<< 1 ... 5 6 7 8 9 10 11 12 13 ... 15 >>

Антология
Соловецький етап. Антологія

Павло Петрович Постишев
Уже на Соловках.

Називав його не iнакше, як «мальчиком для битья». Так само недолюблював i Петровського i натякав на те, що й Петровський сприяв його арештовi.

Любченко вихваляв Лазаря Кагановича, у якого вiн був за секретаря, коли той очолював ЦК КП(б)У. Мiж iншим, Любченко розповiдав, що за тих часiв Володимир Винниченко нiби знову не раз звертався з проханням про дозвiл повернутися на советську Украiну. І коли Каганович запитував Любченка, яка його думка про це, то вiн категорично заперечував, i дозволу Винниченковi не дали.

Одинокий i засмучений, жив вiн у Кремлi. Здаеться, единою для нього втiхою була його родина, а надто маленький син, якому писав предовгi листи-вiршi, як i завжди росiйською мовою. Та й така поведiнка не врятувала Любченка, i вiн виiхав iз Соловкiв разом з багатьма украiнцями.

Олександр ШУМСЬКИЙ

* Народився 2 грудня 1890 року с. Борова Рудня (Хорошiвський район, Житомирська область) в родинi лiсничого, що мав шляхетне походження. Один iз лiдерiв боротьбистiв.

Нарком освiти в украiнському урядi, нарком внутрiшнiх справ. Був редактором журналiв «Червоний шлях», «Радянська освiта».

26 квiтня 1926 року Сталiн поклав на Шумського вiдповiдальнiсть за поширення антиросiйських настроiв в Украiнi. З iменем Шумського був пов’язаний нацiональний ухил – «шумськiзм». Пiд тиском розгорнутоi проти нього полiтичноi кампанii на червневому (1926) пленумi ЦК КП(б)У визнав «помилковiсть» своеi позицii. Звiльнений з посади наркома освiти 1927 року й висланий до Москви на другорядну роботу в профспiлцi.

Заарештований 13 травня 1933 року за звинуваченням у приналежностi до Украiнськоi вiйськовоi органiзацii (УВО) та засуджений до 10-рiчного ув’язнення у виправно-трудовому таборi.

У 1933—1935 рр. перебував на Соловках. 9 жовтня 1937 р. тяжко хворого Шумського знову заарештували у зв’язку зi справою боротьбистiв. У листопадi 1939 р. справу через хворобу й вiдсутнiсть матерiалiв, якi б свiдчили проти нього, було припинено. У роки вiйни домагався реабiлiтацii. Пiсля закiнчення термiну заслання (13 травня 1943-го) через хворобу змушений залишитися у Красноярську. Працював над монографiею «Малороси», текст якоi знищив у липнi 1946 р., прийнявши рiшення про самогубство (про це рiшення повiдомив в особистому листi до Сталiна). Однак спроба самовбивства виявилася невдалою.

Убитий 18 вересня 1946 р. Судоплатовим та Майрановським за особистим розпорядженням Сталiна, Хрущова та Кагановича по дорозi з Саратова до Киева.

Олександр Шумський потрапив на пiвнiч тодi, коли Сталiн криваво перекреслив не тiльки його iдеi, але так само знищив усiх його однодумцiв i товаришiв.

Олександр Шумський в добу визвольних змагань був центральною постаттю серед тоi лiвоi – «боротьбiстськоi незалежницькоi» групи, що виступила проти Симона Петлюри i УНР, стала на позицii УСРР i прагнула створити та розбудувати незалежну соцiялiстичу украiнську державу. Вiн же був iнiцiатором та надхненцем створення УКП (Украiнськоi комунiстичноi партii), що мала бути одинокою партiею, яка репрезентувала би Украiну.

Коли пiзнiше, вже 1926 року, в полiтбюро КП(б)У розпинали Шумського i дорiкали йому, що вiн есер, то вiн вiдповiдав: «У мене, крiм боротьби за класове та нацiональне визволення робiтничоi кляси з селянством, нiяких iнших традицiй не було. Вiд цього я протягом своеi революцiйноi дiяльности, починаючи з 1919 року, анi трошки не вiдступав. Нi вiд чого в своiм минулiм я не вiдмовляюся i вважаю, що боровся так, як належало большевиковi-ленiнцю за умов украiнськоi дiйсности, хоч не був тодi ще в партii Ленiна. Я вiд цього (минулого) не вiдмовляюся, навпаки, горджусь своiм минулим».

