1 2 3 4 5 ... 14 >>

Колекціонер
Джон Роберт Фаулз

Колекцiонер
Джон Роберт Фаулз

Фредерик Клегг – нiчим не примiтний банкiвський клерк. Єдина його пристрасть – метелики. Впiймати, посадити пiд скло, зберегти iхню красу, щоб милуватися в будь-який момент… Але якось вiн знаходить екземпляр, набагато цiкавiший за метеликiв…

Джон Фаулз

Колекцiонер

Висловлюемо особливу подяку лiтературному агентству Aitken Alexander Associates Ltd and The Van Lear Agency LLC за допомогу у придбаннi прав на публiкацiю цiеi книги

* * *

Que fors aus ne le sot riens nee.[1 - «Нiхто не знав про це, крiм них двох» (старофр.). – Тут i далi прим. пер., якщо не вказано iнше.]

    Марiя Французька. Шато Вержi

1

Коли вона поверталася зi школи на канiкули, я, бувало, бачив ii майже щодня, бо iхнiй дiм стояв навпроти ратушi Еннекса. Вони з молодшою сестрою багато гуляли, часто з хлопцями, якi, звичайно, менi не подобалися. Коли я мав хвилину, вiльну вiд тек i бухгалтерських книг, то стояв коло вiкна, дивився на дорогу з-за вiзерункiв на вiкнi й iнколи бачив ii. Увечерi я записував це в щоденник спостережень, спочатку позначаючи ii X, а вiдтак – коли дiзнався ii iм’я – М. Кiлька разiв я бачив ii i тодi, коли був на вулицi. Одного разу я стояв просто за ii спиною в черзi до громадськоi бiблiотеки на Кроссфiлд-стрит. Вона жодного разу не поглянула на мене, але я бачив ii спину та довгу косу. Коса була дуже свiтла, шовкова, наче кокон строкатки. Вона майже сягала талii; iнодi дiвчина закидала ii на груди, iнколи на спину. Бувало, вона пiдбирала ii догори. Лише один раз до того, як вона стала моею гостею, я мав щастя бачити цю косу розпущеною – менi просто подих перехопило, така вона була прекрасна, неначе русалка.

Іншого разу – якось у суботу, коли я iздив до Музею природничоi iсторii, – ми поверталися одним потягом. Вона сидiла через три крiсла попереду й навскiс i читала книжку, тож я мiг спостерiгати ii тридцять п’ять хвилин. Коли я ii бачив, то почувався, немовби ловлю якийсь рiдкiсний екземпляр. Наприклад, жовтянку лугову. Я завжди думав про неi так – тобто словами на зразок «невловна», «рiдкiсна» i «надзвичайно вишукана» – не така, якi усi iншi, навiть гарнi. Для справжнього знавця.

Того року, коли вона ще не закiнчила школу, я не знав, хто вона, знав тiльки, що ii батько – доктор Грей, ще якось пiдслухав на засiданнi Ентомологiчного товариства, що ii мати п’е. Якось у крамницi я чув, як ii мати розмовляе, в неi були претензiйний голос i типова зовнiшнiсть питущоi жiнки, забагато косметики i таке iнше.

Ну i ще одного разу в мiсцевiй газетi написали про те, що вона виграла стипендiю, i про те, яка вона розумна, i ii iм’я виявилося таким самим прекрасним, як i вона, – Мiранда. Тож я дiзнався, що вона поiхала до Лондона вивчати малярство. Ця стаття справдi багато змiнила для мене. Здавалося, ми стали ближчими, хоча, власне, ми ще не були знайомi.

Не можу описати, що це було, але, щойно вперше ii побачив, я зрозумiв – вона едина така. Звичайно, я не божевiльний i розумiю, що то була просто мрiя – i завжди була б, якби не грошi. Я часто фантазував про неi, уявляв, як би ми зустрiлися, як я робив би щось таке, чим вона захоплювалася, як одружувався б з нею i таке iнше. Нiчого непристойного, i так тривало до того часу, про який розповiм згодом.

Вона малювала своi картини, а я доглядав свою колекцiю (так менi мрiялось). У всiх мрiях вона любила мене i мою колекцiю, робила з неi кольоровi замальовки; ми працювали разом у красивому сучасному будинку, у великiй кiмнатi з отаким, як зараз роблять, великим вiкном. Уявляв я й засiдання Ентомологiчного товариства в тiй кiмнатi, де я не затинався i не мовчав увесь час, а ми були блискучими господарями. Вона була така гарна зi своiм свiтлим волоссям i сiрими очима, i, звичайно, усi решта чоловiкiв просто зеленiли вiд заздрощiв.

