуваних не насмiлився сказати правду: всiх iх так залякувано i так тяжко мордовано за найменше слово проти великих i малих соловецьких тиранiв.

Тiльки тодi, коли Сольц заарештував керiвництво соловецькоi каторги i перед всiма розстрiляв п’ятьох найбiльших, як йому здавалось, злочинцiв з помiчникiв Ногтева, – в’язнi повiрили, що це комiсiя для полегшення iхнього становища, а не чергова провокацiя Ногтева, не раз перед тим практикована.

Тодi в’язнi почали розповiдати.

Трудно навiть уявити, який жах виявили тi свiдчення в’язнiв. А вони справдi були неймовiрнi, бо змусили навiть Сольца, з огляду на iнтерес всього свiту до його мiсii, – розстрiляти з сотню найвидатнiших мерзотникiв, що, вислуговуючись перед Ногтевим i виконуючи його накази, знущалися з в’язнiв.

Тодi ж таки заарештовано й самого Ногтева, цього нiби головного винуватця тих страшних порядкiв. На Соловках сказали, що його розстрiляно. Насправдi ж Ногтев опинився в московськiй луб’янськiй тюрмi ГПУ i провiв там кiлька тижнiв на становищi високого гостя. Незабаром його звiльнено та повернено йому вiдiбраний тимчасово партiйний квиток. Ногтев дiстав навiть пiдвищення: його призначено за керiвника всiх лiсозаготiвельних органiзацiй Пiвночi Советського Союзу. Практику Соловкiв вiн мав застосувати в iнших мiсцях.

Чи змiнилося ж що на соловецькiй каторзi? Звичайно, змiнилося. Надто в першi два-три мiсяцi. Потiм становище ще погiршало, бо, крiм розстрiлiв, убивств i знущань з в’язнiв, тепер запроваджують систему найпильнiшого полiтичного терору, постiйних обшукiв, провокацiй, штучно вигаданих полiтичних «справ», за якi на пiдставi свiдчень, куплених за шматок хлiба провокаторiв, – в’язнiв розстрiлювано чи давалось iм новi термiни ув’язнення. Отож нема чого дивуватися, що при цих «нових» порядках на островах створилася ще гiрша ситуацiя. Про неi заговорив цiлий свiт.

Тодi, щоб московському ГПУ, самому Сталiновi виправдатися перед цiлим свiтом, випущено згадуваний уже фiльм «Соловки». З 1931 року, коли на Пiвночi Советського Союзу опинилося не кiлька тисяч, а кiлька мiльйонiв украiнцiв, кубанських i донських козакiв, кавказцiв та iнших iнонацiоналiв, коли треба було виконати за всяку цiну першу п’ятирiчку та ще й за чотири роки, – постала iдея створення Бiломорсько-Балтiйського каналу. Настав час, коли багато тисяч людности Соловкiв мусили покинути iх i переселитися на материк, щоб полягти на будiвництвi того, на кiстках в’язнiв побудованого, каналу. На островах лишилася тiльки незначна частина в’язнiв, переважно слабих, полишених помирати, щоб збiльшити число саме тодi померлих вiд тифу кiльканадцяти тисяч в’язнiв.

Серед тодiшнiх соловчан, що iх залишено вмирати на Соловках, i тих, що виiхали на будiвництво Бiломорського каналу, бачимо академiка Слабченка, професора Барбара, професора Гермайзе, М. Павлушкова, Павла Христюка, Івана Петренка, Г. Садовського, О. Березовського, Вiталiя Юрченка, Клима Полiщука i багато iнших.

За цiеi доби на Соловки потрапила украiнська iнтелiгенцiя, щiльно пов’язана з украiнськими селянами. Ми не бачимо ще серед ув’язнених нi полiтичних дiячiв советськоi Украiни, нi тих дiячiв на культурнiй нивi, якi свого часу повiрили в щирiсть советського протегування украiнськiй культурi й ставились до советськоi влади цiлком лояльно, доки влада та не скинула з себе маски.

Третiй перiод в iсторii соловецькоi каторги слiд починати вiд того часу, коли, лiквiдувавши на селi все iнiцiативне i нацiонально свiдоме, Сталiн вирiшуе поквитатися з рештою украiнськоi iнтелiгенцii та покiнчити з усiма «нестiйкими» елементами в КП(б)у.

