1 2 3 4 5 ... 14 >>

Карлос Руис Сафон
В’язень Неба

В’язень Неба
Карлос Руис Сафон

Цвинтар забутих книжок #3
Данiель Семпере, власник книгарнi, – щасливий чоловiк i батько. Його продавець i приятель Фермiн готуеться до весiлля, а на носi ще й Новий рiк та Рiздво. Чоловiки в доброму гуморi чекають на прийдешнi святкування, аж раптом усе змiнюеться. До крамницi заходить загадковий сеньйор, який хоче купити подарункове видання «Графа Монте-Крiсто». Вiн дивно поводиться, робить якiсь записи, i Данiель вiдчувае: тут щось не так. Незнайомець якимось чином пов’язаний iз Фермiном. Це привид його минулого, який може розкрити страшнi таемницi…

Книга содержит нецензурную брань

Карлос Руiс Сафон

В’язень Неба

Перекладено за виданням: Zafоn C.-R. El Prisionero del Cielo: A Novel / Carlos Ruiz Zafоn. – Barcelona: Planeta, 2016.

Переклад з iспанськоi Олега Леська

Дизайнер обкладинки Іван Дубровський

Електронна версiя створена за виданням: Сафон К. Р.

© Shadow Factory S. L., 2011

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2018

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2018

* * *

Ця книжка належить до циклу романiв, дiя яких вiдбуваеться в лiтературному всесвiтi Цвинтаря забутих книжок. Твори, що входять до цього циклу, пов’язанi мiж собою персонажами й сюжетними ниточками, якi перекидають оповiднi й тематичнi мiстки, хоча кожна книжка е завершеною i самостiйною iсторiею.

Рiзнi частини цiеi серii можна читати в довiльному порядку, можна – котрусь одну на вибiр. Читач мае змогу зайти до лабiринту iсторiй крiзь будь-якi дверi й дослiджувати його, подорожуючи рiзними шляхами: переплетенi мiж собою, вони однаково приведуть вас до самого осередку повiстi.

Я завжди знав, що одного дня повернуся в це мiсто, щоб розповiсти iсторiю чоловiка, який утратив iм’я i душу помiж тiнями Барселони, зануреноi в невиразний сон доби попелу й мовчання. Цi сторiнки написанi вогнем пiд прихистком мiста проклятих. Вони написанi словами, викарбованими в пам’ятi того, хто повернувся з царства мертвих iз обiцянкою, що вп’ялася йому в серце, i з цiною прокляття. Завiса пiдiймаеться, глядачi замовкають, i перш нiж театральне приладдя опустить тiнь, що вже розпростерлася над iхньою долею, на сцену виходить гурт бiлих духiв iз веселощами на вустах i благословенною наiвнiстю того, хто вiрить, що третiй акт – останнiй. Духи починають розповiдати рiздвяну iсторiю, не здогадуючись, що тiльки-но останню сторiнку перегорнуто, чорнильний подмух вiднесе ii в саме серце мороку.

    Хулiан Каракс, «В’язень Неба»
    (Видавництво «Люм’ер», Париж, 1992)

Частина перша

Рiздвяна iсторiя

1

Барселона, грудень 1957 року

Того року перед Рiздвом усi днi починалися свинцевими свiтанками i памороззю. Мiсто огортала синява пiвтемрява, а перехожi квапилися вулицями закутанi аж по вуха, видихаючи пару в морозному повiтрi.

Тими днями небагато людей зупинялося перед вiтриною крамницi «Семпере й сини», а ще менше наважувалося зайти всередину й запитати, чи не лежить тут, чекаючи на них усе свое життя, якась забута всiма книжка, продаж котроi, говорячи без прикрас, мiг би пiдправити хистке фiнансове становище книгарнi.

– Я думаю, сьогоднi саме той день! Сьогоднi нам пощастить! – виголосив я, вiдчуваючи пiднесення пiсля першоi випитоi зранку фiлiжанки кави – порцii щирого оптимiзму в рiдкому станi.

Батько, який того дня з восьмоi години ранку воював iз бухгалтерською книгою, до яких тiльки хитрувань не вдаючись iз олiвцем i гумкою, скинув поглядом на прилавок i побачив, як потенцiйнi покупцi одне за одним поспiшали вниз вулицею, минаючи його крамницю.

