ІНСОМВІТА. Психологічний трилер з елементами детективу

ІНСОМВІТА. Психологiчний трилер з елементами детективу
Олександр Дан

У центрi сюжету книги – iсторiя Роберта Бланша – адвоката, життя якого роздiлено на двi частини. Перша частина – це реальнiсть, друга – це свiт його сновидiнь.Одного разу у свiтi сновидiнь вiн потрапляе до психолога, який влаштовуе йому гiпнотичний сеанс. Вiдтодi його життя круто змiнюеться.Саме цей сеанс невдовзi призведе до низки карколомних подiй у його життi.В основу твору покладено реальнi подii.

ІНСОМВІТА

Психологiчний трилер з елементами детективу

Олександр Дан

© Олександр Дан, 2021

ISBN 978-5-0053-7986-3

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero

або Життя та сновидiння Роберта Бланша

Психологiчний трилер з елементами детективу

_______________

Спробуйте згадати свiй сьогоднiшнiй сон. Бiльшiсть скаже, мовляв, iм, загалом, нiчого не снилося, хоча, насправдi, сни сняться щоночi. Просто коли ми прокидаемося, то забуваемо не тiльки сон, а й сам факт його наявностi. Усе тому, що надто вже складний людський мозок i занадто мало ми про нього знаемо.

У центрi сюжету цiеi книги – iсторiя Роберта Бланша – адвоката, життя якого роздiлено на двi частини. Перша частина – це реальнiсть, друга – це свiт його сновидiнь. Щоразу, засинаючи, вiн бачить один i той самий сон – свое iнакше життя в iншому свiтi. У свiтi сновидiнь його звуть Тревор, вiн вiйськовий журналiст, який навiть не здогадуеться про iснування життя по iнший бiк сновиддя.

Але одного разу Тревор потрапляе до психолога, який влаштовуе йому гiпнотичний сеанс. Вiдтодi його життя круто змiнюеться. Саме цей сеанс невдовзi призведе до низки карколомних подiй у його життi.

В основу твору покладено реальнi подii.

_______________

Автор Олександр Дан (Данайканич)

Акварелi Ташi Торби (Наталii Череднюк)

Лiтературне редагування Валентини Отрiшко

Обкладинка:

iдея Олександра Дана (Данайканича),

дизайн Микити Михайлова

    © Олександр Данайканич, 2020

Частина перша

Якщо довго вдивлятися в безодню, то безодня почне вдивлятися в тебе…

    Фрiдрiх Нiцше

Роздiл 1

Татри

24.12.2011. 03:12

Над урвищем гiрськоi рiчки, щулячись вiд холоду, мовчки стояв легко одягнений чоловiк. Хоча до краю провалля залишалося менше пiвкроку i будь-який невiрний рух мiг вартувати йому життя, його це зовсiм не бентежило i не лякало. Навпаки, у цьому похмурому мовчаннi вiдчувалися вiдчай i готовнiсть ступити у темряву, звiдки чувся рiвний гуркiт рiчки.

Чорний силует чоловiка чiтко вимальовувався у темрявi на тлi синього снiгу. Чоловiк пильно вдивлявся у глибину бурхливого потоку, немов у цiй чорнiй венi гiрськоi рiчки хотiв знайти вiдповiдi на своi запитання.

Раптом вiн завмер, розкинув руки, пiдвiв голову, спрямувавши погляд на небо. Його губи тихо шепотiли слова молитви. Це тривало зовсiм недовго. Заплющивши очi, вiн нiбито чекав, що звiдти, зверху, йому зiйде якийсь знак. Але небеса мовчали. Чоловiк глибоко зiтхнув, розплющив очi i подивився на зимове небо, як дивляться востанне приреченi на страту. Вiдповiдi не було, i вiн, опустивши руки, сумно усмiхнувся.

Зимове намисто яскравих мерехтливих зiрок розсипалося по небосхилу. Тут, на висотi майже трьох тисяч метрiв над рiвнем моря, далеко вiд мiськоi метушнi здавалося, що до зiрок можна дотягнутися рукою. Тишу цiеi темноi заснiженоi ночi порушувала тiльки рiчка, що несла своi води звiдкись iз вершин гiрського пасма Високих Татр.

Густi ялини, укритi товстою ковдрою незайманого снiгу, спрямувавши своi пiки-вершини високо в небо, стояли, пiдносячись над землею, немов змальованi зi старих рiздвяних листiвок. Безмiсячна нiч приховувала красу гiрських схилiв, але при свiтлi яскравих зимових зоряних скупчень в iмлi вгадувалася велич первiсноi гiрськоi природи. Здавалося, що сюди цивiлiзацiя ще не дiйшла i всi цi заснiженi вершини i вiковi ялини залишилися такими ж, як i двiстi-триста рокiв тому.

«Якщо немае вiдповiдi, значить, питання поставлено неправильно, – голос професора фiлософii з минулого вiдлунням прозвучав у головi чоловiка. – Кожне запитання мае свою едино правильну вiдповiдь, яка i е iстиною».

«А що як вiдповiдей кiлька, усi вони правильнi i е, власне, варiантами iстини?» – заперечив тодi вiн, намагаючись вступити в суперечку з професором.

