<< 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 ... 15 >>

Антология
Соловецький етап. Антологія


В’язнi ходили коло рогатоi худоби й коней, працювали на городi та мелiоративних роботах, косили траву.

Усiм соловецьким господарством керувала виробнича частина управи острова. На чолi окремих вiддiлiв до середини 1937 року, як правило, стояли в’язнi.

Начальником соловецькоi каторги був тодi заслужений чекiст Іван Пономарьов. Це був страшенний тиран, що дивився з-пiд лоба, називав усiх на «ти» i з особливим притиском пiдкреслював, коли збирав керiвникiв виробничоi частини острова, що вони всi лише «недостреленные». Любив серед ночi приiздити на той чи iнший пункт за Кремлем, i горе було тому з керiвникiв сiльгоспу чи молочноi ферми або свинарника, коли заставав його сонним: коли вiн, сам Пономарьов, не спить i «пiклуеться» господарством, то як же смiе спати цей «недостреленный!» Був суворий i несправедливий. Викликаний до начальника в’язень iшов на розмову, як на шибеницю. Був повним господарем i мав силу-силенну «стукачiв» (донощикiв), так що знав про все, що дiеться на Соловках, краще, нiж «Третя часть».

Пiсля убивства Кiрова режим на Соловках рiзко погiршав. Багатьох в’язнiв посаджено до iзоляторiв, багатьом продовжено термiн ув’язнення, i то – не менш, як до десяти рокiв. Створено новi iзолятори, де посилено конвой i погiршено харчування (максимум 300 гр. хлiба i, крiм хлiба, нiчого); заведено постiйнi обшуки, збiльшено вiйськову охорону. Коли за другоi доби до Соловкiв пiдходили чужоземнi пароплави-лiсовози, куди соловчани навантажували лiс, то тепер 25-кiлометрова водна зона навколо островiв стала заказаною зоною не тiльки для iноземних кораблiв, ба й для звичайних собi човнiв-баркасiв карельських поморiв. Простiр навколо острова мiновано. Мiновано й фарватер до соловецькоi бухти, що звалася бухтою «Благополучия». Дворазовi на день перевiрки, на яких в’язень мусiв називати свое iм’я та по-батьковi, i щотижневi «генеральнi» перевiрки, коли в’язень повинен був вiдповiдати на кiльканадцять запитань аж до «бабушки и дедушки» – стало звичайним явищем. Начальник острова чи 3-тя частина повиннi були мати точну iнформацiю про те, де перебувае кожен в’язень, що вiн робить i що вiн за оден. Тiкати з острова стало просто неможливо. Щоправда, спроби тiкати бували, але жодна з них не закiнчилась щасливо.

Коли втiк капiтан далекоi плавби Стерельговський, що з двома кримiнальниками украв моторовий човен вiйськовоi оперативноi охорони i зник, – iх шукало не тiльки само соловецьке начальство та охорона. На розшуки вiдряджено навiть лiтаки, човни й пароплави. І черев два тижнi Стерельговського десь коло Коли таки пiймано.

Трагiчно закiнчилася взимку 1933 року i так звана Анзерська втеча, коли група в’язнiв з острова Анзера, дiзнавшись, що море навколо острова замерзло до Лiтнього берега на материку (це бувае раз на 50 рокiв), – одноi ночi забила начальника острова, обеззброiла охорону i, забравши лижви, подалася в напрямi Лiтнього берега. Але на березi ii одразу ж зустрiв мало не цiлий полк вiйська НКВД з гарматами та кулеметами. В’язнi з кулеметом i гвинтiвками вступили в нерiвний бiй i всi майже полягли на бойовищi. З 40 чоловiка втiкачiв до Кремля потiм перевезено тiльки п’ятьох.

Тiкали тi, що не витримували «исправительной» полiтики, не бувши навiть в iзоляторах. А в iзоляторах панував жах.

Народнiй учитель Борейша (з советськоi Молдавii) сидiв у другому соловецькому iзоляторi. З неймовiрними труднощами вiн тiкае з третього поверху iзолятора i перелазить через кремлiвськi стiни. Потiм прив’язуе себе рушником до двох «баданiв» (деревин) i кидаеться вплав Бiлим морем. Це було в жовтнi 1936 року, коли на Бiлому морi починалися шторми. По двотижневих розшуках труп утiкача з двома «баданами» був знайдений десь за сотню кiлометрiв вiд острова.

