Война на три буквы

Я киваю. Вже третiй день чую про розбiрки мiж собою, про «кiлькох убитих щоночi» i що «позавчора хоронили одного».

– Чому ж нiхто не знае?

– А ти бачив тут хоч одного мента?

Вони вiрять, що влада навмисне приховуе iнформацiю про вбитих на Майданi вже пiсля революцii. З тим, аби потiм оприлюднити всi факти, виставити iх терористами i провести повну зачистку.

– Тiльки останнi три ночi пiдозрiло тихо, – каже Валера.

(Почута вiд стiлькох людей iсторiя про вбивства мене дуже турбуватиме. Мiлiцii, звiсно, на Майданi немае, але лiкарi «швидкоi» постiйно чергують у медпунктах у КМДА й Украiнському домi. Пiсля побаченого на власнi очi епiзоду в КМДА я все ж запитаю у кiлькох лiкарiв, чи не було в останнi тижнi вогнепальних поранень. Вiдповiдь: «Слава богу, нi!»)

– А про чорний «майбах», скажи? – продовжуе Павло. – Ти ж сам його бачив, так?

Сергiй кивае й пiдкидае дров у бочку:

– Так, чорний «майбах», а на ньому – логотип Чорноi сотнi.

– Де вони взяли «майбах» за десять мiльйонiв баксiв? – апелюе до мене Павло.

Правдивiсть iхнiх слiв я за годину перевiрив на власнi очi. До нашого посту повiльно пiд’iжджае чорний автомобiль iз логотипом Чорноi сотнi на капотi. Вiн виявився бюджетним автомобiлем марки KIA.

Пiдеш на пiдвал

О третiй ночi по Хрещатику гримлять чи то вибухи, чи то пострiли.

– О! КМДА гуляе! – смiеться Валера. – А я ж казав, що вже три ночi пiдозрiло тихо.

Хлопцi розповiдають дикi iсторii про тих, хто живе в КМДА вiдтодi, як пiсля здачi «Свободою» будiвлю захопили заново.

Валера впевнений, що вночi мiж поверхами КМДА «кладуть розтяжки», тобто мiнують проходи внаслiдок ворожнечi мiж групами. Звичайно, пiсля таких iсторiй дуже хочеться туди потрапити.

Але спершу намагаюся потрапити в Украiнський дiм. Бо хлопцi на барикадах нав’язливо жартують мiж собою: «На пiдвал пiдеш!» Маючи на увазi саме пiдвал Украiнського дому. Вони впевненi: там влаштовують допити й тортури. Час вiд часу дописи про жахи, що кояться у пiдвалi, з’являються на Facebook’у.

На барикадi нас змiнюе бригада пiд проводом маленького на зрiст хлопчика – вiн водiй м’ясокомбiнату з Краснодона Луганськоi областi.

У будiвлю мене проводять без бейджика, але зi скрипом.

– А, ваша ж сотня щойно приiхала, у вас iще немае бейджикiв? – здаються охоронцi.

Робимо морду цеглиною, киваемо. Проходимо.

В Украiнському домi тихо й на диво чисто. Тут не чути кислого запаху бездомностi. Помито й пiдметено. Хлопцi вiдразу йдуть мити руки, чого я без них не зробив би.

– Йдемо поiмо? – каже Валера.

– Оп’ять гречку з морковкою? – кривиться Павло.

– Да, от раньше у нас тут був комунiзм, було добре. Але недовго.

Всi трое вiдмовляються пiти зi мною показати той злощасний пiдвал. Вони бояться.

– Ти туда не попадеш. Разве шо подопитною свинкою.

– А хоч де вiн?

– Бiля Мистецькоi сотнi.

Наляканий хлопцями, все ж спускаюся. Беру для конспiрацii чай i хлiб iз маслом, ходжу, iм i п’ю й нiбито роздивляюся картини на територii Мистецькоi сотнi. Доходжу до краю. Є табличка з закресленим чоловiчком i написом «подумай двiчi», бiля неi читае книжку черговий.

