<< 1 ... 3 4 5 6 7

Артур Конан Дойл
Спілка рудих

– Мабуть, професор дуже мало iсть?

– Як коли, сер. По-рiзному.

– Б’юсь об заклад, сьогоднi вiн не снiдав. І другий снiданок не зможе з’iсти пiсля такого курiння.

– Помиляетеся, сер. Навпаки, сьогоднi вранцi вiн iв дуже багато. Навiть не знаю, чи вiн колись снiдав щедрiше. А на другий снiданок замовив собi вiдбивнi. Я здивувалася, бо навiть дивитися не можу на iжу з того часу, як побачила вчора на пiдлозi в кабiнетi бiдного мiстера Смiта. Але, вочевидь, усi люди рiзнi. У професора апетит анiтрохи не зiпсувався.

Ми ходили садочком увесь ранок. Гопкiнс подався до селища, щоб перевiрити чутки про якусь приiжджу, котру нiбито бачили дiти на Чатемському шосе вчора вранцi. Що стосуеться мого приятеля, то вiн, здаеться, втратив весь iнтерес до справи. Нiколи ще не бачив, щоб вiн iз такою байдужiстю займався розслiдуванням. Навiть коли Гопкiнс з’явився та повiдомив, що дiти й справдi бачили жiнку, зовнiшнiсть котроi точно збiгаеться з описом Голмса аж до пенсне, мiй товариш залишався байдужим. Вiн дещо пожвавився лише тодi, коли Сьюзен, прислуговуючи нам за iжею, зронила, що мiстер Смiт вчора вранцi гуляв у садочку й повернувся додому за пiвгодини до подii. Я й уявити не мiг, яке значення для цiеi справи мае така обставина, але збагнув, що Голмс додав ii до загального враження, що склалося в його головi. Раптом вiн схопився та зиркнув на годинник.

– Друга година, джентльмени, – поiнформував вiн, – ходiмо нагору та поговоримо вiдверто з нашим приятелем професором.

Той саме скiнчив другий снiданок, i порожня тарiлка ясно свiдчила про те, що економка мала рацiю: професор мав чудовий апетит. Було щось страшне в його зовнiшностi, коли вiн обернув до нас свою чуприну й втупився в нас глибоко посадженими очима, якi палали. І, певна рiч, вiн курив. Господаря одягнули, i вiн сидiв у крiслi бiля вогню.

– Ну як, мiстере Голмс, розкрили таемницю цiеi жахливоi подii?

Вiн пiдсунув до Голмса коробочку з цигарками. Останнiй простягнув руку в ту саму мить, i пачка полетiла на пiдлогу. Довелося нам усiм повзати на колiнах i витягати цигарки з найнесподiванiших мiсць. Коли ми пiднялися, я помiтив, що очi Голмса виблискують, а щоки порожевiли. Я знав, що це були ознаки перемоги.

– Атож, – пiдтвердив вiн. – Я ii розкрив.

Стенлi Гопкiнс i я здивовано вилупилися на нього. Усмiшка торкнула худе обличчя старого професора.

– Розкрили? І де, в саду?

– Нi, тут.

– Як тут? Коли?

– Щойно.

– Знущаетеся, мiстере Голмс? Даруйте, але справа надто серйозна, щоб жартувати.

– Я викував i перевiрив кожну ланку в ланцюзi моiх мiркувань, професоре Корем, i впевнений, що вiн бездоганний. Не знаю, якi вашi мотиви, i яку саме роль вiдiграли ви в цiй дивнiй iсторii. Можливо, за кiлька хвилин дiзнаюся вiд вас i це. А наразi дозвольте менi описати вам, як усе сталося, щоб ви знали, яких подробиць менi ще бракуе для повноти картини. Вчора у вашому кабiнетi була жiнка. Вона хотiла забрати якiсь папери iз середньоi шухляди секретера. Вона мала свiй ключ. Менi випала нагода оглянути ваш i переконатися, що на ньому немае слiдiв вiд лаку. Отож ви не е ii спiвучасником. Вона прийшла, наскiльки я змiг зрозумiти, без вашого вiдома, прагнучи вас обiкрасти.

