1 2 3 4 >>

Олександр Вільчинський
Льодовик

Льодовик
Олександр Вiльчинський

Олександр Вiльчинський (нар. 1963 р.) – вiдомий украiнський прозаiк, есеiст. Живе i працюе в Тернополi. У видавництвi «Фолiо» вийшли друком його книжки «Дерева на дахах» (2010), «Криiвка» (2011), «Останнiй герой» (2012).

«Льодовик» – це роман-застереження про те, що було б, якби… Словом, якби раптом пiдтвердилася одна з наукових гiпотез про початок нового льодовикового перiоду. У романi льодовик зупиняеться на кордонi Украiни, але то мала втiха, й украiнцям доводиться не лише виживати самим, а й допомагати своiм сусiдам, краiну яких поглинула крига. Утiм героi i персонажi «Льодовика» не лише борються за виживання у важких умовах глобальних змiн клiмату, але й переживають духовнi пошуки, працюють i святкують, мрiють i закохуються, страждають i радiють життю, як тiльки можуть.

Олександр Казимирович Вiльчинський

Льодовик

Антиутопiя

З пiвночi повiяв вiтер перемен…

    «Брати Гадюкiни»

Льодове нашестя

Усi чекали глобального потеплiння, а тут раптом почалося це… Зими ставали все довшими, а люди злiшими, аж поки всi ми не дiйшли крайньоi межi, стали над прiрвою самознищення i зрозумiли, що треба просто набратися терпiння i якось жити далi. За кiлька рокiв ми вже й забули, що таке сонячне тепло. Навiть вiдносно теплiшоi пори, з травня по вересень, усе навкруги огортав густий туман i мряка. Сонце було все тим же, але його промiння зовсiм не грiло, i нiхто не мiг пояснити, чому.

Вiдомий у нас завдяки своему украiнському корiнню професор iз Гарварда Джон Любченко та ще деякi вченi стверджують, що причиною раптового похолодання якраз i е плями на Сонцi, нам iз Землi, для звичайного ока, невидимi. Але iншi до цiеi теорii ставляться скептично. Мовляв, плями тут нi до чого, бо льодовиковий перiод нiколи й не закiнчувався, просто пiсля вiдносного потеплiння почалося вiдносне похолодання, й не бiльше. А увесь набiр аномалiй останнiх передльодовикових рокiв: надзвичайнi морози i снiгопади навiть у Пiвденнiй Європi, сорокаградусна спека в Якутii, вражаючоi сили iз багатьма тисячами жертв землетруси на пiвднi Китаю, на Гаiтi, у Туреччинi, Японii, Іранi, як i руйнiвнi повенi чи не по всiй Пiвнiчнiй пiвкулi, коли природа, здавалося, збожеволiла, – усе це стало лише передумовою клiматичних змiн планетарного масштабу… Словом, у клiмату просто здали нерви – кара Божа, та й годi!

Та поки яйцеголовi неуки сперечалися, аналiзуючи причини й наслiдки, майже всю Схiдноевропейську рiвнину раптово почав укривати товстий шар криги – льодовиковий щит на кшталт антарктичного. Тобто пiдтвердилися найбiльш песимiстичнi прогнози про те, що кiнець останнього льодовикового перiоду не е кiнцем останньоi льодовиковоi ери. Останнiй льодовиковий перiод закiнчився близько 12 500 рокiв тому, тодi як кiнець льодовиковоi ери, вочевидь, ще не прийшов. І ось нове похолодання, яких впродовж льодовиково-мiжльодовикових циклiв останнього мiльйона рокiв, iмовiрно, був уже не один десяток, тiльки досi цьому було мало доказiв.

Першими вiд рiзкого похолодання постраждали рослини, особливо це було помiтно по деревах. Ми втратили майже всi лiси, за винятком деяких хвойних. За якихось два-три роки вiдсутностi нормального лiта звичнi для нас листянi та й багато хвойних перестали розвиватися i повсихали. Найбiльше чомусь шкода двохсотлiтнiх дубiв-красенiв тут у нас, на Сошенка, та й далi за Об’iзною. Молодь таких бiльше не побачить! Тепер на мiсцi колишнiх насаджень – понурi заснiженi схили Днiпра iз рiдкими соснами де-не-де та нiби вкритими струпами, ще не до кiнця догризеними короiдами стовбурами старих дубiв.

