<< 1 2 3 4 5 6 7 ... 21 >>

Код да Вінчі
Дэн Браун

– Я можу уточнити, чи у вас було призначено зустрiч iз куратором Лувру цього вечора?

Ленгдон вiдчув тривогу. Вiн та легендарний куратор Лувру Жак Соньер домовлялись про зустрiч пiсля лекцii, але Соньер так i не з’явився.

– Так. Звiдки вам про це вiдомо?

– Ми знайшли ваше iм’я в його щоденнику.

– Сподiваюся, з ним нiчого не сталося?

Агент важко зiтхнув i просунув йому через вузьку щiлину у дверях поляроiдний знiмок. Глянувши на фото, Ленгдон здригнувся.

– Це фото було зроблено менше як годину тому. У примiщеннi Лувру.

Коли Ленгдон роздивився як слiд дивний знiмок, його недавне обурення швидко змiнилося шоком.

– Ми сподiваемося, ви б могли допомогти нам зрозумiти, що сталося, зважаючи на ваше знання символiки та вашi намiри зустрiтися iз Соньером.

Жах, який вiдчув Ленгдон, не минав.

– Цей символ, – заговорив вiн, – i як дивно це тiло…

– Розмiщено? – закiнчив фразу агент.

Ленгдон кивнув, знову здригаючись вiд споглядання свiтлини.

– Не можу уявити, хто б мiг зробити таке.

Обличчя агента було похмурим.

– Ви не зрозумiли, мсье Ленгдон. Те, що ви бачите на цьому фото… – вiн зробив паузу, – мсье Соньер вчинив сам.

Роздiл 2

За милю звiдтiля величезний альбiнос на iм’я Сайлас входив у центральну браму розкiшноi резиденцii на вулицi Лабрюера. Вiн носив на стегнах ланцюг iз шипами, так звану волосяницю. Всi справжнi послiдовники «Шляху» носили на собi цей пристрiй: шкiряний пояс iз металевими колючками, якi спричиняли бiль – як вiчне нагадування про страждання Христа на хрестi. Його душа радiла, що вiн служить Господу.

Сайлас увiйшов до вестибюля i тихо рушив сходами нагору, щоб нiкого не розбудити. Його спальня не була замкнена, це тут заборонялося. Вiн зайшов, причинивши за собою дверi.

Кiмната була спартанська: дерев’яна пiдлога, соснова шафа, у кутку полотняний матрац, який правив йому за лiжко. Цього тижня тут, у Парижi, вiн у гостях, а його постiйний притулок був у Нью-Йорку.

«Господь дав менi притулок i мету життя».

Цiеi ночi Сайлас нарештi вiдчув, що почав повертати свiй борг. Заквапившись до шафки, вiн витяг iз нижньоi шухляди мобiльний телефон i подзвонив.

– Так, – вiдповiв чоловiчий голос.

– Учителю, я повернувся.

– Говори, – наказав голос, який, здаеться, був радий чути його.

– Всiх чотирьох уже нема. І сенешалiв, i Великого магiстра.

Далi була пауза, нiби для молитви.

– То ти, я так гадаю, маеш якусь iнформацiю?

– Всi четверо казали те саме. Не змовляючись, – Сайлас зробив паузу, знаючи, що ця iнформацiя, яку вiн витяг зi своiх жертв, шокуватиме. – Учителю, всi четверо пiдтвердили iснування легендарного нарiжного каменя.

Вiн почув у слухавцi дихання, яке свiдчило про схвильованiсть Учителя.

– Нарiжний камiнь…

Згiдно з переказами, братство створило мапу з каменя – нарiжний камiнь – плиту, на якiй вирiзьблено координати найбiльшоi таемницi братства: таемницi такоi могутньоi, що ii захист, власне, i е сенсом його iснування.

– Коли ми заволодiемо нарiжним каменем, – прошепотiв Учитель, – ми просто зробимо ще один крок.

– Ми ближче, нiж ви думаете. Нарiжний камiнь тут, у Парижi.

– У Парижi? Не може бути. То було б занадто просто.

Сайлас вiдновив усi подii того вечора… як усi чотири жертви за мить до смертi, як розповiдав Сайлас, повторювали одне й те саме: нарiжний камiнь надiйно заховано в однiй зi старовинних паризьких церков, а саме у церквi Сен-Сюльпiс.

– У Божому храмi! – вигукнув Учитель. – Як вони насмiялися з нас!

– Що вони й робили протягом столiть!

Учитель замовк, аби вiдчувалась урочистiсть моменту. А потiм заговорив:

– Ти дуже прислужився Господу. А тепер, Сайласе, ти маеш знайти менi нарiжний камiнь. Негайно. Цiеi ночi.

Й Учитель пояснив, що треба зробити.

Коли Сайлас поклав слухавку, на його тiло чекали новi муки. Одна година, сказав вiн собi, вдячний Учителевi, що той залишив ii йому, перш нiж iти в Дiм Господа. «Я маю очистити свою душу вiд сьогоднiшнiх грiхiв».

– Бiль – це добре, – прошепотiв вiн.

Роздiл 3

Свiже квiтневе повiтря вривалося у вiконце автомобiля Судовоi полiцii, який мчав Парижем. Роберт Ленгдон сидiв ззаду на мiсцi пасажира й намагався навести лад у своiх думках. Вiн прийняв душ i поголився, тож виглядав непогано, але в головi панували безлад i тривога. Вiн не мiг забути мертвого тiла куратора на фотографii.

Жак Соньер мертвий.

Вiн вiдчував смерть куратора як велику втрату. Хоча Соньер мав репутацiю самотнього дивака, його вiдданiсть мистецтву викликала велику повагу, i Ленгдон дуже хотiв познайомитися з ним.

Мiсто поступово затихало: вуличнi продавцi мигдалю в цукрi ховали своi прилавки-вiзочки, офiцiанти виносили торби зi смiттям, закоханi пригорталися одне до одного, щоб не змерзнути на вiтрi, що доносив пахощi жасмину. Двотонний «сiтроен» упевнено iхав повз вечiрнiй натовп.

– Капiтан був дуже радий, що ви ще лишилися в Парижi, – сказав агент, на повнiй швидкостi обганяючи седан бiля славетного саду Тюiльрi, мiсця, яке Ленгдон завжди вважав мало не священним. То був сад, у якому художник Клод Моне експериментував iз формами й барвами, чим сприяв народженню iмпресiонiзму.

Агент вимкнув сирени, i Ленгдон зiтхнув iз полегшенням, насолоджуючись настанням тишi. «Сiтроен» повернув лiворуч, на захiд центральним бульваром, обiгнув круглий ставок i рушив порожньою вулицею до широкоi чотирикутноi площi. Тепер можна було побачити кiнець саду Тюiльрi, позначений величезною кам’яною аркою.

<< 1 2 3 4 5 6 7 ... 21 >>