Професор випустив iз рота хмару диму.

– Це, певна рiч, дуже цiкаво та повчально, – зауважив вiн, – але що далi? Якщо знаете кожен ii крок, то, либонь, можете сказати й те, куди вона потiм подiлася?

– Спробую. Отже, ваш секретар схопив ii, i вона заколола його, щоб врятуватися… Я схильний вважати цю трагедiю нещасним випадком, оскiльки переконаний, що ледi не мала намiру вчиняти цей жахливий злочин. Убивця не приходить неозброеним. Жахнувшись тому, що наробила, вона заметушилася кiмнатою в пошуках виходу. На жаль, пiд час боротьби з юнаком втратила пенсне й тому, будучи дуже короткозорою, виявилася зовсiм безпорадною. Побiгла коридором, гадаючи, що це той самий, яким вона прийшла: адже на пiдлозi в обох лежать однаковi циновки. А коли збагнула, що потрапила не туди, i дорога до виходу вiдрiзана, було вже запiзно. Що було робити? Назад iти не могла. Залишатися в коридорi не можна. Отже, треба було йти вперед коридором. І вона пiшла. Пiднялася сходами, вiдчинила дверi й опинилася у вашiй кiмнатi.

Старий професор втупився в Голмса, його нижня щелепа вiдвисла, сумiш страху та подиву ясно читалася на його виразному обличчi. Потiм вiн опанував себе, стенув плечима й дещо театрально засмiявся.

– Це все дуже добре, мiстере Голмс, – сказав вiн. – Але у вашiй чудовiй теорii е один маленький недолiк. Я весь час був у цiй кiмнатi й не виходив iз неi цiлий день.

– Я це знаю, професоре Корем.

– Хочете сказати, що, лежачи на лiжку, я мiг не помiтити, як сюди увiйшла жiнка?

– Я цього не казав. Ви помiтили, як вона увiйшла. Спiлкувалися з нею. Впiзнали ii. Допомогли iй врятуватися.

Професор знову неприродно реготнув. Вiн пiднявся з крiсла, очi його палали, мов жар.

– Ви з глузду з’iхали! – закричав вiн. – Ви марите! Я допомiг iй врятуватися? Ну, i де ж вона зараз?

– Он там, – вказав Голмс на високу книжкову шафу в кутку кiмнати.

Старий професор махнув руками, його похмуре обличчя страшенно спотворилося, i вiн упав у крiсло. Тiеi ж митi книжкова шафа, про яку казав Голмс, повернулася на петлях, i в кiмнату ступила крок жiнка.

– Маете рацiю, – вона говорила з дивним акцентом. – Маете слушнiсть. Адже я тут.

Вона вся була в пилюцi та павутиннi, яку зiбрала, мабуть, зi стiн свого притулку. Обличчя ii, яке нiколи не можна було б назвати гарним, тепер було в брудних патьоках. Голмс правильно вгадав ii риси, крiм того, у неi було ще й довге пiдборiддя, яке видавало впертiсть. Через короткозорiсть i рiзкий перехiд вiд темряви до свiтла вона мружилася та клiпала очима, намагаючись розгледiти, хто ми такi. І все ж, незважаючи на те, що вона постала перед нами в настiльки невигiдному виглядi, в усiй зовнiшностi жiнки можна було помiтити шляхетство, вперте пiдборiддя та гордо пiднята голова виказували смiливiсть, вселяли повагу та навiть захоплення. Стенлi Гопкiнс торкнувся ii руки й оголосив, що вона заарештована, але та вiдвела його руку м’яко, але з гiднiстю, якiй не можна було не скоритися. Старий професор розлiгся у фотелi, обличчя його сiпалося, i вiн витрiщився на неi очима загнаного звiра.