Без паркiв у Киевi надто порожньо, багато пустот, незаповненого простору, стало якось зовсiм незатишно, мiсцями до оскомини. Нещодавно проганяли з Мiхою через Позняки, повз те мiсце, де колись був молодий парк iз кiоском «Торти» у центрi. Згадалося, як гуляли там учотирьох пiсля моеi першоi натiвськоi ротацii. Пам’ятне фото того дня: я, Мiха, Іра – веселi, усмiхненi, й Оленка у колисцi. Десь iще донедавна ця фотка стояла у мене над журналами. Мiха з Ірою тодi мешкали неподалiк, на Срiбнокiльськiй. Тепер на мiсцi того парку – рiвний вимерзлий плац, може, навiть ковзанка – дiти ковзають на пластикових дошках, хоча кiоск «Торти» якимсь дивом зберiгся.

Кущi, квiти i навiть бур’яни – усе це також вимерзло ще у першi роки. Птахи кудись полетiли i не вернулися, частина територii краiни перетворилася на тундру або стала озерами, якi, втiм, за зиму також промерзають на всю глибину. Нашi поля тепер узимку виглядають, як снiговi пустелi, а влiтку – як холоднi сухi степи, де можуть виживати хiба що пiвнiчнi оленi, а околицi Сум, Чернiгова та Харкова стали регiонами оленярства. Майже все рослинництво перейшло у тепличне господарство, що, у свою чергу, викликало кiлькаразове зростання спожитоi електроенергii для освiтлення та обiгрiву теплиць.

Уже й не вiриться, що у передльодовиковi роки щолiта через значний надлишок електроенергii доводилося почергово зупиняти енергоблоки на атомних станцiях. Пiсля похолодання розконсервували навiть те, що вцiлiло вiд сумнозвiсного Чорнобиля, i термiново будувати новi електростанцii, а найбiльше – вiтрянi. У першi роки пiсля наступу криги було iснування на межi хаосу, розрухи й голоду, але ми вистояли.

Тепер чи не кожне село мае своi вiтряки, i ми стали краiною пiвнiчних оленiв, теплиць та вiтрякiв! І хоч жорсткi нормативи щодо енергозбереження нiхто не вiдмiняв, але дефiциту енергii останнiм часом уже не спостерiгаеться. Навiть тротуари з пiдiгрiвом у центрi великих мiст стали нормою. А влiтку, коли ненадовго розмерзаеться, прибережнi смуги Чорного й Азовського морiв всуцiль усiянi пiларисами, якi виробляють електрику з енергii хвиль. Народ почав масово переселятися пiвденнiше, а з пiвнiчного сходу прийшли цi. Ми iх тепер називаемо «дорогими гостями», хоч офiцiйний статус у них – «клiматичнi бiженцi».

Проте деякi гарячi голови, на кшталт нашого садiвника амбала Петрунi, якого я частiше називаю просто Мамонтом, ще й тепер за те, аби переглянути угоди й узаконити окупацiю. Але лише для того, щоб мати законне право iз нею боротися. Мамонтовi – йому аби боротися! Якщо не з «узаконеними окупантами», то хоча б iз iхнiми парканами. Бо цi двометровоi висоти паркани iз подзьобаноi гофрованоi жестi, якими нашi «дорогi гостi» останнiм часом заповзялися обгороджувати деякi територii, тепер i на нашiй вулицi, i далi за Об’iзною також, де колись росли старi дуби. Уся ця територiя аж до Мiнiстерки тепер, за угодою, належить iм. Лише на час Льодовика, звичайно. Але, може, це навiть i добре, що вони ось так, своiми гофрованими парканами нам нагадують: мовляв, ми ще тут! І у нас на Сошенка вони також поставили свiй паркан.

Якби ще «йолки» не тирили, то взагалi було б нiчого, терпiти можна. Ажiотаж починаеться у них ще за мiсяць-пiвтора до Нового року – це ж iх найбiльше нацiональне свято! Бо справжнi «йолки» – тепер великий дефiцит, а Новий рiк без «йолки» там у них за парканом – велика трагедiя. Вони вважають, що якщо без «йолки» зустрiти рiк, то буде нещастя.

І ота iхня затятiсть з тими «йолками» – це вже щось на межi вiдчаю, бо ж чи не половина нинiшнiх московiтiв бiльш охоче святкують Курбан-байрам, нiж Рiздво чи Великдень, i спiви муедзинiв також часто долинають тепер iз-за iхнiх парканiв. І може, цi злощаснi «йолки» раз у рiк – чи не едине, що ще тримае iх укупi?!

У нас з вулицi довкруж гаража ще збереглося кiлька хирлявих ялиночок, то двi з них цi умiльцi таки спиляли. Одну ще до того, як ми поставили камеру спостереження, а iншу – уже при нiй, хоч би хни! Ми ж навiть чергували, не спали, але поки побачили й вибiгли, вже було пiзно.