Постiйнi нагiнки, труси, iзолятори, шпигунство, постiйне чекання розстрiлу, суворого iзолятора, нових i нових тортур доводили людей до божевiлля. В’язнi вiшалися, топилися.

До середини 1937 року на Соловках зiбрано весь цвiт украiнськоi пiдсоветськоi iнтелiгенцii та украiнських комунiстичних кiл. Тодi в цьому концтаборi були представники найрiзноманiтнiших полiтичних партiй i угруповань. Тут можна було побачити i монархiстiв-гетьманцiв, i федералiстiв, правих i лiвих есерiв, комунiстiв i соцiял-демократiв.

«Радянська влада», ота «радянська держава», про яку говорив академiк Кримський, що вона нагороджуе всiх рiвно й однаково (його самого, так само, як i його «ворога» Грушевського), справдi таки вдарувала всiх однаковими концтаборами. Опинившись на Соловках (чи в iнших таких же значних мiсцях) перед единою для всiх небезпекою, багато з в’язнiв забули про давнi полiтичнi чвари й незгоди, браталися мiж собою i з гiрким жалем та болем думали про перейдений шлях.

Четвертий перiод в iсторii половецькоi каторги слiд починати з того часу, як на чолi НКВД СССР став Єжов. Становище трудящих i пiдсоветськоi iнтелiгенцii Украiни стало нестерпуче тяжким. Гiршае й без того гiркий режим на Соловках.

Уже з зими 1936—1937 року на Соловках в’язнiв чимраз бiльше обмежували в правi перебувати за межами Кремля. Багатьох садовили до iзоляторiв; чимраз частiше на островi вiдбуваються «фашистськi» процеси, пiсля яких десятки людей дiставали додатковi термiни ув’язнення й опинялися в iзоляторах. Тому 1937 року нiкого майже не звiльнено з каторги. Всi, хто вiдбув термiн ув’язнення, дiставали, як правило, додатковi термiни по 5—10 рокiв. Обмежено вихiд за браму Кремля. У Кремлi зiбрано силу в’язнiв. А що всiм в’язням цим не можна було дати роботу в Кремлi, то створилася група «ненаряджених» (вiд слова «наряд»). Люди цi сидiли без працi, i, звичайно, одержували гiршу, голодну пайку.

Нарештi, десь 22 чи 25 червня 1937 року, зiгнали до Кремля всiх в’язнiв i оголосили, що вiднинi соловецькi острови, якi досi вважалися за 3 вiддiл Бiломорсько-Балтiйського табору, перетворюеться на «Соловецкую тюрму особого назначения Главного управления государственной безопасности СССР», а в’язнi зватимуться не «заключенными («зека»), а «лишенными свободы» (л/с). Обмежено право листування. У листах не можна подавати нi географiчних, нi топографiчних, нi будь-яких iнших вiдомостей про життя й становище на островах; осiб же, якi подаватимуть у своiх листах цi вiдомостi, суворо каратимуть.

Через брак придатноi для використання робочоi сили сiльськогосподарський сезон на Соловках закiнчено з великими труднощами. До того розпочато роботи коло перетворення соловецького Кремля на в’язницю у повному розумiннi цього слова. Почалися ремонти, перебудови. На острови привезено багато цегли та iншого будiвельного матерiалу. Мали будувати за 2 кiлометри вiд Кремля, на територii колишньоi цегельнi, ще одну величезну тюрму наймодернiшого типу. Щоб дiстати робочу силу, нове соловецьке начальство звернулося до «Белбалтлагу» з проханням надiслати на острови «соцблизких» – усякий карний елемент. «Белбалтлаг», звичайно, з охотою зiбрав «отпетых девочек и мальчиков» i надiслав на Соловки (остобiсiли вони там усiм своiми «делами»). Коли соловецьке начальство глянуло на тих, «соцблизких», що нагадували що хочете, тiльки не людей, то йому одразу ж стало ясним, що користи з них нiякоi не буде. Мусiло органiзовувати для них спецiальний iзолятор, а через мiсяць з подякою повернуло «Белбалтлаговi». Але незабаром проблему робочоi сили розв’язала сама ежовська дiйснiсть: до Соловкiв навезли силу-силенну звичайних колгоспникiв, людей, що мали менше як два роки ув’язнення. Старих соловчан тодi замкнули в Кремлi чи посадили до iзоляторiв.