– Авжеж, сер, я заарештована, – погодилася ледi. – Я чула всю розмову й зрозумiла, що ви знаете правду. Зiзнаюся в усьому. Атож, я убила цього юнака. Але ви мали рацiю, сказавши, що це нещасний випадок. Я навiть не знала, що тримаю в руках нiж, бо у вiдчаi вхопила перше, що трапилося пiд руку, i вдарила його, щоб вiдпустив мене. Я кажу правду.

– Мадам, – звернувся Голмс, – нiскiлечки не сумнiваюся, що це правда. Можливо, вам краще сiсти: менi здаеться, вам зле.

Мертвотна блiдiсть залила ii обличчя, i ця блiдiсть була ще жахливiшою вiд темних патьокiв бруду. Жiнка сiла на край лiжка.

– Маю небагато часу, – продовжила вона, – але я хотiла б викласти всю правду. Я дружина цього чоловiка. Вiн не англiець, а росiянин. Та я не назву його iменi.

Старий професор вперше ворухнувся.

– Бiйся Бога, Анно! – закричав вiн. – Бiйся Бога!

Вона поглянула на нього з неабияким презирством.

– Навiщо ти так чiпляешся за свое знехтуване життя, Сергiю? – сказала вона. – Ти заподiяв прикрощiв багатьом i нiкому не зробив нiчого доброго, навiть собi. Але не бiйся, я не обiрву гнилу нитку твого життя до належного термiну. Я взяла достатньо грiхiв на свою совiсть iз того часу, як переступила порiг цього клятого будинку. Але мушу продовжити свою розповiдь, бо буде пiзно. Авжеж, джентльмени, я дружина цього чоловiка. Йому було п’ятдесят, а я була дурним двадцятирiчним дiвчиськом, коли ми одружилися. Це було в Росii, в унiверситетi, не називатиму вам його.

– Бiйся Бога, Анно, – знову пробурмотiв старий професор.

– Ми були революцiонерами, нiгiлiстами, ви ж знаете. Вiн, я та багато iнших. Потiм почалися переслiдування, убили високопоставленого полiцiйного чиновника, багатьох заарештували, i для того, щоб врятуватися й отримати винагороду, мiй чоловiк видав i дружину, i товаришiв. Нас заарештували. Декого вiдправили на шибеницю, iнших заслали до Сибiру, у тому числi й мене. Мое заслання не було довiчним. А мiй чоловiк, прихопивши iз собою грошенята, заплямованi кров’ю, вiдбув до Англii й оселився тут у повнiй самотi, добре розумiючи, що як тiльки органiзацiя дiзнаеться, де вiн оселився, не мине й тижня, як здiйсниться правосуддя.

Старий професор простягнув тремтячу руку й узяв цигарку.

– Я у твоiй владi, Анно, – сказав вiн, – але ти завжди була доброю до мене.

– Я ще не розповiла про його головний злочин, – продовжувала жiнка. – Серед членiв органiзацii був мiй коханий. Шляхетний, безкорисливий, вiн кохав мене, коротко кажучи, повна протилежнiсть моему чоловiковi. Вiн ненавидiв насильство. Ми всi були виннi, якщо це провина, але вiн не був. Писав менi листи, в яких переконував обрати iнший шлях. Цi листи та мiй щоденник, в якому я день у день описувала моi почуття до нього та нашi рiзнi переконання, врятували б його. Мiй чоловiк знайшов цей щоденник i листи й сховав iх. Вiн iз усiх сил намагався очорнити Олексiя, щоб його засудили до смертi. Але йому це не вдалося. Олексiя заслали до Сибiру на каторгу. У цi митi, коли ми тут iз вами сидимо, вiн надриваеться там у солянiй шахтi. Подумай про це, негiднику, мерзенний негiднику! Олексiй, чоловiк, чие iм’я ти не гiдний навiть вимовляти, нидiе важким життям раба, а ти тiшишся. Твое життя зараз у моiх руках, але я не хочу iх бруднити!


Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
Полная версия книги
(всего 12 форматов)
<< 1 ... 3 4 5 6 7