Але полiтбюро ленiнiзм Шумського могло легко вiдкинути, бо Шумський:

1. Створив УКП в противагу КП(б)У, i КП(б)У називав не iнакше як «органiзацiею московських окупантiв» та вимагав ii лiквiдацii.

2. Протиставляв Радянську Украiну – Радянськiй Росii та вимагав створення окремоi Украiнськоi армii i виводу окупацiйноi армii з Украiни; вимагав повноi господарськоi та культурноi незалежностi для Украiни.

3. Росiйських комунiстiв i ВКП називав «носiями» росiйського шовiнiзму.

4. Називав украiнських комунiстiв, що пiдтримували КП(б)У, – «зрадниками, «ренегатами», «презренними малоросами» та вважав, що комунiст-украiнець в КП(б)У дiйсно почувае себе за пасинка в партii.

5. Вимагав найвищого темпу украiнiзацii та цiлком пiдтримував усе, що тiльки було спрямоване проти унiфiкацiйноi полiтики Москви.

6. Нарештi, його дiяльнiсть спричинила розлам КПЗУ та диференцiацiю украiнських комунiстiв на комунiстiв-патрiотiв i комунiстiв-прислужникiв.

І чи на партiйнiй, чи культурно-освiтнiй дiлянцi працюе Шумський, чи в ролi суддi, чи в ролi наркома освiти, вiн завжди провадив свою лiнiю – лiнiю боротьби за незалежну соцiялiстичну Украiну, i за цi iдеi i за цю дiяльнiсть Шумський опинився на пiвночi.

Я зустрiв його 1933 року, власне, не на самих Соловках, а, так би мовити, в передпокою Соловкiв – на Поповому островi, де був порт, що звався «Морсплав». На тому «Морсплавi» Шумський користувався з полiтрежиму, але був пiд пильною охороною; мiг, проте, розмовляти з усiма ув’язненими, хоч до того не виявляв жодного iнтересу. З в’язнями, навiть колишнiми видатними партiйними дiячами, говорив мало i висловлював гадку, що iх, очевидно, посадили не випадково, бо вони, мабуть, таки справдi контрреволюцiонери. З того ж таки «Морсплаву» особливим конвоем вiдправлено його до Москви, i я бiльше вже його не бачив.

Петро СОЛОДУБ

* Петро Кирилович Солодуб народився 1893 р. в Заславi на Волинi.

У 1919 роцi обраний депутатом Трудового конгресу Украiни вiд селян Ізяславського повiту Волинськоi губернii.

Був керуючим справами РНК УСРР (1920—1923), очолював Укрдержстрах (з 1923 року), був членом колегii Наркомату фiнансiв УСРР, вищоi технiчноi ради ВРНГ СРСР, Науково-технiчного комiтету машинобудування та вiйськовоi промисловостi, начальником сектора планування Наркомату важкоi промисловостi СРСР (1931— 1933). Доцент Полiтехнiчного iнституту в Ленiнградi.

У травнi 1933 року заарештований за звинуваченням в участi в УВО. Засуджений Колегiею ОГПУ 5 вересня 1933 року за статтями 58-4-11 КК УСРР на 10 рокiв виправно-трудових таборiв. Вiдбував покарання на Соловках, працював дiловодом фiнансовоi частини. Особливою трiйкою Управлiння НКВС Ленiнградськоi областi 9 жовтня 1937 року засуджений до найвищоi кари. Розстрiляний 3 листопада 1937 року в урочищi Сандармох.

Посада уповноваженого наркомату закордонних справ на Украiнi трохи нагадувала посаду наркома пошти й телеграфу в Москвi, яку, як правило, давали тим, хто потрапляв у неласку. За цiею посадою нарком сподiвався розстрiлу, тюрми чи, в кращому разi, виходу з тиражу. На Соловках був один уповноважений «наркомзаксправ» – Солодуб, що прибув туди наприкiнцi 1933 року.

Солодуб – старий член партii i свiй арешт пов’язував з внутрiшнiми, так би мовити, сiмейними, партiйними iнтригами, а не з загальною полiтикою. Користуючись з «полiтрежиму» i маючи вiдносну волю на островi, Солодуб передусiм заходився аналiзувати другий п’ятирiчний план господарчого розвитку СССР. З усiею серйознiстю намагався вiн доводити нам, що коли той генiяльний плян здiйснять, то й соцiялiзм у Советському Союзi буде здiйснений.