Нiна Потарська з Жiночоi сотнi потiм пiдтвердила менi, що туди заводили людей «на допити». Те саме каже чоловiк з Украiнського дому, який живе там тепер. Але максимум, про що вiдомо: тим, кого заводили, не дозволяли говорити по телефону. І курити.

Проштрикувати ментiв арматурою

Залишок ночi в Украiнському домi ми не спимо, а продовжуемо говорити на кухнi. Постiйний рух: Майдан i вночi не спить. Пiдтягуються новi й новi люди. Новi iсторii про днi штурму, спаленi БТРи й вiдiрванi руки.

– Отам на Грушевського стояв один, причому з Донецька. Каже: менi ваша революцiя побоку, я хочу тiльки мента вбити, – усмiхаеться чоловiк на прiзвисько Бiзон. – І от цей iз Донецька став попереду на Грушевського, аби першим бути, як менти пiдуть. Тодi у нього вродi не вийшло. От тепер разом iз нами чекае нових.

У Бiзона яснi очi й дитяча усмiшка. Бiзон – з Херсонщини. Велика голова, мускулястi руки. Бiзон шкодуе, що мiлiцiонерiв, яких брали у полон 18 лютого, вiдпустили:

– Нiхто так i не покараний. Треба було самим.

Бiзон з десяток разiв повторюе фантазiю про те, як ментiв треба проштрикувати арматурою.

Як в Украiнському домi, так i в КМДА висить багато оголошень про психологiчну допомогу тим, хто «гостро переживае останнi подii». Люди, з якими я спiлкувався, по таку психологiчну допомогу не зверталися.

У кого цiкавiше стрiляти

Вiд першого дня я помiчав пiстолети пiд бронежилетами в окремих людей. Але важко було сказати, чи вони бойовi. Розповiдi про автомати Калашникова до останнього сприймав, як страшилки на кшталт чорного «майбаха» чи Одноногого Тiхаря.

Виспавшись, за непрямим знайомством звертаюся в одну з сотень, що стоять у КМДА. Прошу почергувати вночi.

– Ну, у нас хлопцi з автоматами чергують, – каже на мое прохання сотник. – Є в нас такi, що люблять зi зброею погратися, а все одно це нiчого не дае, крадуть, як i крали.

– Я не претендую на автомат…

Мене проводять у КМДА. Я справдi бачу автомати. За нiч нарахував шiсть рiзних людей iз «калашниковими».

Двое, з ким стою я, викликають цiлковиту довiру. Згадуеться фраза «ввiчливi люди». Це едина дисциплiнована сотня, яку я бачив.

Один iз охоронцiв iз «калашем» – спокiйний хлопець iз Донецька, псевдо Донцов. Вiн пiвночi розмовляе по мобiльному зi своею дiвчиною, в iнший час пробую його розпитувати. Донцов виразно висловлюе думки й тверезо мислить. Називае себе анархiстом-нацiоналiстом. Каже, що спершу сам органiзовував хлопцiв у спаленому магазинi бiля барикади на Грушевського. Не наважуюся запитати, чи це не вiн мрiяв убити мента, як розповiдав Бiзон.

Я ночую в КМДА пiсля дня, коли вбили Олександра Музичка й затримали кiлькох активiстiв «Правого сектора» в Полтавi. По всьому Майдану вже висять портрети Сашка Бiлого з чорною стрiчкою, але я не чув, щоб iз нього особливо робили героя.

– Если «Правый сектор» с ментами стреляться начнет, вообще весело будет, – каже Донцов. – Мы покамест храним нейтралитет. Но если это будет невозможно, нам, конечно, интереснее в ментов стрелять, чем в «Правый сектор».

Брат «Че Гевари»

Бiля КМДА кучкуеться група людей. Сваряться мiж собою. Часом на пiдвищених тонах. Є п’янi, але менше, нiж у якомусь гуртожитку чи в мене на районi ввечерi. Проблема лише в тому, що в одного з п’яних – «калаш». Згадую iсторii, як сьомий поверх бився з восьмим: посварилися за те, «хто бiльше зробив для революцii».