<< 1 2 3 4 5 6 ... 21 >>

Код да Вінчі
Дэн Браун

Клацання холостого пострiлу луною вiдбилось у коридорi.

Куратор розплющив очi.

Чоловiк за гратами глянув на свою зброю iз якимось подивом. Вирiшив дiстати другий патрон, а потiм, здаеться, передумав, спокiйно глянувши на живiт Соньера.

Куратор глянув униз i побачив на кiлька дюймiв[4 - Дюйм – 2,54 см.] нижче грудей на своiй бiлiй ллянiй сорочцi маленьку дiрку вiд кулi. «Мiй живiт». Оскiльки вiн мав досвiд вiйни, то знав, що жити йому залишилося ще хвилин п’ятнадцять.

– Я зробив свою справу, – сказав чоловiк за гратами i пiшов.

Лишившись сам, Соньер знову глянув на металеву браму. Поки його хтось знайде, вiн помре. Але цiеi митi значно бiльше, нiж власноi смертi, вiн боявся iншого.

«Я маю передати свою таемницю». Вiн знайшов у собi сили, щоб спробувати пiдвестися.

Ледь стоячи на ногах, вiн уявив своiх трьох убитих братiв. Вiн згадав про поколiння, якi були до них, i про ту мiсiю, яку iм було довiрено.

Нерозривний ланцюг знання.

А тепер, попри всю величезну обачнiсть… попри всi застережнi заходи… Жак Соньер був останньою ланкою, единим охоронцем наймогутнiшоi таемницi, яку хтось колись оберiгав.

Хитаючись, вiн усе-таки змусив себе звестися на ноги.

«Я маю знайти спосiб…»

Вiн був у пастцi у Великiй галереi, i на всiй землi була лише одна людина, якiй вiн мiг передати смолоскип. Соньер оглянув стiни своеi розкiшноi в’язницi. Люди на картинах найславетнiших художникiв усмiхалися йому, як старi друзi.

Долаючи бiль, вiн зiбрав усi своi сили й винахiдливiсть. Вiдчайдушне завдання, яке вiн мае виконати, потребуватиме вiд нього кожноi секунди тих хвилин, якi йому лишилися.

Роздiл 1

Роберт Ленгдон повiльно прокидався.

У темрявi дзвонив телефон – незнайомий деренчливий звук. Вiн навпомацки знайшов нiчник i ввiмкнув його. Примружившись у його свiтлi, побачив розкiшну спальню зi старовинними меблями вiсiмнадцятого столiття, розписами на стiнах i величезним лiжком червоного дерева пiд балдахiном.

«Де я?»

На жакардовому купальному халатi, що висiв на спинцi його лiжка, вiн побачив монограму Готель «Рiц» Париж.

Поступово туман розсiювався. Сiвши на лiжку, вiн глянув у дзеркало на всю стiну. Той, хто дивився на нього, здавався незнайомцем: нечесаний i перевтомлений, зазвичай яскравi синi очi зараз були бляклi й каламутнi. На його мiцних щелепах виросла темна щетина, а на скронях дуже виразною стала сивина, яка помiтно видiлялася на тлi його густого чорного волосся.

Вiн пiдняв слухавку.

– Алло!

– Мсье Ленгдон? – озвався чоловiчий голос. – Сподiваюсь, я не розбудив вас?

Ошелешений Ленгдон подивився на годинник бiля лiжка. Було 00:32. Вiн спав лише годину й почувався смертельно втомленим.

– Це портье, мсье. Дуже перепрошую, але до вас гiсть. І наполягае на зустрiчi.

Ленгдон усе ще почувався невиспаним. І хто б це мiг прийти до нього? Перед його очима був зiм’ятий плакат на столику поряд.

АМЕРИКАНСЬКИЙ КУЛЬТУРНИЙ ЦЕНТР У ПАРИЖІ

ласкаво запрошуе

на зустрiч iз Робертом Ленгдоном,

професором релiгiйноi символiки,

Гарвардський унiверситет, США

Ленгдон застогнав. Його книга про релiгiйне малярство та символiку несподiвано зробила його вiдомим у свiтi мистецтва, i сьогоднiшня лекцiя – слайд-шоу про поганськi символи, прихованi у камiннi Шартрського собору, – очевидно, розгнiвала деяких консервативно налаштованих слухачiв. Імовiрно, якийсь богослов припхався, щоб подискутувати.

– Вибачте, – сказав Ленгдон, – але я дуже втомився…

– Але мсье, – поспiхом i пошепки заговорив портье, – це дуже поважний чоловiк. Вiн уже вирушив до вашоi кiмнати.

Тепер Ленгдон остаточно прокинувся.

– Ви спрямували когось просто до мене?

– Я дуже перепрошую, але то така людина… Я не можу чинити опiр владi й затримувати ii.

– Та хто ж це?

Але портье вже поклав слухавку.

Тiеi самоi митi у його дверi постукав важкий кулак.

Ленгдон вилiз iз лiжка. Його ноги по кiсточки занурилися в пухнастий килим. Вiн накинув готельний халат i рушив до дверей.

– Хто там?

– Мiстер Ленгдон? Менi треба поговорити з вами, – чоловiк розмовляв англiйською з акцентом, голос був рiзкий, владний. – Мене звуть лейтенант Жером Колле. Центральне управлiння Судовоi полiцii.

Ленгдон остовпiв. Чого б це Судова полiцiя, французький аналог ФБР, зацiкавилась ним?

Вiн вiдчинив дверi на кiлька дюймiв, не скидаючи ланцюжка. На нього дивилося худорляве поголене обличчя. Чоловiк був стрункий, одягнений у синю унiформу.

– Я можу увiйти?

Ленгдон вагався, почуваючись невпевнено.

– Що все це означае?

– Мiй капiтан вимагае вашоi експертизи в однiй приватнiй справi.

– Зараз? – заперечив Ленгдон. – Але ж уже нiч!

<< 1 2 3 4 5 6 ... 21 >>