Саме тепер Сталiн заходився лiквiдувати всi мiзернi атрибути позiрноi окремiшности УССР. Почалося з лiквiдацii Украiнськоi вiйськовоi округи та перетворення ii на Харкiвську i Киiвську. Далi, як гриби пiд дощ росли: «Союзхлеб» – замiсть «Укрхлiб», «Союзуголь» – замiсть «Укрвугiлля», «Союзсоль» – замiсть «Укрсiль» «Союзсахар» – замiсть «Укрцукор» i т. iн. Негайно за постановою ЦКВКП(б) телеграфним наказом вiд 15. ХII.1932 року, русифiковано всi украiнськi iнституцii на теренi СССР, що були за межами УССР. На Украiну з особливими повноваженнями вiд Сталiна прибув П. Постишев. Почалася друга хвиля терору на тлi страшного голоду 1933 року. Усi тюрми й льохи переповнено ув’язненими. Серед заарештованих, крiм селян, маемо вже немалий прошарок iндустрiальних робiтникiв, тих iнтелiгентiв, якi ще недавно ще лояльно ставились до советського режиму. У казематах НКВД сидить багато комунiстiв, звинувачуваних у нацiоналiзмi чи троцькiзмi.

Постишев приiхав з повноваженнями впень знищити нацiоналiзм, що його на той час репрезентували вже не Грушевський, Єфремов i Нiковський, а Скрипник, Шумський, Полоз, Приходько, Михайлик i Хвильовий, – члени КП(б)У, комунiсти-украiнцi, що однi з них всiма силами боронили бодай куцу автономiю Украiни доби НЕПу, а другi боролися за незалежну соцiялiстичну Украiну.

І для комунiстiв-украiнцiв настав, виходить, час, що його передчував украiнський комунiст Еллан-Блакитний, який, вмираючи, говорив своiм товаришам: «Стережiться, хлопцi, бо скоро хахла хватать будуть!»

Украiнськi комунiсти, що обiймали в советськiй Украiнi високi пости, з приiздом Постишева вирiшили виступити ще раз супроти унiфiкацiйноi лiнii Сталiна; але в цьому змаганнi мусiли або здатися на волю переможця, або ж загинути.

7 липня 1933 року застрелився на знак протесту проти полiтичноi лiнii Сталiна член виконкому Комiнтерну i колишнiй нарком освiти Украiни М. Скрипник. Ще ранiше, 13 травня 1933 року, так само застрелився М. Хвильовий. Шумський, Приходько, Полоз, Михайлик та iн. сидiли вже в казематах ГПУ. Усi щирi украiнськi комунiсти опинились у пастцi й були приреченi на загибель.

Сталiн поставив завдання лiквiдувати не тiльки украiнську комунiстичну верхiвку та украiнську iнтелiгенцiю, а й стерти в пам’ятi украiнцiв поняття про будь-яку окремiшнiсть Украiни, про будь-яку, бодай позiрну, ii автономнiсть. Адже фактом е, що на той час украiнський селянин таки знав, що вiн украiнець, що Украiна мусить мати певнi кордони; не дарма дядьки покликалися, що вони «до самого Петровського чи Скрипника дiйдуть».

Саме це й хотiв вибити з голiв пiдсоветських украiнцiв Сталiн. Вiн хотiв довести украiнському селяниновi, що Скрипник – «контрреволюцiонер», «фашист»; що Хвильовий, Гринько, Полоз – вороги народу, що всi цi украiнцi-комунiсти тiльки те й робили, що продавали Украiну «фашистам» та домагалися для украiнського народу «капiталiстичного рабства». День у день пiдсоветськiй людностi твердили, що тiльки Сталiн, Москва i тiльки сталiнцi – справжнi друзi украiнського народу.

Це був час страшного розгрому украiнських комунiстiв i всього украiнського, якого б напрямку воно не додержувалось. «Не треба розшукувати украiнських нацiоналiстiв, – говорив один з моiх слiдчих, – досить взяти передплатникiв журналiв «Украiна», «Життя й революцiя», «Пролiтфронт» чи «Лiтературний Ярмарок», – i я без вагання заарештовую iх, бо всi вони – нацiоналiсти». Це було в 1933 роцi. Що ж тi слiдчi робили пiзнiше, коли кожен громадянин УССР, лягаючи спати, ждав до себе гостей з НКВД, щоб подiлити долю з тими, що вже потрапили за тих часiв на соловецьку каторгу.

Не дарма сивий, заслужений професор унiверситету Св. Володимира, математик i безперечний росiйський монархiст, академiк Граве, «страха ради иудейська» виступив з доносом-промовою супроти найвидатнiшого украiнського математика, академiка Михайла Кравчука, називаючи його «фашистом» i «ворогом народу».