Не такi безхмарнi мрii про неi в мене бували лише тодi, коли я бачив ii з молодим чоловiком, таким собi галасливим випускником приватноi школи зi спортивною машиною. Одного разу я стояв за ним у черзi до каси в банку «Барклiз» i чув, як вiн сказав: «Дайте-но менi все п’ятiрками», – а жарт полягав у тому, що йому мали видати лише десять фунтiв. Усi вони так поводяться. Ну й бачив я, як iнколи вона сiдала в його машину, а iнодi в мiстi бачив iх у тiй машинi обох. У такi днi я майже не розмовляв iз колегами i не писав про Х у своему щоденнику ентомологiчних спостережень (це все було до ii переiзду в Лондон, тодi вона його залишила). У такi днi я дозволяв собi недобрi фантазii. У них вона плакала i зазвичай стояла на колiнах. Одного разу я уявив, що дав iй ляпаса: таке я бачив колись у телевиставi. Мабуть, тодi це все й почалося.

Мiй батько загинув за кермом. Менi тодi було два роки. Це сталося 1937 року. Вiн був п’яний, тiтка Еннi завжди казала, що до пияцтва його довела моя мати. Менi нiколи не розповiдали, що насправдi сталось, але невдовзi пiсля того вона кудись поiхала i залишила мене на тiтку, вона просто хотiла розвiятися. Двоюрiдна сестра Мейбл якось менi сказала (у дитинствi, пiд час сварки), що моя мати була вуличною жiнкою i втекла з iноземцем. Я тодi був дурненький, то пiшов просто до тiтки Еннi i спитав; тож коли вона мала що приховувати, то, звичайно, приховала. Зараз менi байдуже, жива вона чи нi, я не хочу ii зустрiти, мене вона не цiкавить. Тiтка Еннi завжди дуже розлого казала, мовляв, поiхала – i нехай, i я з нею згодний.

Тож мене виховували тiтка Еннi i дядько Дик разом зi своею дочкою Мейбл. Тiтка Еннi була старшою сестрою мого батька.

Дядько помер, коли менi було п’ятнадцять. Це сталося 1950 року. Ми ходили на рiчку Тринг рибалити, а я, як завжди, десь вiдiйшов зi своiм сачком i все таке. Коли я схотiв iсти i прийшов туди, де його залишив, там зiбралася юрба. Я подумав, що вiн спiймав велику рибу. Але в нього стався iнсульт. Його принесли додому, але вiдтодi вiн уже не промовив анi слова i майже нiкого не впiзнавав.

Тi днi, якi ми проводили разом, – не те що зовсiм разом, бо я зазвичай десь бродив, поповнюючи колекцiю, а вiн сидiв над вудкою, але ми завжди удвох обiдали i йшли на рiчку й назад – оцi днi (пiсля тих, про якi я скоро розповiм), безумовно, були найкращими в моему життi. Тiтка Еннi й Мейбл зневажливо ставилися до моiх метеликiв, коли я був малий, але дядько Дик завжди був на моему боцi. Вiн радiв вдалим поповненням моеi колекцii. З такими самими почуттями, як i я, вiн спостерiгав, як iз лялечки виходить iмаго, розправляе крила, дае iм обсохнути, обережно випробовуе iх; вiн i надав менi мiсце у своему сарайчику для банок iз гусеницями. Коли я виграв аматорський приз за колекцiю нiмфалiд, дядько по секрету вiд тiтки Еннi дав менi фунт. Ну, я продовжувати не буду – дядько Дик був менi як батько. Тримаючи в руках чек вiд тоталiзатора, саме про нього, крiм, звичайно, Мiранди, я подумав передусiм. Я купив би йому найкращi вудки й рибальське знаряддя, та взагалi що завгодно. Але не судилося.