От тодi Петруня й принiс капкани чеченського виробництва. Бо вiдколи перейменована у Московiю Расея пiд льодом i у них почалися проблеми з «йолками», то новоспеченi московити не лише у нас тирять, вони й на кавказькi республiки почали влаштовувати набiги, щоб запастися тими «йолками».

То чеченцi першi й придумали для них унiверсальний капкан, який так i назвали – «Йолки-палки», й отримали такий шалений попит, що у Джохар-Палi, як тепер називаеться чеченська столиця, iз колись кустарного промислу за цi роки розвинулося велике сучасне пiдприемство.

Цi пристроi дуже простi й надiйнi, добре замасковуються i не завдають видимоi шкоди. Вони так хитро сконструйованi, що упiйманий мусить сидiти й не рухатися, при найменшому русi капкан стискаеться, й «Івани», якi лiзуть красти «йолки», вiдчувають при цьому дикий бiль. У нас вони чомусь завжди називають себе Іванами, i ми часом чуемо, як вони верещать пiд огорожею, поки ми iх не визволимо. Але ми, як i чеченцi, iх просто вiдпускаемо.

Можливо, лише Петруня вмастить раз чи два по кумполу, тiльки й того, але ж вiн також Іванов, йому за зганьблене iм’я соромно.

– Іване, як тебе звати?

– Іван, – жалiсливо скиглить неголена зачумлена мармиза невдачливого злодiя наших ялинок.

Петруня по кумполу бух!

– Бiльше не попадайся, – каже. – І не ганьби iм’я!

– А-арашо! – обiцяе мармиза, але попри обiцянки, декого з них ми по три-чотири рази за мiсяць ловимо i вiдпускаемо.

Дехто навiть обсцикаеться з переляку, але наступного дня все одно лiзе. Видно, дуже вже цiнуються у них нашi ялинки, i поки що на це нема ради.

* * *

Однi кажуть, що це, можливо, i на тисячi рокiв, iншi – що максимум на сторiччя, ще iншi пробують заспокоювати: мовляв, як воно раптово настало, так само може i закiнчитися. Та ми з Петрунею не чекаемо, ми просто щодня довбемо той лiд, бо це також входить у нашi обов’язки. Все, що мало статися, уже сталося, й гiрше не буде. А з мiсяць тому в редакцiю прийшов якийсь старий з мапами. Я його ще там бачив, але Мiха його i сюди, на Сошенка, на чаювання запрошував, на нас iз Мамонтом перевiряв його теорii.

Той старий з нiяковою посмiшкою також назвався Іваном, хоч Мiха i звертався до нього «пане Януш». Вiн дивно вимовляв украiнськi слова, нiби тримав у ротi льодяника i свистка водночас, особливо з твердим нашим «и», i ми запiдозрили у ньому перебiжчика iз-за гофрованого паркана. Старий випив чашку чаю, попросив ще одну i втирав нам, начебто скоро Льодовик вкрие всю землю, буде суцiльна льодова пустеля, як на супутнику Юпiтера Іо, i земнiй цивiлiзацii гаплик. Але нас iз Петрунею так i не переконав.

Хоча минулоi зими всi обговорювали iнший прогноз, одного француза, котрий якось там вирахував, що Льодовик переживае пiк, а надалi почнеться спад. Бо ж у Гренландii вже давно нiчого не тане i Гольфстрiм поволi починае повертатися у звичне русло. Однак пiсля того, що сталося з клiматом, уже нiяким галiмим прогнозам давно нiхто не вiрить, а я тим бiльше, i особливо французьким. Вистачило пiвроку у Боснii пiд iхнiм командуванням, де мимохiть навiть став жабоiдом: обiцяли свинину, а давали лише консервованi жаб’ячi нiжки. Як iм пiсля того вiрити?…

А французький президент, приколiст Луi, единий промовчав, коли цi безумцi – кремлiвськi карлики – хотiли спекти нас своiми довбаними нейтронами, i це вкрило його навiки ганьбою, вже не кажучи про них. Це був единий президент, що промовчав, i чомусь цей президент виявився французьким, хоча Францiя, як i ми, член НАТО. Бо ж, як тiльки кишнули останнього iз Семижопенкiв, нашоi ганьби перших десятилiть незалежностi, Украiна одразу ж подала заявку, i до Льодовика ми ще встигли, як то кажуть, заскочити в останнiй вагон – набули асоцiйованого членства в Альянсi. А деякi украiнськi газети пишуть, що, мовляв, французи нам i досi не можуть пробачити незалежностi, коли ми раптом забрали у них першiсть найбiльшоi за площею краiни Європи. Але ж коли то ще було?!

