1 2 >>

Татку-у-у
Ге Орій

Татку-у-у
Ге Орiй

Щасливе дитинство. Це мрiя та побажання кожному малюку який приходить у цей загадковий непередбачуваний свiт. Та щастя дитини залежить не лише вiд статкiв батькiв i любовi до нього. Ну нiяк не вдаеться бути щасливим герою книги «Татку-у-у» – Петрику. Особливо у тi хвилини коли вiн спостерiгае, як батько товариша разом з тим щось майструе, або ж iде на рибалку. Будь-що робить тато! Але вiн у товариша е, i вiн поряд. У Петрика ж, татка немае. І хоча мама любить його, та хлопчику дуже хочеться щоб i в нього був умiлий, сильний, хоробрий татко. Що Петрик робить для цього, чим його спроби завершуються, i про наповнене рiзними пригодами його життя, читач середнього та старшого вiку дiзнаеться розгорнувши не дитячу книгу «Татку-у-у».

Ге Орiй

ТАТКУ-У-У

ЩОБ ВИЖИТИ

Петрик вже не мав сили плакати. З напiввiдкритого ротика долинало лише квилiння зраненого пташеняти. Галина, вдивляючись в сина запалими вiд безсоння очима, намагалася погодувати, але дитина нiяк не реагувала на ii спроби.

– Чвиркни, чвиркни йому до рота, може рошпробуе та вiжме чичьку, – прошамкотiла беззубо баба Горпина, яка в довоеннi роки та й повiйнi, була на пiв-району за дитячого лiкаря i повитуху.

– Та я що вже тiльки не робила, – крiзь сльози вiдповiдала Галина, – не бере грудей i все… Боже ж мiй, краще б я захворiла на ту жовтуху, чим бачити, як на очах чахне моя кровиночка. Петрику, маленький мiй, ну вiзьми цицю. Ну хоч трошки посмокчи, бо я не переживу, якщо з тобою щось станеться… – сльози полилися ще дужче. Галина у вiдчаi пiдвела очi на кiлькох жiнок, що стиха гомонiли на лавi бiля вiкна. – Не хоче – i все!

– Треба готуватися, – промовила, дивлячись зволожнiлим поглядом на Галину й дитя, Ольга, – в сорок рокiв сива, як лунь. Посивiла вона в одну мить пiсля «похоронки» на чоловiка й старшого сина. – За грiхи дитя страждае, за грiхи батькiв…

– Не поспiшай вiдспiвувати, сусiдко, може тут щось придумати можна… З тим завжди встигнемо, – докинула Надiя. – Бабо, як дитя?… Бабо Горпино!?

Баба Горпина лише скрушно похитала головою.

– І лiкар з госпiталю нiчого втiшного не сказав, – ствердила нiмий натяк староi Ольга.

– Ото горе, – скорботно склала губи в ниточку баба Мотря. – І племiнничок, щоб йому добро було, нiяк не навернеться з вiдрядження. Зоставив на мене молодицю з дитиною. Нi грошей, нi продуктiв не пересилае: як хоч, так i викручуйся. Три мiсяцi – не один день.

Баба Горпина пiдiйшла до жiнок i без будь-яких емоцiй – бачила на своему вiку достатньо смертей, мовила:

– Вже шкоро…

– Ой, горенько! – вигукнула Ольга, але пiд осудливим поглядом Надii затулила рота долонею.

На якийсь час помiж присутнiми запало напружене мовчання. Згодом Надiя, котра навiть у скрутнi часи не втрачала здорового глузду, щось надумавши, кинула прояснiлий погляд на жiнок.

– Ось послухайте сусiдоньки!.. Треба малого похрестити!

– Тю на неi, дитя при сметртi, а вона про хрестини! – не стрималася Ольга.

Мотря красномовно повела пальця до лоба, але, глянувши на Надiю, враз опустила.

– У Моринчах похрештили i дитя вижило… – нi до кого не звертаючись, мовила баба Горпина.

– Я ж кажу… – зрадiла пiдтримцi Надiя.

– А в Гарбужинi померло, – продовжила стара.

– Бачиш, кумо, а затратиться треба. Звiдкiля ж його взяти: Василь i вiсточки про себе не дае… – невдоволено зиркнула на Надiю Мотря.

– А кумами кого?… Треба ж молодих. А навкруги однi дiди та баби, – долила масла у вогонь Ольга.

Та Надiя вже вирiшила.

– Не знаю, кумо, чим тобi невiстка не люба, але дитя… Дитя не винне! Таки треба нещасне похрестити. Поможе не поможе – хрещеному по всiх свiтах благодать… А за кумiв не турбуйтеся – вiдшукаемо. Он де, у госпiталi, молодих, скiльки завгодно – заради святоi справи нiхто не вiдмовить. – Вона кинула погляд у бiк Галини й дитини. – Ви ж тiльки погляньте, як страждають… Все! Я до госпiталю, бо затягувати нема куди. А ти, Ольго, поклич батюшку, вiн тобi не вiдмовить. Кумi Мотрi доведеться мотнутися для такого випадку по кутку, дивись, люди нашкребуть чогось до столу.

– Я попiд хатами зроду-вiку не ходила, – зiбрала губи в нитку Мотря.

– Хiба що за чаркою… – гостро глянула на неi Надiя. – Та нехай вже буде так: повернуся з госпiталю, пiдемо разом, хоч нести допоможеш. – І пiдiйшла до Галини: – Не переживай, дочко, що можна, ми зробимо, а далi все буде в руках Господнiх.