Треба сказати, що нiде в Советському Союзi не було такоi, справдi, всебiчноi полiтичноi школи, як на Соловках. Це була своерiдна соловецька академiя, з якоi виходили люди вже з ясними головами. Кинутi в страшнi умови острiвноi тюрми, люди починали-таки усвiдомлювати, «хто вони, чиi сини, яких батькiв, ким, за що закутi». Далi поступово з болем i важкими моральними муками засуджували пройдений шлях; перекреслювали свое минуле, народжувалися знову i всi сили клали на збереження свого життя, щоб, як прийде час, виправдати себе в очах свого народу.

Такий приблизно шлях пройшов i Солодуб. Вiн почав з аналiзи п’ятирiчного пляну, захоплювався стахановським рухом i, нарештi, прийшов до зовсiм iнших висновкiв. Живучи спочатку окремо, поза Кремлем, вiн кинув той свiй скит i пiшов мiж люди в Кремль. Чим довше жив на островi, i чим бiльше виявляла себе показнiшою сталiнська полiтика, тим бiльше наближався Солодуб до украiнськоi соловецькоi громадськостi. Вiн подiляв болi ii. Ця талановита, повна сил i iнiцiятиви людина поступово знайшла себе. У Кремлi був завжди одягнений у свое, чисто голений, а манерами своiми нагадував вiйськового. Вiд 1937 року брав жваву участь у справах украiнськоi соловецькоi громади, входить у саму гущу соловецьких украiнцiв.

Семен СЕМКО

* Семен Михайлович Семко-Козачук народився у 1889 роцi на заходi Украiни. До революцii – офiцер австро-угорськоi армii. Пiзнiше – член ВКП(б) та член ВУЦВК.

Працював завiдувачем Держстраху Наркомфiну УСРР, ректором Вищого iнституту народноi освiти в Киевi (1926—1929). Далi працював у Наркоматi освiти як завiдувач методсектора НКО УСРР (1930) i вiдповiдальний редактор iсторико-архiвознавчого журналу «Архiв радянськоi Украiни» (1932—1933). Заарештований 8 сiчня 1935 р. Засуджений до 7 рокiв виправно-трудових таборiв. Перебував на Соловках. 17 лютого 1938 року за «контрреволюцiйну агiтацiю серед ув’язнених» розстрiляний.

У невеличкому скитi, Фiлiтонi, в окремiй кiмнатi самотньо жив Семен Семко, колишнiй ректор Киiвського унiверситету, пiзнiше голова Украiнського центрального архiвного управлiння. Поруч його жив колишнiй архiепископ Харкiвський i Полтавський Воскресенський та кiлька священикiв. Проте Воскресенський i тi священики були Семковi цiлком чужими людьми i з ними вiн не мав жодних стосункiв. Вiн, як i Солодуб та Полоз, користувався з полiтрежиму, отже, мав у своему розпорядженнi час i можливiсть думати та передумувати.

Ми зустрiлись, як давнi добрi знайомi. Одразу ж сказав, що вiн, власне, не дивуеться, чому я на Соловках: бо менi, мовляв, сюди давно слалась дорога, ще за його ректорування, коли мене звiльнили з унiверситету; але чого вiн тут, разом зi мною, – над цим вiн думае.

Тодi я йому вiдповiв, що вiн так само «по закону» на Соловках, бо: а) вiн – украiнець, б) колишнiй член партii украiнських есерiв, що перейшов потiм до КП(б)У, в) що вiн не хотiв мене виганяти з унiверситету i зробив це пiд тиском спецвiддiлу, г) що менi вiдомо кiлька подiбних справ по унiверситету i, нарештi, д) бувши головою Укрголовметодкому, а пiзнiше Укрцентрархiву, завжди провадив украiнську лiнiю. Не думаю, що моi аргументи справили на нього враження, бо лишився Семко смутний i розгублений, а закiнчуючи розмову, сказав: «Якщо все те, про що ви говорите, е iстина, то тим гiрше для фактiв; а я думаю, що це, мабуть, не так».

Михайло ПОЛОЗ

* Михайло Миколайович Полоз (23 грудня 1891 р., Харкiв – 3 листопада 1937 р., Сандармох) – украiнський радянський полiтичний дiяч. Постiйний представник Ради Мiнiстрiв УРСР при Радi Мiнiстрiв СРСР, народний комiсар фiнансiв УСРР. Член ЦК КП(б)У в листопадi 1927 – сiчнi 1934 р.

Народився 23 грудня 1891 року в Харковi у родинi акцизного чиновника з дворян. По закiнченнi реального училища навчався в Московському мiському народному унiверситетi iменi Петра Шанявського (1910—1912) та в Петровсько-Разумовськiй сiльськогосподарськiй академii (1912—1915).

Пiд час Першоi свiтовоi вiйни закiнчив льотну школу (1915) i в чинi прапорщика воював на румунському фронтi.