Як показали подальшi подii, саме Альянс i став нашим порятунком. Бо врештi-решт i Францiя приедналася до единоi позицii, i приколiст Луi, пiд натиском громадськоi думки, сам телефонував у Кремль Гебiстову й попереджав про удар у вiдповiдь. І хоч як нам було огидно пiсля всього сiдати за стiл переговорiв, ми все-таки сiли i таки вимучили ту угоду. На змiну протистоянню поступово прийшло нормальне партнерство. Пiдтримка наших союзникiв допомогла, та й Льодовик пiдганяв. Утiм, усьому цьому ще передувала цiла низка важливих подiй, трагiчних, драматичних, часом i комiчних, – наскiльки це взагалi можливо, коли живеш поряд iз безмежною крижаною пустелею.

Тепер ми рiдко бачимо сонце навiть улiтку, коли дмуть пiвнiчнi та пiвнiчно-схiднi вiтри (роза вiтрiв за час Льодовика також помiтно змiнилася), небо стае сiро-зеленим, i краiну надовго огортае iдка мряка. У такi моменти навiть нейтроннi погрози росiян виглядають як малюнки iз комiксiв старих, ще дольодовикових видань. А до честi французiв – вони, незважаючи нi на що, таки зумiли зберегли своi легендарнi велоперегони «Тур де Франс», i навiть умудряються iх щолiта проводити, хоч i без гiрських етапiв. Кiлька рокiв тому переможцем знову став украiнець Попович – родич вiдомого ще iз дольодовикового перiоду велогонщика i також переможця «Тур де Франс».

Найсмiшнiше те, що тiеi зими, коли все почалося, я нарештi купив собi човна, надувного, зате з веслами, як iще встиг оголосити всiм друзям. Хоча всi, кому я хвалився човном, навiть Мiха, ще тодi в один голос казали, що з навiсним двигуном було б краще. Але в останнi передльодовиковi роки, пiсля розлучення, я перебивався випадковими заробiтками i лише мрiяв записатися на якусь чергову вiйну. На двигун менi тодi просто не вистачило, ще й так у борги влiз. Це була моя давня мрiя – мати власного, зручного для транспортування човна. А мрii мають властивiсть або не збуватися зовсiм, або збуватися лише наполовину. Принаймнi у мене чомусь так.

Колись ми вже такого мали, хоча i пополам з Мiхою. Але треба знати Мiху, щоб розумiти, що мати iз ним щось пополам – мало радостi. Невдовзi вiн завiз того човника у село до свого тестя, Іриного тата, i тiльки я його й бачив. Здаеться, лише раз i встиг з нього порибалити, та й то у зливу, що раптово почалася. Тепер та тепла злива, мабуть, единий приемний спогад, що з того всього залишилося. Або хiба ще вiдчуття вертких дощових черв’якiв у пучках, коли насаджував iх на гачок, на них тодi добре лин клював. Та де тепер знайдеш тих линiв? Та й черв’яки хiба що у теплицях… Мiй новий човник – барк маде iн Днiпропетровськ – поки що також лише раз розпаковувався, але навряд чи це можна назвати риболовлею.

Мабуть, найбiльшою помилкою було те, що я взяв Мамонта, а його помилкою – що вiн перед тим з’iв щось не те. Як згадаю ту нашу риболовлю, досi моторошно, а човен, якщо тiльки мишi не згризли, спакований десь на горищi бабусиноi хати на Святошинi, де тепер квартиранти. Бо, незважаючи на Льодовик, мишей тепер, здаеться, ще бiльше, до того ж – переважно в людських оселях.

Пiсля похолодання i риболовлi не стало. Яка вже до дiдька риболовля! І хоч Днiпро нiкуди не зник, а влiтку став ще бiльш повноводним, й озера всi на мiсцi, iх навiть побiльшало, однак риба перевелася. Бо що толку з озер, якщо вони на широтi Киева десять мiсяцiв у рiк стоять пiд кригою. З настанням Льодовика риба просто не встигала нереститися. Правда, у журнальчику «Все про риболовлю», що його якось помилково кур’ерська служба закинула разом з iншими виданнями у Мiхову приймальню, я вичитав про рiзновид сибiрського тайменя. Виявляеться, вiднедавна вiн почав зустрiчатися у притоках Днiпра, та й у самому Днiпрi нижче Киева. Але там же було i попередження про ураження цiеi риби трихiнельозом. Виходить, Льодовик трихiнелi не перешкода, а рибi – так.