Я почав робити ставки на тоталiзаторi з того тижня, коли менi виповнилося двадцять два. Щотижня я ставив п’ять шилiнгiв. Старий Том i Кратчлi, якi працювали зi мною у вiддiлi податкiв, разом iз деякими з дiвчат складались i робили велику ставку, закликаючи мене долучитись, але я лишався самотнiм вовком. Менi нiколи не подобався нi старий Том, нi Кратчлi. Старий Том – лицемiр, вiн весь час говорить про мiсцевий уряд i пiдлещуеться до мiстера Вiльямса, мiського скарбничого. А в Кратчлi тiльки бруд на думцi, i вiн садист, вiн нiколи не оминае нагоди поглузувати з мене й мого захоплення, особливо перед дiвчатами. «Фред утомився – усi вихiднi прогуляв iз капустянками!» – казав вiн. Або: «З яким це нiчним метеликом я вас бачив учора ввечерi?»

Старий Том на таке гигикав, i Джейн, подружка Кратчлi з вiддiлу санiтарного контролю, теж. Вона була цiлковитою протилежнiстю Мiрандi. Я завжди терпiти не мiг вульгарних жiнок, особливо дiвчат. Так що я робив ставки самостiйно, як уже було сказано.

Чек прийшов на 73 091 фунт стерлiнгiв i скiлькись там шилiнгiв та пенсiв. Щойно у вiвторок люди з тоталiзатора пiдтвердили, що все гаразд, я зателефонував мiстеру Вiльямсу. Я вiдчув, як вiн лютиться, що я отак вiд нього йду, хоча спочатку вiн сказав, нiби дуже радий за мене, що, напевне, всi за мене радi, i це, звичайно ж, було неправдою. Вiн навiть запропонував менi зробити внесок у мунiципальну позику пiд 5 %! Дехто в магiстратi геть позбавлений почуття мiри.

Я зробив те, що менi порадили працiвники тоталiзатора: переiхав просто до Лондона з тiткою Еннi та Мейбл на той час, поки в мiстечку все заспокоiться. Я надiслав старому Томовi чек на 500 фунтiв i попросив його подiлитися з Кратчлi та iншими. Я не вiдповiв на iхнi листи з подяками. Вони, певна рiч, подумали, що я негiдник.

Єдиною ложкою дьогтю в цьому була Мiранда. Вона була вдома на канiкулах, коли я виграв, i я побачив ii тiльки вранцi тiеi вирiшальноi суботи. Весь цей час, поки я тринькав грошi в Лондонi, я думав, що, мабуть, бiльше нiколи ii не побачу; тепер я став багатий, став вигiдним женихом; i знову я подумав, що це все дурницi, бо люди одружуються з кохання, особливо такi дiвчата, як Мiранда. Інодi я думав, що вже забуду ii. Але не можна забути спецiально, це може хiба що саме статися. Тiльки зi мною цього не сталося.

Якщо ви людина корислива й аморальна, яких сьогоднi бiльшiсть, то, напевне, маючи грошi, ви б могли неабияк провести час. Тiльки от маю сказати, що я таким нiколи не був; мене навiть у школi жодного разу не карали. Тiтка Еннi була нонконформiсткою,[2 - Одна з течiй англiканськоi церкви.] вона нiколи не змушувала мене ходити до церкви тощо, але я виховувався у вiдповiднiй атмосферi, хоча дядько Дик, бувало, тихцем ходив до паба. Тiтка дозволила менi курити пiсля численних сварок, коли я повернувся з армii, але iй нiколи це не подобалося. Навiть щодо всiх тих грошей вона все казала, що витрачати iх суперечить ii принципам. Але Мейбл конфiденцiйно вплинула на неi: одного дня я чув, як вона з нею розмовляе. І в кожному разi, я сказав, що це моi грошi i мiй талан, тож коли iй це подобаеться – хай бере скiльки хоче, а коли не подобаеться – хай не бере, та й узагалi, в нонконформiзмi нiчого немае проти подарункiв.

Я веду до того, що, власне, раз чи двiчi трохи напивався, коли служив у фiнансовому корпусi, особливо в Нiмеччинi, але нiколи не мав нiякоi справи з жiнками. Я про жiнок i не думав, доки не зустрiв Мiранду. Я знаю, в менi немае нiчого такого, що люблять дiвчата; я знаю, що з ними все добре виходить у таких, як Кратчлi, котрий, на мою думку, е звичайнiсiньким грубiяном. Деякi дiвчата там, в Еннексi, такими очима на нього дивилися – глянути гидко. Це щось таке грубе й тваринне, чим природа мене обдiлила вiд народження. (І я радий, що обдiлила: на мою думку, коли б таких, як я, було бiльше, свiт став би кращим.)