Починаючи з 30-х рокiв, ГПУ—НКВД стае органiзацiею не тiльки полiтичного нагляду й терору, а й установою, до компетенцii якоi належать усi сторони життя Советського Союзу. Вiднинi ГПУ—НКВД стае своерiдною державою в державi, маючи низку управ i вiддiлiв, таких самих як i наркомати. Гiдротехнiчна, Шляхова, Вугiльна, Цивiльного i Военного будiвництва i т. д. i т. п. Всi цi управи i вiддiли мали своi контори та iнституцii. Багато проектiв, важливих дослiдiв виконували в’язнi НКВД. Досить сказати, що Бiломорсько-Балтiйський канал, Турксиб, канал Москва—Волга, Байкало-Амурська магiстраль, автострада Москва—Мiнськ й iншi важливi будiвництва, аж до «Дворца советов» у Москвi включно, – все це проектувалося й будувалося ув’язненими пiд безпосереднiм керiвництвом ГПУ—НКВД.

Не дарма ж на тих будiвництвах становили пам’ятник будiвничим НКВД, як це було зроблено на Бiломорсько-Балтiйському каналi, де поставили (щоправда, зарано!) прекрасний пам’ятник «железному наркому» Ягодi. Коли Ягоду розстрiляли, монумент наказано негайно зняти, а скульптора, ув’язненого чеха, негайно спецконвоем перекинути на Соловки тiльки за те, що вiн побудував той монумент з наказу начальства.

За цiеi доби, крiм терору, на ГПУ покладено й господарчо-органiзацiйнi завдання. Це позначилось i на змiнi в структурi концтаборiв. Стару вiйськову структуру з подiлом на роти i взводи i т. iн. замiнено подiлом на «фалянги», «колони», «бригади». Ув’язненi вже не кричали «здра», не муштрувалися за вiйськовим звичаем. На будiвництвах, як-от, скажiмо, на будiвництвi Бiломорсько-Балтiйського каналу, не було вже нi цих прав, нi вигаданих садистами таких кар, як соловецька «Секирка». Натомiсть прийшло гiрше за «Секирку» нормування працi. В’язнiв не гнали вже на працю голих i босих, а взували й одягали, але на працi доводилося бути не одну, а двi й три змiни вiдразу. На Соловках тепер тiльки й говорять що про «темпи», «ударництво», «соцзмагання»… А водночас посилюеться полiтичний нагляд, ростуть «дутi оплати», процвiтають провокацii i все те, що було характерним для тодiшньоi советськоi «волi».

Соловецька ж каторга пiсля 1931 року лишилася мiсцем перебування найбiльш небезпечноi частини в’язнiв i частини малопридатних, переважно хворих каторжан.

На островi припиняються тепер майже зовсiм лiсозаготiвлi, лiквiдуеться цегельня, закриваеться чинбарня та ливарня. Найбiльше уваги у виробничiй сферi на Соловках придiляють тепер сiльському господарству.

1 травня 1933 року, по закiнченнi будiвництва Бiломорського каналу, всiх «непевних» соловчан i несоловчан повернено на Соловки. 1933 i на початку 1934 року на острiв прибули новi в’язнi – члени партii, советськi письменники, пiдсоветська iнтелiгенцiя, словом, тi, що ще в 1929—30 рр. стояли при державнiм кермi й були хоч марiонеточними, але суддями i прокурорами на показових судових процесах.

Ще коли цi неофiти були на Поповому островi, на порозi Соловкiв, i в тому добре iзольованому таборi осягли неабияких «успiхiв» на важкiй фiзичнiй працi, чим вихвалявся начальник 9-го Кемського вiддiлу Іевлев перед начальником 3-го вiддiлу Бiломорсько-Балтiйського табору, – то цей останнiй зовсiм не подiляв ентузiязму Іевлева. Начальник 3-го вiддiлу говорив, що його завдання – не привчати до фiзичноi працi цих «недострелених», а берегти, щоб вони не втекли з табору й не зняли повстання.

Уже вiд цього часу на Попiв острiв привозили переважно полiтичних в’язнiв, i то здебiльшого iнтелiгенцiю. Вийняток становили шахраi найвищоi «квалiфiкацii» та чужоземцi, яких, як правило, звинувачували в шпiонажi.

У цей час не було вже на Поповому островi «славетного» Курилки, що вимагав вiд в’язнiв кричати «здра» так, щоб «здра» те чути було «за 65 кiлометрiв», не палили живими людей у бараках; не ходили «дневальнi» з киями («дринами») й не кричали «вилiтай до останнього», допомагаючи «вилiтати» «дрином». Нiчого цього вже не було. «Дневальнi» – прибиральники баракiв – були переважно милi люди – колишнi священики чи професори, якi всiляко дбали про найкращi умови для своiх товаришiв. Мили пiдлоги, одержували на бригаду хлiб, талони на обiд. Бригадир з тих, що працюють, живучи разом з бригадою, не вимотував з людей жили режимом i працею, бо сам жив поруч, спав i iв те, що й усi; а це нагадувало йому, що той же бригадир мiг завтра бути й небригадиром.