Ще студентом вiв активну полiтичну дiяльнiсть. Уже 1906 року вiн був членом Харкiвського союзу учнiв соцiял-революцiонерiв, а через два роки вперше заарештований. 1917 року представляв у Центральнiй Радi Украiнську партiю соцiялiстiв-революцiонерiв (УПСР), був членом Украiнського вiйськового генерального комiтету та членом украiнськоi мирноi делегацii в Берестi. У 1918-му при пiдходi до Киева армii Михайла Муравйова арештований за зв’язки з бiльшовиками i засуджений до розстрiлу, врятували його козаки.

Належав до лiвого крила УПСР, пiсля розколу есерiвськоi партii – до боротьбистiв, один iз керiвникiв партii. Пiд час гетьманату був у пiдпiллi, брав участь у пiдготовцi збройного повстання проти гетьмана. Член КП(б)У з 1920 року, працював по партiйнiй лiнii в Харковi й Москвi.

Обiймав важливi державнi й господарчi посади: член президii Укрраднаргоспу, голова адмiнiстративно-фiнансовоi комiсii при Раднаркомi УСРР, повноважний представник УСРР у Москвi (1921—1923), голова Держплану Украiнськоi СРР (1923—1925), народний комiсар фiнансiв Украiнськоi СРР (1925—5 сiчня 1931), заступник голови бюджетноi комiсii ЦВК СРСР (1930—1934). Як спецiалiст iз льотноi справи заклав пiдгрунтя для розвитку цивiльноi авiацii в Украiнi. 24 грудня 1927 року на громадських засадах очолив Украiнський комiтет охорони пам’яток природи, багато зробив на цiй посадi для охорони культурних i природних пам’яток.

Заарештований органами ГПУ 12 сiчня 1934 року в Москвi. Слiдство велося спочатку в Москвi, потiм справу передали до Харкова i далi до Киева. 4 червня 1934 року засуджений у справi Украiнськоi вiйськовоi органiзацii до 10 рокiв виправно-трудових таборiв. 9 жовтня 1937 року особлива трiйка засудила Полоза повторно – до найвищоi кари. Розстрiляний 3 листопада 1937 р. в урочищi Сандармох у Карелii. Його дружину розстрiляно на Колимi (17.11.1937).

Колишнiй нарком фiнансiв УССР Полоз на острови прибув десь року 1934-го i вiд самого початку аж до другоi половини 1937 року перебував на територii невеличкого скиту, що звався «Амбарная». Тут жив пiд суворим наглядом разом з вiдомим украiнським комунiстом i полiтичним дiячем Приходьком. Користувався з так званого «полiтрежиму». Отож мав право не працювати i одержував установлений законом для такоi категорii в’язнiв рацiон. На «Амбарную» нiкого, звичайно, не допускали. Тому в Кремлi висока, сутулувата постать Полоза поруч з Приходьком з’явилася лише пiсля перетворення Соловкiв на «Соловецкую тюрму особого назначения Главного управления государственной безопасности СССР».

Вiдчуваючи на собi погляд не одного провокатора, Полоз тримав себе дуже скромно, нi з ким не приятелював, був обережним, неговiрким. Саме в той час на островi лютував страшний терор. Тож немае нiчого дивного, що обережний Полоз мусiв бути стриманим. Проте з усього того, про що вiн говорив чи натякав, можна було зробити висновок, що цей украiнський нарком нiчим не рiзнився вiд тих, що почали свою полiтичну дiяльнiсть як есери, потiм перетворились на боротьбистiв та укапiстiв i опинились, нарештi, в лонi КП(б)У.

Стоячи, як i iншi, при кермi так званоi союзноi держави, Полоз намагався все, що можна, утримати в своiх руках i коли-не-коли чинити хоч скромний опiр зазiханням Москви та добивався вiд неi тих чи iнших поступок для Украiни. Москва ж, зважаючи на внутрiшню та зовнiшню ситуацiю, мусiла тi вимоги якоюсь мiрою задовольняти.

Це ж вiн, Полоз, разом iз Скрипником заперечував проти заведення единого всесоюзного земельного наркомату i видання единого всесоюзного земельного закону, – мотивуючи тим, що видання такого закону перечить конституцii СССР. Це ж вiн разом з iншими домагавсь максимальних кредитiв для Украiни. Усi цi настроi Москва вiдповiдно фiксувала, аж доки 1938 року не заходилася впень нищити стару гвардiю украiнських комунiстiв.
<< 1 ... 5 6 7 8 9 10 11 12 13 ... 15 >>