– Твоi слова, Данiелю, та Боговi у вуха! Бо якщо так триватиме й далi й на рiздвянi свята в нас нiхто нiчого не купить, у сiчнi ми не матимемо чим оплатити рахунки за свiтло. Мусимо щось iз цим робити.

– Фермiновi вчора дещо спало на думку, – мовив я. – Вiн стверджуе, що мае хитромудрий план, який допоможе врятувати книгарню вiд неминучого банкрутства.

– Не доведи Боже!

Я переказав батьковi дослiвно:

– «Чому б нам не додати декорацiй на вiтрину? Я мiг би стати там у самому спiдньому, i, може, тодi нам удалося б заманити до крамницi якусь жiночку, спраглу за любовними романами й гострими вiдчуттями. Бо ж кажуть тямущi люди, що майбутне лiтератури залежить вiд жiнок, i, iй-богу, ще не народилася та раба Божа, яка змогла б опиратися, побачивши таке прекрасне тiло, як у мене».

Батькiв олiвець упав на пiдлогу за моею спиною. Я обернувся й додав:

– Фермiн dixit[1 - Так сказав Фермiн (лат.). (Тут i далi прим. пер.)].

Я гадав, що батько всмiхнеться на Фермiнiв дотеп, але побачивши, що вiн, схоже, не збираеться переривати свою мовчанку, скинув на нього краем ока. Семпере-старший, здаеться, не тiльки не побачив нiчого кумедного в цьому безглуздому жартi, але й мав такий замислений вираз обличчя, наче сприйняв цю пропозицiю всерйоз.

– Хто б мiг подумати, що Фермiн раптом так влучить у яблучко, – пробурмотiв батько.

Я недовiрливо поглянув на нього. Може, та грошова посуха, що впала на нас останнiми тижнями, зрештою пошкодила здоровий глузд мого вiтця.

– Тiльки не кажи, що збираешся дозволити ходити по книгарнi у пiдштаниках.

– Нi-нi, не це. Рiч у вiтринi. Допiру, як ти це сказав, менi дещо спало на думку… Може, ми ще встигнемо врятувати рiздвянi продажi.

Вiн зник у пiдсобнiй комiрчинi й невдовзi повернувся, убравшись у свiй традицiйний зимовий одяг: те саме пальто, той самий шалик i капелюх, знайомi менi ще з дитинства. Дружина не раз висловлювала пiдозру, що мiй батько не купляв собi одягу з 1942 року, i всi ознаки вказували на те, що Беа мае цiлковиту рацiю. Надiваючи рукавицi, вiн невиразно всмiхався, а очi його набрали того майже дитячого блиску, який з’являвся в батька тiльки перед великими справами.

– Лишаю тебе одного ненадовго, – повiдомив вiн. – Менi треба вийти у справах.

– А можна поцiкавитися, куди ти йдеш?

Батько пiдморгнув менi.

– Це сюрприз. Скоро все сам побачиш.

Я провiв його до дверей, а потiм спостерiгав, як батько, що впевненим кроком попрямував у бiк вулицi Пуерта-дель-Анхель, перетворюеться на ще одну постать у сизувато-сiрому натовпi перехожих, якi торують свiй шлях крiзь чергову довгу зиму, сповнену тiней i припорошену попелом.

2

Лишившись наодинцi, я вирiшив скористатися нагодою i ввiмкнути радiо, щоб трохи насолодитися музикою, доки переставлятиму книжки на полицях на свiй розсуд. Батько вважав поганим тоном слухати музику при покупцях у книгарнi, а якщо я вмикав радiо в присутностi Фермiна, той починав наспiвувати саети[2 - Іспанськi народнi наспiви в жанрi фламенко.] на будь-який мотив або, ще гiрше, пускався витанцьовувати те, що вiн називав «запальними карибськими ритмами», i за кiлька хвилин доводив мене до сказу. Зважаючи на цi всi практичнi перешкоди, я дiйшов висновку, що втiху вiд музики доведеться обмежити тими рiдкiсними хвилинами, коли, окрiм мене i кiлькох десяткiв тисяч книжок, у крамницi бiльше нiкого не буде.