Крiм того, щодня тепер лiтаками й пароплавами з усiх кiнцiв СССР везли на острови в’язнiв з 10, 15, 20 i 25 роками ув’язнення. Мiж «ворогами» були й родини розстрiляних Якiра, Тухачевського, Ягоди та iнших. Були тут i якiсь ленiнградськi учнi – зовсiм дiти, звинувачуванi в троцькiзмi. Вони, плачучи, клялись, що не читали навiть «Уроков октября» Троцького.

Багатьох в’язнiв привозили з великими капюшонами на головах, якi закривали iм обличчя. На грудях у такого в’язня був тiльки нумер. Пiд цим нумером в’язня садовили до камери, на нумер викликали. Пiд страхом розстрiлу в’язневi заборонялося називати свое прiзвище. Навiть соловецьке начальство часто не знало, хто саме перебував у його «секретних iзоляторах». Таемницi такi вiдомi були тiльки тим високим установам, якi посилали сюди цих живцем похованих.

І раптом, коли вже всiх було переведено на тюремний режим, несподiвано наприкiнцi року з Соловкiв вивозять два великих етапи. З першим етапом покинула соловецькi острови основна маса полiтичних в’язнiв-украiнцiв.

Уже на материку я бачив в’язнiв, що iх 1937—1938 рр. привезено на Соловки будувати i розбудовувати нову соловецьку тюрму. Вони розповiли, що 1938 року всiх в’язнiв кудись вивезено, тюрму лiквiдовано й розпочато будiвництво вiйськово-морськоi бази. Куди саме вивезено в’язнiв, якими забитi були камери на Соловках, вони не знали. Але вивезено iх не соловецькими (Соловки мали два своiх пароплави), а якимись iншими великими пароплавами.

Готуючись до вiйни, кремлiвськi володарi вирiшили перетворити соловецьку тюрму й архiпелаг на опорний пункт своеi експансii на Захiд.

Так закiнчила свое iснування советська соловецька тюрма…

Подаючи далi своi спогади про украiнську iнтелiгенцiю на Соловках, мушу насамперед сказати, що скупiсть наведених матерiялiв про окремих в’язнiв пояснюеться тим, що люди цi ще й досi перебувають на теренi «темного царства». Тимчасом пишу тiльки про те, що не е новиною для енкаведистiв. Коли ж говорю бiльше, то мушу вважати на долю цих ще й нинi пiдсоветських людей.

Боляче менi, що й сьогоднi не можу говорити на повний голос все про наших страдникiв i звитяжцiв; але вiрю, що настане час, коли наша iнтелiгенцiя повернеться з тих нетрiв несходимих i, оновлена духом, розповiсть сама про себе.

Тi, чиi iмена не значаться в iсторii

Генадiй САДОВСЬКИЙ

*[1 - Тут i далi пiд зiрочкою примiтки упорядника.] Геннадiй Садовський народився у 1897 р. в с. Ков’яги на Харкiвщинi в родинi священика, за iншими даними – в с. Чернички бiля Бердичева. Навчався у Киiвськiй духовнiй семiнарii, а згодом у Киiвському унiверситетi. З 1918-го в армii УНР, неодноразово тiкав з денiкiнського полону. У 1918—1920-му перебував у Житомирi, був вiйськовим комендантом, видавав газету, боровся з бiльшовиками, дбав про украiнськi кадри. У 1920-х вчителював у с. Сестринiвка бiля Бердичева.

У 1926 р. його заарештували в Харковi, а 3. 04.1929-го засудили на 10 рокiв концтаборiв. Вiдбував покарання в Белбалтлагу i на Соловках.

9. 10. 1937 р. його засудили до розстрiлу, а 3. 11. 1937 р. розстрiляли у Сандармоху. При обшуку було вилучено його роман «Сонячнi ночi» та повiсть «Семiнарiада».

Син залiзничника, семiнарист Киiвськоi духовноi семiнарii, а згодом студент Киiвського унiверситету, Генадiй Садовський ще на 19 роцi життя вступив до Украiнськоi петлюрiвськоi армii й до останнього подиху вважав себе за солдата цiеi армii. Високого i стрункого, з блакитними очима й русявим чубом, Генадiя знали, як молодого, але вiдданого справi нацiональноi та соцiяльноi волi украiнського народу. Знали i поважали.