Коли ви не маете грошей, вам завжди здаеться, що з ними ваше життя суттево змiниться. Я не хотiв бiльше, нiж менi належало, нiчого понад це, але в готелi одразу помiтив: зовнi люб’язний персонал насправдi глибоко мене зневажав за те, що я маю грошi й не знаю, що з ними робити. Позаочi вони ставилися до мене як до того, ким я був, – дрiбного канцелярського службовця. Вiд розкидання грошима жодноi радостi не було. Щойно я починав iз ними розмовляти, я себе видавав. Їхнiй погляд казав: нас не обдуриш, ми знаемо, хто ти такий, чи не пiшов би ти туди, звiдки взявся.

Пам’ятаю, як ми одного разу пiшли вечеряти до шикарного ресторану. Вiн був у списку, який нам дали люди з тоталiзатора. Страви були гарнi, але я майже не вiдчував смаку: цi люди так на нас дивились, i цi запобiгливi офiцiанти-iноземцi, i всi: здаеться, вся зала дивилася на нас згори вниз, бо ми вихованi не так, як вони. Кiлька днiв тому я прочитав статтю про класовi справи – я б мiг iм дещо про це сказати. Якщо мене спитати, то я скажу: Лондон влаштований для людей, якi можуть поводитися, як випускники приватних шкiл, i ви нiкуди не потрапите, якщо у вас немае такоi вродженоi манери i претензiйного голосу, – я маю на увазi Лондон багатих людей, Вест-Енд, звичайно.

Одного вечора – це було пiсля того ресторану, я почувався пригнiчено – я сказав тiтцi Еннi, що хочу погуляти, так i вчинив. Гуляючи, я вiдчув, що хотiв би жiнку, тобто що я можу вiдчути, що хочу, тож я зателефонував за номером, який менi дали на церемонii вручення. Якщо захочете трохи зрозумiло чого, пояснив чоловiк, котрий його дав.

Жiнка сказала: «Я зайнята». Я спитав, чи знае вона ще такi номери, i вона дала менi два. То я сiв на таксi i поiхав на адресу другоi. Що вiдбулося, розповiдати не буду, але нiчого путнього там не було. Я дуже нервувався, намагався вдати, що я все про те знаю, i, звичайно, вона це розумiла, вона була стара i жахлива-жахлива. Я маю на увазi i те, як брудно вона поводилась, i ii вигляд. Вона була несвiжа, звичайна. Такий екземпляр у колекцiю нiхто б не взяв. Я думав: а що, коли б Мiранда так мене побачила? Тож, як я вже сказав, я спробував, i менi не сподобалося, та я й не дуже старався.

Я не з тих пробивних i грубих, нiколи таким не був, у мене, як то кажуть, завжди були високi поривання. Кратчлi, бувало, казав, що зараз усюди треба вмiти пробитись, i додавав: он поглянь на старого Тома, куди пiдлещування його привело. Кратчлi бував дуже фамiльярним, аж занадто, як на вашого покiрного слугу, як я вже казав. Хоча вiн умiв i пiдлизуватися, коли з цього була вигода, наприклад до мiстера Вiльямса. Додайте життя, Клеггу, казав менi мiстер Вiльямс, коли я працював у довiдковому вiддiлi. Ви усмiхнiться, люди це люблять, пожартуйте iнколи, чи що, казав вiн, – не всi ми з таким талантом народжуемося, як, наприклад, Кратчлi, але ж можна спробувати, розумiете. Це мене просто лютило. Правду кажучи, я смертельно втомився вiд цього Еннекса i в кожному разi хотiв переiхати звiдти.

Та нiчого в моему життi не змiнювалося, можу це довести. Одна з причин, чому так само я втомився вiд тiтки Еннi, полягала в тому, що я почав цiкавитися книжками, з тих, якi можна купити в книгарнях Сохо, такими, де оголенi жiнки тощо. Журнали я ще ховати мiг, але були такi книжки, якi я б хотiв купити i не мiг, бо iх могла побачити тiтка. Я завжди хотiв займатися фотографiею, одразу ж, звичайно, купив фотоапарат, «лейку», найкращий, з телефотолiнзою тощо; головним ii призначенням було знiмати метеликiв живими, як славнозвiсний мiстер С. Бофой; але також часто менi, коли я ходив шукати собi поповнення колекцii, на очi траплялося всяке iнше; вам, певно, буде дивно, на що наважуються пари в таких мiсцях, де такого зазвичай люди не роблять, – то й такi знiмки в мене також були.