Того ранку радiо «Барселона» передавало прекрасний концерт, який вiдомий трубач Луi Армстронг вiдiграв зi своiм оркестром рiвно три роки тому в готелi «Вiндзор Пелас» на проспектi Дiагональ i який нелегально записав котрийсь колекцiонер. Пiд час рекламних пауз диктор знай називав музику, що лунала по радiо, «джезом» i раз по раз попереджав, що деякi з ii надто смiливих синкоп можуть шокувати вухо слухача, звикле до нацiональних мелодiй тонадiльi, болеро i новомодного стилю «йе-йе»[3 - Тонадiлья – жанр iспанськоi музичноi комедii XVIII–XIX столiть. Болеро – iспанський парний народний танець та музичний жанр, що був започаткований у кiнцi XVIII столiття. Йе-йе – модний стиль у молодiжнiй пiснi, що склався у Францii на початку 1960-х рокiв i через деякий час поширився в Італii, Іспанii, Нiмеччинi, а також Японii.], якi заполонили тогочасний ефiр.

Фермiн частенько повторював, що коли б дон Ісаак Альбенiс[4 - Ісаак Альбенiс (1860–1909) – iспанський композитор i пiанiст; спiвавтор нацiонального стилю в iспанськiй музицi. У своiй творчостi широко використовував iспанський музичний фольклор. Народився в мiстi Кампродон, що в Каталонii.] народився негром, то джаз, як i печиво в бляшанках, було б винайдено в Кампродонi i що ця музика разом iз конiчними бюстгальтерами, у яких виблискувала обожнювана моiм приятелем Кiм Новак[5 - Кiм Новак (справжне iм’я Мерилiн Полiн Новак, 13 лютого 1933) – американська актриса, найбiльш вiдома своею роллю в трилерi Альфреда Хiчкока «Запаморочення» (1958).] у кiлькох iз тих фiльмiв, якi ми дивилися на ранкових сеансах у кiнотеатрi «Фемiна», е одним iз небагатьох здобуткiв людства у XX столiттi. Я не мав намiру сперечатися. Решту ранку я провiв у товариствi магii джазу i приемного запаху книжок, розкошуючи спокоем i втiхою, якi дае сумлiнне виконання простоi роботи.

Фермiн вiдпросився на сьогоднiшнiй ранок, щоб, за його словами, завершити приготування до свого весiлля з Бернардою, яке мало вiдбутися на початку лютого. Коли два тижнi тому Фермiн уперше заговорив про одруження, всi казали, що вiн надто поспiшае i нiчого хорошого з цього не буде. Мiй батько намагався переконати його вiдкласти церемонiю хоча б на два чи три мiсяцi, аргументуючи це тим, що весiлля треба справляти лiтом, коли тепло, але Фермiн наполiг, щоб лишити дату без змiн, стверджуючи, що вiн, людина, гартована сухим холодним клiматом естремадурських гiр, у лiтню пору рясно пiтнiе в субтропiках середземноморського узбережжя i не мае бажання брати шлюб iз величезними плямами поту пiд пахвами.

Я ж став схилятися до думки, що мае вiдбуватися щось надзвичайне, коли вже Фермiн Ромеро де Торрес, цей живий приклад громадянського спротиву Святiй церквi, банкам i звичаям Іспанii п’ятдесятих рокiв, яка слухняно вiдвiдувала церковну месу й дивилася офiцiйну кiнохронiку, так квапився стати перед вiвтарем. У своему передвесiльному поривi майбутнiй наречений дiйшов навiть до того, що заприятелював iз новим парохом церкви Святоi Анни, доном Хакобо, бургоським священиком вiльних поглядiв i манерами боксера на пенсii. Фермiн заразив його своею непомiрною пристрастю до домiно i щонедiлi пiсля меси забивав iз ним козла в славнозвiсних гральних залах бару «Альмiраль», i священик весело реготав, коли мiй друг помiж келихами ароматних дарiв абатства Монсеррат цiкавився в нього, чи монашки мають стегна, i якщо мають, то чи вони такi м’якi й апетитнi, як вiн пiдозрював ще пiдлiтком.
1 2 3 4 5 ... 14 >>