<< 1 ... 3 4 5 6 7 8 9 10 11 ... 15 >>

Антология
Соловецький етап. Антологія

Над могилами борцiв.

Другу складено на будiвництвi Бiломорсько-Балтiйського каналу. Вона була поширеною не тiльки серед украiнцiв, а й серед iнших, що там перебували. Навiть при розгромi однiеi органiзацii, що готувала масову втечу ув’язнених, фiгурувала, як зразок агiтацiйноi акцii, саме ця пiсня. Автора ii ГПУ так i не пощастило вiдшукати.

Слова цiеi пiснi такi:

Пiкети сплять вночi,
Бори гудуть глухi,
А на кар’ерах горять вогнi…
То ми – замученi,
На смерть засудженi —
Тяжкими кайлами
Б’емо гранiт.
У нас одна сiм’я, —
Ми побраталися:
Туркмен, узбек, чечен,
Сумний грузин,
Син Украiни,
І карельськii «каймени»,
Удмурт i чех,
Литвин i бiлорус.
Довбаем кайлами,
Б’емо ми ломами,
І шлем прокляття —
Усiм катам…
І вiрим – змученi,
На смерть засудженi,
Що прийде помсти час
І кари вам.

Та згодом Генадiй Садовський дiстаеться з Пiчугiв до соловецького Кремля, а з нього, вже за моею допомогою, – вартовим на сiнний склад сiльгоспу. Довгими темними соловецькими вечорами сидiли ми, i Генадiй розповiдав про украiнську нацiональну революцiю, про все, що знав, бачив i своiми руками робив, i як згорiла молодiсть його в боротьбi й неволi.

Ось вiн, молодий Генадiй, звiльняе житомирську тюрму, набиту тiльки украiнцями – петлюрiвцями, заарештованими Денiкiним i приреченими на розстрiл, бо денiкiнцi, пiд тиском украiнськоi армii, мали тiкати з мiста.

Ось вiн, Генадiй, – военний комендант i фактичний керiвник Житомира та Волинськоi губернii. Двадцятирiчний юнак мусить брати на себе провiд у такий бурхливий час.

Якщо ми виннi, – казав Садовський, – що програли революцiю, то не тiльки ми виннi, а винен i весь наш народ. Спробуйте творити нову нацiональну Украiнську Державу, коли дядько на запитання, якоi вiн нацiональностi, вiдповiсть – православноi.

А проте Садовський вишукуе людей, добирае кадри, органiзовуе газету, знаходить талановитого вчителя Мамчуру i садовить його за редактора, замiщуе посади в урядництвах украiнцями, дбае про госпiталi для поранених, про дитячi будинки, i не забувае й на хвилину, що ворог не спить, що ворог працюе. Викривае пiдпiльний большевицький комiтет, заарештовуе й розстрiлюе, без милосердя i без зла, бо того вимагала справа Украiнськоi Незалежности. Розстрiлюе навiть того, що перехрестився i крикнув: «Господи, я русский человек», бо того вимагала справа Визволення, i не було чого «русским человекам» йти до большевицьких запiльних комiтетiв.

А як вiдступили з Житомира, Садовський залишив Житомир з кiлькома козаками, кулеметом i автомашиною останнiм, бо мав палити папери. І коли цi папери горiли, а телефонiст з вокзалу що п’ять хвилин сповiщав, як проходить зайняття большевиками Житомира, у цей час до кабiнету Садовського вриваеться Микола Любченко (Кость Котко), що вже покинув армiю Симона Петлюри i УНР i прийшов намовити i його зробити так само. Садовський з презирством подивився на цього «петлюрiвця», якого кiлька мiсяцiв тому врятував вiд розстрiлу денiкiнцями, пригадав, як жалюгiдний тодi М. Любченко обнiмав i цiлував його. Сьогоднi ж, коли погiршала ситуацiя, цей «герой» став перекинчиком i приходить намовляти i його.

– Я не бачу на тобi зброi, – сказав Садовський. – Геть з кабiнету! Бо накажу розстрiляти, як пса.

– Ідiот ти! – крикнув Любченко i прожогом вискочив iз кабiнету.

До арешту Садовський весь час жив нелегально i працював у пiдпiллi, тодi як його товаришi по партii згодом примушенi були опинитися в членах КП(б)У, i з часом ставали наркомами, редакторами, прокурорами та iншими високими урядовцями советськоi Украiни.

Минали роки. Садовський вже в спецкорпусi, вже в ГПУ. Сталось так, що його не розстрiляли, а дали десять рокiв «с заменой». Як з хреста знята, молода красуня дружина прибиваеться з далекоi Волинi до Харкова, доходить до кабiнетiв високих урядових осiб советськоi Украiни, колишнiх товаришiв Генадiя, плаче, просить про допомогу. М. Любченко сказав: «Я тодi ще казав йому, що вiн дурень, але вiн мене не послухав».

Якось, сидячи на березi Бiлого моря й розповiдаючи про прибуття на острiв нових i нових партiй ув’язнених, колишнiх високих достойникiв советськоi влади на Украiнi, Садовський сказав: «Я не злостива людина i все свое життя клав i кладу за нездольну, дружню, консолiдовану, пройняту наскрiзь щирiстю й доброзичливiстю iдею еднання нашого народу, нашоi iнтелiгенцii. А втiм, я не заперечував би на нашому островi зустрiти Любченка. Я хотiв би йому ще раз довести, що я таки не iдiот i що я двадцять лiт тому робив правильно».

Минуло тiльки два роки з часу цiеi розмови, i одного весняного ранку, на розводi, зустрiлися Садовський i Микола Любченко. Любченко зблiд, пiдiйшов до Генадiя, подав руку й заплакав. Генадiй обняв його. Вони довго говорили; але про цю розмову Садовський нiкому не сказав нi слова.