Звичайно, те, як у мене було з тiею жiнкою, мене засмутило на додачу до всього iншого. Наприклад, тiтка Еннi заповзялася поiхати в морський круiз до Австралii в гостi до свого сина Боба i дядька Стива, ii молодшого брата i його сiм’i, i вона хотiла, щоб я теж iз ними поiхав, але я вже не хотiв бути з тiткою Еннi й Мейбл. Не те що я ненавидiв iх, але iншим одразу видно, що вони таке, навiть бiльше, нiж це видно з мене. Було очевидно: вони дрiбнi люди, якi нiколи не вiдходили далеко вiд дому. Наприклад, вони завжди очiкували, що я з ними все робитиму, казатиму, куди я пiшов i що робив, коли випадково проведу якусь годину сам. Наступного дня пiсля згаданоi вище подii я сказав iм, що до Австралii не поiду. Вони не надто тяжко це сприйняли, гадаю, вони мали час подумати, що, врештi-решт, це робиться за моi грошi.

Уперше я пiшов шукати Мiранду за кiлька днiв по тому, як з’iздив до Саутгемптона провести тiтку Еннi; якщо бути точним, це було 10 травня. Я повернувся до Лондона. У мене не було жодного конкретного плану, i я сказав тiтцi Еннi й Мейбл, що, можливо, поiду за кордон, але ще точно не вирiшив. Тiтка Еннi боялася, по-справжньому боялася: увечерi напередоднi вiд’iзду вона мала дуже серйозну розмову зi мною: мовляв, сподiваюся, ти ж не збираешся одружуватися – вона мала на увазi, не збираюся одружуватися, не познайомивши ii з нареченою. Вона багато разiв казала, що це, звичайно, моi грошi i мое життя, i який я щедрий, i таке iнше, але я бачив, що вона дiйсно боялася, що я одружуся з якоюсь дiвчиною – i вони втратять усi тi грошi, яких вони, в кожному разi, соромилися. Я ii не винуватив, це природна поведiнка, особливо коли дочка неповносправна. Я гадаю, таких, як Мейбл, слiд було б якось безболiсно позбуватися, але мова не про це.

А збирався я (готуючись до цього, я вже купив найкраще спорядження в Лондонi) поiхати в якiсь мiсця, де водяться рiдкiснi види й аберацii, добувати iх. Я маю на увазi: приiхати туди й залишатися там, скiльки схочу, ходити по новi екземпляри для колекцii i фотографувати. Я брав уроки водiння перед тим, як вони поiхали, i придбав особливий фургон. Я хотiв добути багато видiв – наприклад, деяких косатцiв,[3 - До родини косатцевих належать, наприклад, махаон i аполлон.] хвостатку сливову, синявця арiона, деяких рiдкiсних шашечниць, як-от аталiю та цинксiю. Таке в бiльшостi колекцiонерiв трапляеться раз на все життя. Нiчнi метелики теж менi були потрiбнi. Я гадав, що зможу iх зловити.

Я хочу сказати: те, що вона виявилася моею гостею, сталося несподiвано, я цього не планував, вiдколи отримав тi грошi.

Ну, звичайно, щойно тiтка Еннi й Мейбл зникли з обрiю, я купив тi книжки, якi хотiв. У деяких я бачив такi речi, про iснування яких навiть не здогадувався, власне, я вiдчув огиду, хоча так i засiв у готельному номерi з усiма тими книжками, де все так вiдрiзнялося вiд моiх мрiй про мене й Мiранду. Раптом я побачив, що сам себе схиляю думати про те, що вона назавжди пiшла з мого життя, немовби ми й не жили на вiдстанi кiлькох миль одне вiд одного (я на той час перебрався до готелю на Паддингтонському вокзалi) i я не маю вдосталь часу розвiдати, де вона живе. Це було легко, я знайшов у телефонному довiднику Художнiй коледж Слейда й одного ранку став чекати бiля нього у своему фургонi. Фургон – то була едина дiйсно велика розкiш, яку я собi дозволив. У ньому позаду було особливе вiддiлення з розкладачкою, на якiй можна, коли треба, спати; я придбав машину, щоб возити з собою за мiсто все потрiбне обладнання; також я думав, що, маючи фургон, я не буду змушений скрiзь брати з собою тiтку Еннi з Мейбл, коли вони повернуться. Я купував його не для того, для чого потiм використав. То була раптова iдея, майже генiальне осяяння.

