1 2 3 4 5 ... 20 >>

Марина и Сергей Дяченко
Темний Світ. Рівновага

Темний Свiт. Рiвновага
Марина и Сергей Дяченко

Мене звуть Даша Лебедева. Фiлфак МДУ, другий курс. Я безтолкова i загалом середнячок. Коли роздавали таланти, мене явно вiдтiснили кудись у кiнець черги… До того, як усе це закрутилось, я гадки не мала, що срiбний кулон, який дiстався менi вiд батька, – потужний артефакт i з його допомогою можна бачити Тiней. Я й уявити собi не могла, що цi жахливi безсмертнi створiння, якi висмоктують iз людей радiсть, любов i життевi сили, будуть загрожувати моiм близьким. І, звичайно, навiть не пiдозрювала, що на мене можуть звернути увагу вiдразу двое хлопцiв – самовпевнений мажор Сем i чесний добряга Мiша. Але про все по порядку. А почалася ця iсторiя з того, що я померла…

Марина та Сергiй Дяченки

Темний Свiт

Рiвновага

Пролог

Я просила дати менi iнструктором жiнку, досвiдчену й терплячу, мов ткацький верстат, з розумiнням тонкощiв дiвочоi психологii. А менi призначили дiдугана, який з першоi ж хвилини почав репетувати так, нiби я новобранець, а вiн злiсний старшина. Добре хоч не матюкався.

Хто мене знае, пiдтвердить: якщо на мене кричати, я не зможу навiть шнуркiв зав’язати, не те що вперше дати раду з кермом. А тут виiжджаемо на вулицю, i не куди-небудь, а в самiсiньку тисняву, де машини пруть, неначе череда бiзонiв. У мене прилипла до спини блузка, плутаються педалi, тремтять руки. А дiд репетуе:

– Ти чого притискаешся до узбiччя? До хлопця свого притискатимешся! Перестроюйся влiво!

Не скажу, що мною легко командувати, але тут наче мотузкою потягло – вiн кричить, я перестроююсь. Спереду роздорiжжя, я лiворуч… i виiжджаю на мiст. І хоч би пробка, хоч би затор – ба нi, рух скажений, усi обганяють, пiдрiзають, лаються сигналами, нiби хочуть тебе зжерти, i пануе нелюдська конкурентна боротьба за кожен клаптик асфальту.

– Я ж виiхала вперше! – верещу. Точнiше, пищу, бо в горлi пересохло. А вiн менi:

– Тобi права потрiбнi, щоб тарганiв бити чи щоб нормально iздити?

– У мене, – шепочу, – немае тарганiв.

Вiн як розрегочеться:

– У всiх студенток у головi таргани! Перемикай на четверту, вперед, працюй!

Я мусила б вiдчути бiду – все-таки вiн iнструктор, вiн за мене вiдповiдае, ми посеред велетенського шляхопроводу, i зрозумiло, що я не впораюсь. Але вiн мене допiк до печiнок. Я на нього подивилася, мов космiчний десантник на Чужого, i зi злостi навiть почала краще думати.

Вiн i раденький:

– Швидше! Тут можна сто!

На знаку ясно написано – вiсiмдесят. І краще б я пiдгребла до тротуару, i вийшла б з машини, i сказала б: чого ти мене вчиш, старий шкiднику? Та мене наче перемкнуло. Чорний «мерс», який iшов злiва, аж пригальмував од мого нахабства i пропустив у свiй ряд – мабуть, нiколи не бачив, щоб машинка з ганебним «У» серед бiлого дня влаштовувала стритрейсинг.

А дiд кричить:

– Рота закрий, бо муха влетить! Ти за кермом, а не прищi давиш, не скидай обертiв!

Я майже нiчого не бачу – пiт заливае очi, серце у вухах тарабанить, i хочеться моему наставниковi добряче врiзати, але руки зайнятi. І я трохи чи не вголос клянуся собi нiколи-нiколи-нiколи бiльше не сiдати за кермо, нi з цим iнструктором, нi з будь-яким iншим – тiльки метро!

І раптом якийсь розвiзник пiци на яскраво-жовтiй «Сонатi» влазить у мiй ряд на швидкостi сто, я бачу його – як пудреницю у своiх руках, до останньоi подряпинки. І бачу, що зараз в’iду в нього й «Швидка» жалiбно сигналитиме, пробираючись у московських пробках до того, що вiд нас залишиться…

Я викручую кермо i якось непомiтно перемiщаюся за подвiйну осьову. Разом з iнструктором, машиною, разом з сумкою на задньому сидiннi, разом з ганчiрочкою для протирання скла i запахом яблучного освiжувача – з усiм цим добром вiдпливаю влiво, а назустрiч менi з-за гiрки пре вантажiвка.

Ось вона за п’ять метрiв. За два. Ось вона просто передi мною.

Усе.

* * *

Сиджу, вчепившись у кермо. Хвилину, другу, третю.

– Тiтко, ти iдеш чи так сидиш?

Пiднiмаю голову.

Бачу ангела: оченята блакитнi, волосся лляне, на футболцi – несподiвано – Спайдермен. Ангел мною незадоволений, супить прозорi брiвки:

– Тут, мiж iншим, черга!

Черга в раю? Чи це не рай?!

Поступово повертаються звуки: пташки спiвають, дiти верещать. Точно рай, можна видихати. У пеклi вони б верещали не так…

Ангел чекае. Я пiдводжусь i вилажу з машини – а це, виявляеться, електромобiльчик для дошкiльнят, як я туди вписалась – гадки не маю.

Вiтер приносить запах лайна. Звiриного, трав’яного, як у цирку. Чи в селi? Зовсiм поруч вольер з бiзонами. Онде вони стоять, повернули до мене рогатi голови… Усе-таки пекло?!

Гепаюсь на лаву. Сиджу, туплю. Я жива.

Дзвонить телефон.

– Алло? Даша? Ти де?!

– Я в зоопарку, мамо.

– Там тобi й мiсце! Зi свиньми в однiй клiтцi! Бо ти свиня! Обiцяла передзвонити – i що?!

Учора ввечерi ми говорили з мамою по Скайпу. Вона завжди так – сама вигадае проблему, сама починае страждати.

– Ще раз вимкнеш телефон – я тебе своiми руками вб’ю! Бо я тебе люблю й хвилююся!

– Цiлую, – кажу в телефон. – Потiм передзвоню. У мене зарядка сiдае.

Роздiл перший

Первинний iнструктаж

Мене звуть Даша Лебедева. У дитячому садку в нас було чотири Дашi й iще один хлопчик Лебедев, менi зовсiм не родич. Тому усвiдомлення власноi унiкальностi давалося менi непросто.

Я малюю посередньо, спiваю так собi, у музичнiй школi провчилася рiвно один рiк. Ще рiк потiм ходила на волейбол i була ганьбою команди. На гiмнастику мене не взяли через погану розтяжку. Одне слово, коли на небi роздавали таланти, мене явно вiдтiснили кудись у кiнець черги.

Єдине, що в мене виходить талановито, – мрiяти. Я мрiю, що в майбутньому, наприклад, усi люди житимуть, як дружнi сусiди в одному старому дворi, жалiтимуть однi одних i розумiтимуть без слiв. Будь-яку хворобу можна буде вилiкувати однiею таблеткою, а м’ясо вирощуватимуть у пробiрках, i корови з ферм розбiжаться на волю, в пампаси.

І ще я мрiю про справжнiй будинок, де було б горище, на якому можна зберiгати старi речi та спогади. Але поки що я живу в гуртожитку й загалом звикла.
1 2 3 4 5 ... 20 >>