1933—1937 рр. Соловецький концтабiр знову повернувся до старих своiх географiчних меж (1926—1927 року), тобто не виходив за межi Попового острова, та й там був один тiльки табiр, «Морсплав», що правив бiльше за пересильний пункт, нiж за виробничий табiр.

У цiй добi, як i в попереднiй, переважну частину соловчан становлять селяни-украiнцi, учасники селянських заколотiв 1929—1932 рр. агрономи, вчителi, лiкарi, письменники, поети, вченi, студенти з советськоi Украiни.

Друга група складалась iз так званих «iнонацiоналiв»: казанських i кримських татар – на чолi з Султан Галеевим i Галеем Галеевим; туркменiв, таджикiв, узбекiв – на чолi з Ходжаевим i Усмановим; вiрмен – на чолi з братами Лебледбежанами; грузин – на чолi з полковником Яшвiлi, Кiкодзе та Гугунашвiлi; фiнiв, удмуртiв, схiдних фiнiв (карелiв); нiмцiв – на чолi зi своiми пасторами i нiмцями – советськими дiячами; бiлорусiв – на чолi з Рак-Михайловським, М’ятлою, Дворчанiновим; полякiв – на чолi з Вишневським; кабардинцiв, балкарцiв, осетинiв, iнгушiв, азербайджанцiв та iнших народiв Кавказу – з iх мулами i старшинами; нарештi, росiян – на чолi з академiком Флореньким, Песоцьким, Пороховниковим та iншими. У цьому багатонацiональному конгломератi були й чужоземнi пiдданi – починаючи з нiмцiв i французiв i кiнчаючи японцями та американцями.

Окрему категорiю становили 325 людоiдiв з часiв голоду 1932—33 року, мiж ними 75 чоловiкiв i 250 жiнок.

Оце, власне, той склад соловецьких каторжникiв 1933—1937 рокiв, що я особисто мав нагоду добре пiзнати.

Органiзацiйна структура, як i в усiх советських концтаборах, заснована була на виробничому принципi, з тiею лише рiжницею, що Соловки не являли в цей час суто виробничоi каторги; бо в’язнi соловецькi мали надто велику кiлькiсть всiляких спецiальних приписiв у своiх вироках та iнших супровiдних документах на них, що, по сутi, зводило тут нанiвець виробничi моменти. На Соловках було в цей час аж три «спецiзолятори». Усiх в’язнiв, що не сидiли по iзоляторах, дiлилося на низку категорiй, якi рiжнилися своiми правами щодо пересування та перебування на певнiй територii Соловкiв. Так, була категорiя з правом перебувати лише в Кремлi; з правом перебування за Кремлем, але в зонi Кремля (радiусом 2 км); з правом пересування (у службових справах) по острову чи по всiх островах, звичайно, з конвоем; з правом планети в межах 5 км зони навколо острова (теж, ясна рiч, з конвоем). При чому всi цi «права» були дуже непевними; сьогоднi ви маете «право», а завтра сидите в найглибшому iзоляторi. Найважливiшим було – не потрапити, як там говорили, на «прицел» третiй частинi, тобто мiсцевому тюремному НКВД. Якщо у 3-i частини не було на вас iнших матерiалiв, крiм надiсланоi разом з в’язнем «справи», коли вам не «пришито» було шостого (шпигунства) чи восьмого (терор) пункту, ви могли мати деякi з цих «прав».

На цей час, як уже говорилось вище, виробнича дiяльнiсть Соловкiв зводилось головно до сiльського господарства. Лiсгосп, Йодпром, Рибпром – були невеличкими. Там працювало мало людей. До того ж у Йодпромi, як i в Рибпромi, могли працювати тiльки в’язнi, що мали право плавання по морю, а таких людей на Соловках тодi майже не було. Отже, все довелося скорочувати i згортати. Лишилося тiльки сiльське господарство, розташоване на чотирьох пунктах: 1. – Прикремлiвський, 2. – Есаковський, 3. – Муксольмський, 4. – Анзерський. Пункти цi, де працювали колись ще соловецькi ченцi, розбудовано за останнiми приписами агрономiчноi науки. Звичайно, всi вони були нерентабельними, але в умовах Пiвночi вражали гостей великими досягненнями. Досить сказати, що холмогорськоi породи корови (так званого «соловецького отродья») на островi за лактацiю (10 мiсяцiв) давали вiд 7 до 12 тисяч лiтрiв молока. Господарство це загалом мало показовий характер й розраховано було на замилювання очей гостям.
<< 1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 15 >>