У 1937 роцi, десь у липнi чи серпнi, Садовський мав звiльнитися, а тим часом його здоров’я сильно пiдупало. Та раптом з далекого Сибiру, куди втекла вiд репресiй його дружина, надходить йому одяг i взуття. І на тринадцятому роцi чекають його дiти й жiнка. Садовський хвилюеться, дуже збентежений, – вiн так любив свою героiчну дружину й дiтей. І раптом знову – «продолжение срока» ще на три роки.

Тихо, як злодii, увiйшли до загальноi камери енкаведисти, самi взяли речi, а Садовського без речей вiдвели в найтяжчий iзолятор.

Минуло два мiсяцi. Вилiзши на третiй поверх згорiлого Успенського собору в Кремлi, можна було бачити, як у добре загратованiй палатi для божевiльних половецького госпiталю ходив, понуривши голову, божевiльний Генадiй Садовський.

Степан ЗАПОРОВАНИЙ

* Степан Гаврилович Запорований народився у 1909 р. в селi Верхнянка Киiвськоi губернii, украiнець, агроном, студент Лiнгвiстичного iнституту, проживав у Киевi. Заарештований у справi «Украiнськоi революцiйно-демократичноi спiлки». Засуджений судовою трiйкою при колегii ДПУ УСРР 28 сiчня 1933 року за статтями 54-2-11 КК УСРР на 5 рокiв ВТТ. Вiдбував покарання у таборi «Карлаг» та на Соловках. Особливою трiйкою УНКВС ЛО 9 жовтня 1937 року засуджений до найвищоi кари. Розстрiляний 3 листопада 1937 року в Карелii (Сандармох).

Степан Запорований був кремезним, присадкуватим селюком. Вiн був представником молодшого поколiння, що лише чуло i в дитинствi пережило днi наших визвольних змагань. Молодий, активний, культурний украiнський агроном, вiн, звичайно, не мiг пройти не помiченим ГПУ, – i на початку 1932 року його звинувачують в участi у вiйськовiй органiзацii. Дiстае п’ять рокiв i потрапляе спочатку до Казахстану, а потiм на Соловки.

Було приемно бачити, що вже, коли вiдгримiли громи нашоi революцii, вирiс такий Запорований, а поруч тисячi таких самих. Наполегливий, витриманий, прямолiнiйний, вiн трохи суворий i нетерплячий, але упертий i дiловий, як той наш украiнський селянин-хазяiн. Тiльки тодi коли не на людях, не при дiлi, тiльки тодi вiн вiзьме свiй зошит, щоб близькому приятелевi показати рядки, в яких вилилась його особиста трагедiя, про яку намагався мовчати.

Як будете старi i над пригаслим жаром,
У надвечiрнiй час згадаете мене, —
То шкода стане вам, край огнища смутного,
Що мiй сердечний пал зневажили колись, —

читав вiн iз зошита.

Сидiв похмурий i зосереджений. Раптом схоплювався, швиденько хапав зошит i писав. А часом пiдходив до колег, цiкавився, розпитував, разом з усiма думав уголос про украiнськi справи, i тодi забував про власнi жалi та болi й дивився туди, далеко, за те прокляте Бiле море, що замкнуло його тут, – молодого, дiяльного, творчого. І знову Степан Запорований iде до свого кутка, знову хапае свiй таемний зошит, щоб з вiрою в перемогу записати:

Нехай вiд кулi ворога умру,
Солдатом невiдомим у степу, —
Земля прийме хоч труп благословенний…

Спокiйно, повний вiри в майбутне, в себе i в силу своеi нацii, Степан Запорований, кинувши погляд, сповнений зневаги й презирства, красивим почерком пiдписуе повiдомлення УРЧ про продовження термiну ув’язнення ще на п’ять рокiв.

Володимир БЕНЕДИК

* Автор помилився. Справжне iм’я: Бенедик Антон Наумович, народився у 1908 р. в с. Качанiвка Хмiльницького р-ну Вiнницькоi обл. Вчитель, проживав в УСРР.

Заарештований: за ст. 54-11 КК УСРР. Судовою трiйкою при колегii ДПУ УСРР 3 вересня 1931 р. засуджений до розстрiлу. Колегiею ОГПУ 7 квiтня 1932 р. розстрiл замiнено за ст. 58-2-11 КК РСФРР на 10 рокiв ВТТ.

Вiдбував покарання у Соловках. Особливою трiйкою УНКВС ЛО 9 жовтня 1937 р. засуджений до найвищоi кари.

Розстрiляний 3 листопада 1937 р. в Карелii (Сандармох).

Це був молодий народний учитель, – невеличкого зросту, щуплий, з чорними, як вугiль, очима, з обличчям блiдим i втомленим.

Лише тодi, коли навколо себе цей звичайний сiльський учитель бачив товариство i як заходила мова про Украiну, – його очi горiли i вiн говорив так, що справдi йняли йому вiри, що вiн стояв на чолi величезного селянського повстання 1930 року, яке вiд Кам’янця Подiльського поширилося до Вiнницi й Киева.

Його не розстрiляли тiльки тому, що саме ГПУ здивувалося, як мiг вирости по сутi за советських часiв такий одвертий, безоглядно принциповий, прямий i чесний ворог большевизму. І ГПУ вирiшило не стрiляти, а надiслати його на Соловки, але з такою характеристикою, щоб вiн нiколи тих островiв не мiг покинути.

Працював на Соловках у першому сiльгоспi i був центром, до якого тяглися украiнськi парубки – учасники селянських повстань. Мав у селянських колах великий авторитет. Був за арбiтра у всiх спiрних справах.
<< 1 ... 3 4 5 6 7 8 9 10 11 ... 15 >>