Вижили ще хiба якiсь ветерани-соми, а чи коропи. Або щуки. Можливо, й дотягнули iз дольодовикових часiв, але то бiльше чутки. Хотiлося б побачити! Хоча час вiд часу знаходяться навiть очевидцi, нiби хтось там на озерах, на Мiнiстерцi, чи на тих же Позняках, чи ще десь вивудив якогось рiчкового монстра. Але я у те мало вiрю, та й робота тепер у мене, так що без Мiхи нереально кудись вирватися, а вiн не рибалка. Хто завгодно, тiльки не рибалка, а можливо, навiть i не мисливець. Вiн завжди любив, щоб йому пiдносили на все тарiлочцi, але хiба це полювання?… Тих короiдiв краще палкою збивати, нiж тратити шрiт.

Хоча, якщо вже вiдверто, то я б iх взагалi не чiпав: нi тих жукiв, нi будь-кого iншого. Льодовик навчив цiнувати будь-який живий органiзм на цiй планетi, котрий здатен опиратися холоду i виживати. Наприклад, завдяки личинкам короiдiв тепер розвелося чимало дятлiв! Їхнiй стукiт у вимерзлих, посохлих лiсах – це ознака часу, за мiстом тiльки iх i чути, та й у мiстi також. Послухати пiсню дятла – це тепер майже те ж саме, що колись солов’я чи жайворонка.

Тваринний свiт в околицях Киева, та й взагалi скрiзь, дуже змiнився; пiвнiчнi оленi, вiвцебики, верескливi песцi, що нерiдко забiгають на мiськi околицi, полярнi курiпки i ще звичайнi мишi – тепер це найпоширенiшi представники фауни холодних субарктичних рiвнин мiж Житомиром, Киевом i Полтавою. Ну, ще лисицi i сови рiзних видiв. Сов розвелося стiльки – як бiлих полярних, так i звичайних сiрих, – що у деяких мiсцинах за чисельнiстю вони зрiвнялися з дятлами. Хоча iз бiльш нiж двохсот видiв дятлiв розмножилися лише три-чотири види iз найбiльш морозостiйких.

Дятли й сови – вiд такого сусiдства можна й вовком завити. Тим часом самi вовки вiдкочували на пiвдень! А от сови, кажуть, з’явилися навiть гiгантськi, як продукт потрiйного схрещування сiроi, вухатоi i полярноi. У зв’язку з цим у субарктичнiй Шостцi взяли i помiняли герб мiста, поставивши у центрi геральдичного щита вухату сову в обрамленнi знаменитоi кiноплiвки, яку тут колись виробляли i на якiй вiдзнятi деякi шедеври украiнського кiнематографа 1960-х. У неймовiрних кiлькостях тепер i комарi, щоправда, лише тих пiвтора лiтнiх мiсяця, але й то треба ще пережити. Без спецiальних кремiв та спреiв, що iх вiдлякують, або спецiальноi протимоскiтноi сiтки на вулицю у липнi хоч не показуйся.

Звичайно, окрема мова про жукiв короiдiв та деревогризiв, що й ранiше могли у виглядi личинок кiлька рокiв пролежати в грунтi, чекаючи свого часу, тепер вони просто розкошують i множаться у неймовiрних кiлькостях. Довга зима iм не перешкода, лишень у землю стали глибше зариватися.

Мiха припускае, що деякi органiзми можуть жити i пiд кригою, i навiть непогано себе там почувати. Ну, а на поверхнi де короiди, там i дятли, iх тепер у Киевi стiльки, як колись горобцiв. Проте й горобцi також дивним чином пристосувалися, хоча iх весняне цвiрiнькання у цi травневi днi i перебиваеться запальним стукотом дятлiв.

Весна тепер приходить не ранiше, нiж у другiй половинi травня, що тепер понурою сiрiстю краевидiв бiльше нагадуе дольодовиковий березень. Зараз навiть на початку червня деiнде у низинах паркiв снiгу ще по колiно. А у найглибших виярках вiн не сходить цiле лiто, аж до перших приморозкiв i першого нового снiгу наприкiнцi серпня.

Але тисячi гектарiв посохлих, нiби вкритих струпами лiсiв – це, як виявилося, рай не лише для короiдiв та дятлiв, а й для якихось мiкроскопiчних клiщiв, якi, у свою чергу, паразитують уже на самих короiдах. Словом, усе за дiдусем Дарвiном!.. Дятли скоро будуть розгодованi, як iндики, а самi короiди на тих сухостоях уже також почали продукувати мутантiв за розмiром чи не вдвiчi бiльших навiть за хрущiв, а от хрущi в Украiнi зникли зовсiм… А тим часом дехто, а серед них i Мiха, придумали собi нову розвагу – полювання на короiдiв.
1 2 3 4 >>