«Запам'ятайте, юначе, – повчально зауважив професор, навiть не глянувши на нього, – iстина може бути тiльки одна, а ii варiанти – то помилки, якi породжують неправду».

Але як ii знайти, якщо шлях до тiеi iстини чорнiше мороку цiеi ночi? Де шукати, як визначити те вихiдне мiсце, ту нитку, яка, урештi-решт, приведе до iстини?

З боку могло видатися, що людина готуеться до суiциду i ось-ось зважиться на це. Бажання зробити один-единий крок i кинутися вниз зi скелi у прiрву вируючоi рiчки зупиняв тiльки нестримний iнстинкт самозбереження, властивий лише тверезому розуму i нездоланнiй жадобi до життя. Його свiдомiсть у поривi вiдчаю виривала з пам'ятi фрагменти минулого, немов доводячи потребу в продовженнi пошуку вiдповiдей на запитання, якi так болiсно крають йому серце останнiм часом.

«Невже це i е вирiшення? Невже до вiдповiдi лише один крок?» – питав вiн себе, удивляючись у темряву ущелини.

З сутемряви ночi в його пам'ятi знову постала лекцiйна аудиторiя унiверситету, i почувся голос професора фiлософii:

– Що може вирiшити цей останнiй крок назустрiч Азраiлу[1 - Азраiл (араб. – Азра?iл), або Ма?лаку ль-ма?ут (араб. – ангел смертi) – архангел смертi в iсламi й iудаiзмi, який допомагае людям перейти до iншого свiту.] i вiчному спокою? Загалом, життя – це спрямований рух вiд народження до смертi, уникнути якоi не зможе нiхто. Думку про зведення рахункiв з життям веде жага до якоiсь цiлковитоi iстини, а також сумнiв у можливостi ii досягти. Адже чим бiльше прагнеш чогось абсолютного, тим бiльше розумiеш його недосяжнiсть. Саме цi коливання мiж обома крайнощами й призводять до саморуйнацii.

Професор витримав паузу, невидющими очима окинув аудиторiю, узяв зi столу якусь книгу i, перегорнувши кiлька сторiнок, продовжив:

– Зигмунд Фрейд[2 - Зи?гмунд Фрейд (нiм. Sigmund Freud – Зигмунд Фройд, повне iм’я – Сигiзмунд Шломо Фрейд, нiм. Sigismund Schlomo Freud; 6 травня 1856, Фрайберг, Австро-Угорщина (нинi – Пршибор, Чехiя) – 23 вересня 1939, Лондон) – австрiйський психолог, психiатр та невролог, засновник психоаналiтичноi школи – терапевтичного напряму в психологii. Вiн розвинув методику вiльних асоцiацiй та тлумачення сновидiнь, яку було покладено в основу психоаналiзу, i сформулював концепцiю структури психiки.], найвiдомiший психолог i психiатр свого часу, навiть увiв поняття «iнстинкт смертi», iнакше вiн не мiг пояснити багато з того, що здатна вчинити з собою людина. Прагнення до саморуйнування, очевидно, закладене в нас вiд природи. Якщо все живе навколо щосили бореться за виживання, то окремi людськi iндивiди, навпаки, укладають незвичайну енергiю в те, щоб повнiстю зiпсувати собi життя, а iнодi й позбавити себе його.

Професор вiдклав книгу i, схрестивши руки на грудях, пiсля невеликоi паузи звернувся до першого ряду слухачiв:

– А ось що штовхае окремого iндивiда на шлях саморуйнування – спiрне, до кiнця не вивчене питання. Утiм, як i сама людина, яка була впродовж кiлькох тисячолiть об'ектом особливого спостереження та вивчення, зрештою, навiть наприкiнцi двадцятого столiття е чимось мало вивченим, таким, що важко дослiдити й аналiзувати.

Зненацька пролунав дзвiнок, що сповiстив про закiнчення лекцii, i в аудиторii почувся шепiт, але професор, пiдвищивши голос i мимохiть глянувши на годинник, монотонно i твердо продовжував:

«У парадигмi людськоi iсторii обставини, що призводили до суiциду, були настiльки рiзними, наскiльки рiзними були i самi люди, якi вибрали цей шлях, або, точнiше сказати, такий фiнал свого життя. Це наводить на думку про те, що скiльки людей – стiльки й можливих рiшень у класифiкацii обставин, якi призводять до самогубства.

Але чи може такий крок змiнити умови, що штовхнули людину до подiбного фiналу? Чи може це змiнити людей, що вплинули на самi обставини, якi спричинили ухвалення людиною подiбного рiшення? Сумнiвно, оскiльки люди здебiльшого майже не змiнюються. Можуть через певнi обставини видавати себе за iнших або прикидатися кращими, нiж вони е насправдi, тобто приховувати свою домiнантну сутнiсть, але з часом вона неодмiнно вийде назовнi, адже облуда мае нетривалий характер.

Чи може цей крок саморуйнування змiнити навколишнiй свiт? Навряд чи, – професор знову зробив багатозначну паузу i подивився на аудиторiю, – життя, шановнi моi, триватиме, як i ранiше, але людина, на жаль, стае вже не активним ii учасником, а найiмовiрнiше, пасивним спостерiгачем».