1933 рiк. Дев’ятий Кемський вiддiл Бiломорсько-Балтiйського табору «Морсплав», вечiр. Лежу на верхнiх нарах. Чую, хтось питаеться про мене. Устаю, спускаюсь на пiдлогу, вiдгукуюсь.

– Це ви Пiдгайний? – питае.

– Я, – вiдповiдаю.

– Ви з Харкова?

– Так.

– То ми ж з вами – земляки. Я сидiв у спецкорпусi Холодногорськоi тюрми. Я – Садовський.

Ми познайомились.

Генадiй Садовський сидить вiсiм рокiв у тюрмi. Вiн все уже бачив. Перемiряв босими ногами Соловецький архiпелаг, побудував на славу «вампiра» Бiломорський канал, i знову на «Морсплавi», i знову його путь на Соловки. Але вiн такий, як i тi незабутнi днi, коли украiнський народ, прокинувшись, повстав. Як i тодi, скрiзь i всюди придивляеться, прислухаеться, вишукуе, гуртуе, навчае, сам учиться i всiм, чим може i як може, допомагае за всiх умов своiм землякам-украiнцям. Серед сiроi, одноманiтноi таборовоi юрби вишукуе украiнцiв, щоб, використовуючи свiй довгий тюремний досвiд, навчити, як себе тримати, як дiстати той гiркий шматок хлiба, як серед реву, скиглення, реготу й слiз зумiти пронести душу не забрудненою.

Не минуло й мiсяця, як навколо Садовського створилася цiла група украiнцiв, як уже без протоколiв, зборiв i постанов утворилася мiцна спiлка, як на «Морсплавi» вiдроджуються украiнськi традицii матерiальноi i моральноi допомоги один одному, – у всяких умовах, повсякчасно, незалежно вiд територii.

Одного дня нас з Генадiем, а з нами й тисячу iнших, вiдправляють до соловецькоi бухти «Благополучия». Виконавши всi церемонii прийому, направляють з невеличкою групою на найгiршу «командировку», на так званi Пiчуги (в пiвнiчно-схiдному кiнцi соловецького острова), на найважчу роботу: видобування йоду з морських водорослiв. І тут Генадiй виходить зi становища. Бачучи, що ми, кiлька чоловiка украiнцiв-iнтелiгентiв, напевне загинемо, – вiн, старий соловчанин, знаходить усе, щоб ми вибралися з Пiчугiв i були призначенi на iншi, легшi, роботи, хоч сам лишаеться там.

Бiлими ночами ми довго не спали i розмовляли на найрiзноманiтнiшi теми. Я любив слухати Садовського. Любив його голос, повний, соковитий, любив його мову, запашну й насичену образами. Любив його думку ясну, струнку, сповнену поетичного надхнення. Вiд Генадiя Садовського почув я слово, сказане вiльною, незалежною, високо принциповою людиною, яка нi за що, нi при якiй погодi не пiде на компромiс i не визнае iншого, крiм свого, Бога. А Богом Генадiя була Украiна – вiльна, Незалежна Держава.

Тими ж ночами читали ми написану на островi книжку Генадiя, прекрасну роботу в iмпресiонiстичному стилi про нашi нацiональнi змагання.

Часом Генадiй дiставав бандуру й лiричним баритоном спiвав iсторичних пiсень чи якусь думу козацьку. І сьогоднi постае в уявi ця задумана, симпатична постать, з кобзою в руках:

Вони ж його не вбивали,
Не четвертували.
Вони з нього, молодого,
Живцем серце видирали.

З таких, як Садовський (а iх, забутих героiв, тисячi), большевики не видирали серця живцем, а, як вампiри, десятками рокiв пили з них кров.

Інколи Генадiй сидiв i складав пiснi та грав iх на бандурi. Вiд нього пiсень тих учились iншi й спiвали iх нелегально на Соловках на Бiломорсько-Балтiйському каналi, у всiй Схiднiй Фiнляндii. З пiсень цих пригадую тiльки початок однiеi, а другу – цiлком.

Перша оспiвувала замучених на соловецькому островi петлюрiвських отаманiв, наших борцiв з большевицькою навалою на Украiну. Початок ii такий:

Спiть невiдомi,
Спiть замученi,
Спiть у мохах серед лiсiв.
Шумлять сосни соловецькi
<< 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 ... 15 >>