Война на три буквы

Здаеться, вiн i сам собi не дуже вiрить – але про Крим кажуть багато майданiвцiв.

Бiльшiсть говорить i про iнше. Найкращим пiдсумком е вiдповiдь чоловiка рокiв п’ятдесяти з Яремчi:

– Ми недовольнi.

Мы их тут охраняем. А они…

– Бросьте пару гривен для охраны, – каже маленька жiнка рокiв тридцяти. – Или сигареты.

Ми потiм довго розмовляемо, грiючись бiля iхньоi бочки. До шостоi ранку чергуе пара: вона – з Донеччини, вiн – iз Херсонщини.

Крiзь барикаду з бетонних блокiв на вул. Грушевського iздять машини. Часом опускають вiкна: «Слава Украiнi!» – «Героям слава!»

На пост пiдходять новi люди. Один смажить на залiзному прутi сало.

– Эх, сюда бы еще картошки нанизать, – каже iнший.

Той, що смажить сало, смiеться.

Я й жiнка сидимо на поламаному рядi стiльцiв з якогось актового залу. Їi хлопець з Херсонщини i ще один м’ясистий i трохи п’яний чоловiк – збоку на дошках, поставлених на бетоннi блоки.

– Вам что, переночевать негде? – запитала жiнка, коли я засидiвся.

– Человеку просто интересно, – каже жiнцi ii хлопець, i до мене: – Вы извините ее.

– Да, я из Донецкой, – розповiдае жiнка. – Раньше у меня работа была. А тепер вот ребенка там оставила.

Жiнка з Донеччини починае триповерховим матом крити Януковича. Жалiе себе i злиться на тих, хто проiжджае повз.

– Мы тут их охраняем. А они не останавливаются. А у охраны сигареты кончаются. Эй! Киньте пару гривен!

– Ты что? – шиплять на неi чоловiки. – Не подставляй нас!

– А чего они?

Вона трохи поплакала. Їi хлопець м’яко втiшав ii. Вiн теж маленький. Металевi коронки на переднiх зубах. Вона витерла сльози рукавом. Вона, як i решта, у б/в камуфляжi.

– Вы извините меня.

Спалений вхiд на стадiон «Динамо» позаду них. Зiв’ялi гвоздики на барикадi поруч. На обличчях вiдблискуе вогонь з металевоi бочки. Саме тодi менi вперше згадуються «Знедоленi» Гюго.

Засланий козачок

Вписатись у якусь iз сотень виходить не зразу. Стандартна вiдмова:

– Та тут стiльки козачкiв засланих. І провокаторiв.

Нарештi, показавши паспорт iз пропискою, я вписався як земляк у коломийський намет – знаменитий тим, що прямо на Майданi вони насадили цибулю й моркву, а потiм постiйно тролять усiх, що невдовзi заведуть на Майданi свиней.

Приходжу вночi. Сотниця Люба розписуе мене на чергування з iще трьома хлопцями.

Коломияни називають сотню «коломийською», проте зi мною на барикадi – будiвельник Валера з Запорiжжя, студент-програмiст Павло з Полтави та ще Сергiй з Черкащини. А наш зв’язковий на рацii бiля намету – вiрменин Азат. Ми бачимо вiдблиск його вогню за сотню метрiв вiд барикади. Кiлька разiв Азат приходить до нас, бо йому там самому нудно, а тут нас четверо.

Кожнiй сiм’i потрiбен робот

Перший час неспокiйно. Спершу на вуха сiдае дiд iз бiлою бородою, який закликае знов iти на Раду й цього разу спалити ii: «І то я не один такий». Валера з Запорiжжя врештi не витримуе:

– Дiду, вибачте, але не *бiть мiзки.

– Я не один такий! Дайте сигарету.

Сигарети – нав’язлива тема всi цi днi. Якщо iжа е, то сигарет постiйно бракуе.

Дiд iде, закуривши. Але вiдразу з’являеться чоловiк у пальтi з широкою усмiшкою.

– Смотрите на него, – показуе вдалину. – Что алкоголь с человеком делает. А можно, я вам стих расскажу?

Вiрш виявляеться довгим. Вiн про Ісуса. І це ще нiчого. Бо потiм чоловiк розповiдае, що кожнiй сiм’i потрiбен робот, i цю iнформацiю треба донести до Верховноi Ради.

Ми нарештi спроваджуемо й цього, але приходить старший чоловiк iз алюмiнiево-пластиковим костуром.

– Теж вiрш будете розказувати?

– Ха… А что, был и такой? Нет. Я разрабатываю законопроекты…

Пiсля другоi години ночi стае тихше.

Попри вiдносно теплу нiч, бочка з вогнем дуже потрiбна. Інших дров немае, тому потрохи палимо барикаду: в нiй багато напiвобгорiлих дощок. Треба тiльки дивитись, аби на дошках не було гуми, бо сильно димiтиме.

Обгорiлий Будинок профспiлок – гарне тло для нiчних iсторiй.

Чорний «майбах» i хорори Майдану

Ми не спимо вже довго, а у Валери з Запорiжжя гiпнотичний голос. От i пригадуються ешелони розстрiляних робiтникiв у «Ста роках самотностi».

– Небесна сотня – це як мiнiмум небесна тисяча, – каже Валера.

– Я сам бачив, як по Інститутськiй вниз текла рiчка кровi, – дивиться менi в очi студент Павло.

Вони вiрять у те, що кажуть.

Сергiй з Черкащини тiльки трiщить у пiтьмi деревиною, а тодi приносить новi дошки. Спалахують iскри.

Ще е iсторiя про Одноногого Тiхаря, який три мiсяцi жив в Украiнському домi:

– А тут приходить лiкар i давай його по мордяцi лупити. Ми такi: «Ви що, iнвалiда?» – «Та вiн такий iнвалiд, як ти чи я!» Словом, це був тiхарь ментовський, вiн просто худий дуже, двi ноги в одну штанину запхав.

– Ну, це дiла давно минувшi, – каже полтавець Павло. – А щас тут знаеш, шо твориться. Чув уже?