У повоенному сорок шостому в Корсунi було, як i по всiй Украiнi. Тi, хто вижили в тридцять третьому, казали, що цей рiк був не набагато кращим. Влада вигрiбала «для восстановленiя государства» все, що тiльки можна й не можна. Але люди на кутку, чим могли, допомагали одне одному. Не минуло й двох годин, як Надiя з Мотрею повернулися до хати, з корзинами «всього потроху». Хтось навiть розщедрився на пляшку самогонки. Запрошенi з госпiталю теж прийшли не з порожнiми руками.

Галина з вдячнiстю дивилася на Надiю. Вона ранiше навiть трохи побоювалася цiеi владноi, голосистоi жiнки. Та на цю мить iй хотiлося тiльки одного, щоб оте чудо, заради якого готуеться дiйство, сталося, i ii синовi покращало.

За кiлька годин пополуднi у хатинi стало гамiрно. Вiйськовi при орденах i медалях, та медичнi сестри весело перемовлялися:

– Марiйко, будеш кумувати зi мною, – пiдморгував однiй з сестричок молодий лейтенант.

– Нi. Краще я з Миколою, а до твого темпераменту пiдiйде Люба, – зi смiхом вiдповiдала та. – Тiльки з ii натурою можна витримати такого баламута.

А Люба, не звертаючи уваги на розмови, взяла дитину й притисла до грудей.

– Боже ж мiй, яке ж воно худюсiньке! Не хоче iсти? А може, у пляшечку та соскою накормимо? Я ось принесла трофейну. Запасливий Мишко з самого Берлiна вiз – для своiх… майбутнiх… А як почув про Петрика – передав.

Жiнки заходилися бiля пляшечки та соски. Невдовзi надiйшла Мотря й панотець Дмитро, худий i такий високий, що стеля в хатi вiдразу стала нижчою. Вiд нього вiддавало умиротворенням та силою духу. Молодь притихла.

– Давайте ж готуватися до хрестин, бо батюшцi сьогоднi ще в Сахнiвку треба, – заквапила присутнiх Ольга. Вона пiсля отриманих похоронок звернулася до Бога i увесь вiльний час проводила у церквi, ставши правою рукою панотця.

Куми з Петриком розмiстилися у кутку пiд образами, а на столi поставили освячену воду та Єванглiе з товстими гаптованими золотом палiтурками. Дiйство почалося.

Панотець повагом вiдкрив Єванглiе… Густий, сильний, як на худорляву статуру, голос його вiдразу ж заповнив кiмнату. Словам до Бога було затiсно, i вони виривалися з примiщення, злiтали в вишину. Люди у дворi зачудовано вслуховувалися в молитву, гамiр стих. Здавалося, що вся вулиця, мiсто у повнiй тишi дослуховуються до слiв панотця. Панотець продовжував i в якусь мить сталося перше чудо. Петрик, який весь час не припиняв тихенько скимлити – замовк. Вiн лежав у сильних Любиних руках i мовчав, лише стражденнi, широко вiдкритi оченята його дивилися в стелю, немов вдивлялися у всесвiт, що ховався за нею.

З кожним наступним обрядом хрещення духом святостi все бiльше й бiльше проймалися присутнi. І пiсля обмивання святою водою та благословення сталося ще одне чудо – очi дитини заплющилися. Люба з острахом прихилила голову до дитячих грудей – хлопчик дихав. Петрик спав! Галина, яка, було, кинулася до дитини, мало не зомлiла вiд щастя.

– Нехай спить дитя Боже, – м’яко мовив панотець i дiйство продовжилося.

Галина, яка уважно спостерiгала за сином, помiтила, що пiсля «постриження», а особливо пiсля «спалювання волосся», личко Петрика навiть порожевiло – а, може, iй так здалося, але те, що син вперше за кiлька мiсяцiв спокiйно спав, було беззаперечно. А коли дитинi одягли освячений хрестик i передали iй на руки, не могла нарадуватися з умиротвореного обличчя малюка. Вона не залишилася на застiллi, пiшла у другу кiмнату, щоб не перервати спокiй дитини. А Петрик продовжував спати, то збираючи, то розпускаючи смiшнi зморшки на лобику. Вперше за цi мiсяцi заснула глибоким сном i Галина. Проснулася проте вiдразу ж, як дитина запхикала. Бiльшого щастя для матерi не було – спостерiгати за сином, який також вперше за цi мiсяцi охоче смоктав цицьку.

На ранок другого дня зiбралися сусiдки у хатi Мотрi.

– Як синок? – Ольга нахилилася над малям. – Начебто посвiжiв?

– Еге ж, вже три рази погодувала, – радо повiдомила Галина.

– От i добре, от i славно, – порадiла з нею Надiя. – Виходить, недаремно ми старалися! Тепер нехай побiльше спить i iсть – ще той здоровань виросте.

– Аби тiльки мамку добре годувати, щоб молоко не пропало, – висвiчуючи очима пiсля чарки, що приховала вiд учорашнього застiлля, проспiвала Мотря. – Але ж племiнничок…

– Кумо, припини, обiйдемося без того безпутнього небожа, – перервала ii Надiя. – А iжа буде: куми пообiцяли допомогти, i ми не залишимо матерi напризволяще. Та начувайся, якщо будеш iжу на горiлку мiняти. Хоч ти й кума менi – не пощажу, ославлю на весь Корсунь, – додала суворо.

З лавки важко пiдвелася баба Горпина, повернулася до образiв, перехрестилася, потiм перехрестила широким хрестом Галину з сином.
1 2 >>