Першого ранку я ii не побачив, але наступного дня нарештi вона з’явилася. Вона прийшла з групою iнших студентiв, здебiльшого чоловiкiв. Серце так закалатало, що менi стало зле. У мене був фотоапарат напоготовi, але я не наважився ним скористатися. Вона була така сама, з тiею самою легкою ходою; вона завжди носила взуття без пiдборiв i не дрiботiла, як бiльшiсть дiвчат. Коли вона рухалася, вона взагалi не думала про чоловiкiв. Як пташка. Весь той час вона розмовляла з чорнявим молодиком, дуже коротко стриженим, з невеликим чубом, дуже артистичноi зовнiшностi. Спочатку iх було шестеро, але потiм вона i той чоловiк перейшли вулицю. Я вийшов iз фургона й подався за ними. Вони пройшли недалеко й зайшли до кав’ярнi.

Я, сам не розумiю чому, майже мимоволi, теж зайшов до тiеi кав’ярнi, мене наче потягло туди якоюсь силою. Там було повно людей: студентiв, художникiв тощо; здебiльшого в них був бiтницький вигляд. Пам’ятаю, на стiнах були якiсь химернi обличчя й речi. Напевно, то мав бути африканський стиль.

Усерединi було надто людно й гамiрно, я так рознервувався, що не одразу ii побачив. Вона сидiла за другим столиком вiд кiнця зали. Я всiвся на табурет коло шинквасу, щоб мати добрий спостережний пункт. Я не наважувався дивитися на неi надто часто, а свiтло в другому примiщеннi було не дуже яскраве.

І тут вона зупинилася просто бiля мене. Я вдавав, що читаю газету, тож не бачив, як вона встала з мiсця. Я вiдчув, як кров прилила до обличчя, я дивився на шпальту, але нiчого не мiг читати, як не наважувався глянути навiть краем ока – вона майже торкалася мене. На нiй була сукня в клiтинку, бiло-синю, руки в неi були вiдкритi й засмаглi, а волосся розпущене по спинi.

Вона сказала:

– Дженнi, ми зараз геть без грошей, будь ангеликом, дай нам, будь ласка, кiлька цигарок.

Дiвчина за шинквасом вiдповiла:

– Це востанне, – чи щось у такому дусi, i Мiранда запевнила ii:

– Завтра, обiцяю! – а тодi: – Дай тобi Боже здоров’я! – коли та дiвчина дала iй цигарки.

Це тривало буквально п’ять секунд, вона повернулася до того молодого чоловiка, але звук ii голосу перетворив Мiранду для мене з мрii на справжню людину. Не можу сказати, що в тому голосi було особливе. Звичайно, це був голос освiченоi людини, але без отiеi претензiйностi, вона не пiдлещувалася, не канючила цигарки й не вимагала, вона iх просто попросила, легко, у тому не вiдчувалося нiчого оцього новомодного. Вона, можна сказати, говорила, як ходила.

Я якомога швидше розплатився i пiшов назад до свого фургона, готелю «Креморн» i мого номера. Менi було по- справжньому сумно. Частково через те, що вона мусила позичати цигарки, бо не мала грошей, а в мене було шiстдесят тисяч фунтiв (десять тисяч я дав тiтцi), якi я був готовий кинути до ii нiг – бо саме так вiдчував. Я вiдчував, що готовий зробити будь-що, аби з нею познайомитись, ii порадувати, стати ii другом, мати змогу дивитися на неi не криючись, не пiдглядати нишком. Щоб показати, що я вiдчуваю, я поклав у конверт п’ять п’ятифунтових банкнот i написав на конвертi: «Мiрандi Грей, Художнiй коледж Слейда»… тiльки, звичайно, я цей конверт не вiдiслав. Якби я мав змогу бачити ii обличчя, коли вона його вiдкрие, то вiдiслав би.

Саме того дня я вперше подумав про те, що незабаром здiйснилося. Спочатку я уявляв, що на неi напав якийсь чоловiк, а я пiдбiгаю i рятую ii. Потiм якось так уявилося, що нападником був я, тiльки не завдав iй шкоди; я ii спiймав i повiз у фургонi до будинку в глушинi, i там вона була моею шляхетною полонянкою. Поступово вона б дiзналася, хто я, i я б iй сподобався, а тодi ця мрiя реалiзувалася б у життя в новому будинку, весiлля, дiтей i таке iнше.
1 2 3 4 5 ... 14 >>