Люлька з червоного дерева. Новели, оповідання та оповідки 1976-2016 рр.

«Нинi не тi часи, не можна науково працювати без бiблiотек; це утопiя, романтика; сiльський учитель, крiм сотнi навантажень, ще мае свиню й десяток курей; де ви бачили сiльського вчителя – ученого; Сухомлинський – виняток, а втiм, йому були створенi умови; зрештою, чому ви самi сидите у великому мiстi, а не йдете в народ?»

Але ж мав-таки Дулiба певну рацiю… «Бiля горiлки посидiв, такi ноги мають болiти» – цього не випитаеш i не видумаеш, таке треба випадково почути. Свинi й кури не обов’язковi для вчителя. Бiблiотека нинi – не така уже й проблема. Сухомлинському нiхто спецiально не створював умов… Втiшай, втiшай себе, Оксано, бо що тобi залишилося робити…

Дипломну роботу захистила блискуче й, коли йшла за призначенням, була впевнена, що ii залишать на кафедрi.

«Верховинський район?!»

«Ви не задоволенi?» – спитав голова комiсii.

«Я… Я ж мрiяла про наукову…»

«А ми якраз про це й подумали, – втрутився в розмову доцент Дулiба. – Ви у своiй дипломнiй насправдi творчо опрацювали матерiали, зiбранi Шухевичем, Гнатюком, Кольбергом. А там опрацюете свiй».

«Ханжа!» – мало не вихопилося в Оксани.

…Парубiйко замовк. Мельник смокче погаслу люльку, дивиться на Оксану, але не впiзнае. Хоч би проспiвав оту: «вiдколи-м тя поцiлував». Мовчить, постарiв…

– Іде вже автобус, сатана го’ не взяла! – вигукнула Харючка.

…То була справжня несподiванка для другокурсникiв, а для Оксани й зовсiм: на дiалектологiчну практику iдуть у Довгопiлля. Ну, прямо-таки до Василини!

Проте не наважилася пiти до неi. Хто там знае, як вона… Замешкала з дiвчатами в клубi.

Путiвець мiж вiльшиною повужчав, Черемош змалiв, осiла кряжиста голова Тариницi, млин зовсiм закрився смереками, тiльки мельник той самий.

– То ви всi гуртом у клубi, як пструги пiд кашицею? – смiеться мельник i трясе животом.

– Бо хат своiх не маемо.

– Жодна дiвка хати не мае. Най вiддаеться – буде мати.

– То вiзьмiть ви котру-небудь з нас, – вiджартовуються дiвчата.

– В мене оглухнете, та й без того маю вас по гульку: дiвчата явiрницю обнесли, хлопцi сухе суччя з-над млинiвки повитягували, ватри вечорами палите, ще млин з димом пустите, лунчаки безвусi! А ти що там записуеш, паничу, га?

– Що таке явiрниця, дядьку? А лунчак?

– Конче тобi треба знати? А во, – показав мельник на бутель порiчкового вина, що стояв на пiдвiконнi. – А лунчак – то ти сам. Бичок нежонатий, казати.

Оксана протиснулася з гурту наперед.

– Вуйку…

– Мой, дiвонько, десь я тебе нiби вже бачив, – примружився мельник.

– Я була тут з татом, як Івана на дарабi вбило…

– Йой, як нинi… Спинили дарабу отутечки-во й несуть Івана ще живого, а в поясi перебитого на потеруху. На цiй лавицi сконав. Голосила Василина довго та й ще не перестала, бо, ади, сама живе з хлопцем…

– З Василем?

– Ая… Ниньки вiн дома. Вчора на урльоп[1 - Вiйськова вiдпустка (дiалект.).] з армii приiхав.

Василина пiдвелася.

– То ти вже розпаковуйся сама, Оксаночко, i будь дома. А я обiд зрихтую…

Пiшла до дверей, але вернулася, пiдступила до Оксани, обвела ii поглядом, несмiливо торкнулася коси, потiм провела пальцями по ii бровi – однiй i другiй – i схлипнула. Не закривалася уже хустиною i очей не опускала.

– Чого це ви, Василино?..

– Та нiчьо… Ой, Оксано-душко, могла би-сь моею бути. Але що робити…

– А вже не можу, Василино? – спитала мовби з полегшею Оксана.

– Та де вже…

І вийшла, тихо зiтхаючи.

Навiть не думалося, давно забулося, тiльки коли в райвно назвали iй Довгопiлля, першим постав перед нею Василь, а потiм уже його мама. І ще мельникове недоспiване промугичилося в пам’ятi:

Вiдколи-м тя поцiлував, вiдтодi тя люблю…

– Я згодна, – сказала Оксана квапливо.

З цiкавостi, чи що…

…Вiд мельника бiгла тодi путiвцем помiж кущами, гоп – перескочила млинiвку й попiд скелю вузькою стежкою – поки не вийшла на дорогу, при якiй першою стояла Василинина хата, i тодi знову заряснiв той чiткий ранок, коли пучнявiли червоним промiнням хмарки й вибухали в зенiтi, а сонце перетинало перистi смуги й спиналося на Тарницю, а Черемош котив рудi води, i мельник мокрi лiжники вивiшував, а в низький туман м’яко впали слова: «…твоiм легiнем стану».

– Як ти вирiс, Васильку!

Вiн у чоботях i галiфе, у солдатськiй сорочцi, стетерiв, стояв отак – високий, дужий, як його тато, викапаний Іван-бокораш стояв перед Оксаною – з присохлим до пiднебiння язиком – аж згодом вимовив:

– Мой, яка ти красна…

Оксана розпаковувала валiзу. Нi, таки не думалося, давно забулося, життя йшло своiм трибом у мiстi. То й добре, що так… Добре. Але чому ж слова Василини про те, що, мовляв, «моею вже не можеш бути», хоч нiби й полегшили, та разом з тим i розчарували, i гiрчаками вистелилися в душi?

Василь щовечора виходив на подвiр’я у бiлiй сорочцi, ходив, курив, поки не гасло свiтло в Оксанинiй кiмнатцi; Василина никла щодень то бiльше, зрiдка зiтхала: «Та що робити…» Коли ж упритул здибалася з Оксаною, то очима блукала десь по горах – чи ж то не шкодувала, що залишила ii в себе? Василь виходив уранцi з набряклими вiд безсоння очима й кудись зникав. Усе розумiла Оксана, а повернути той день, що виписався на батьковiй картинi, не вмiла.

Аж перед вiд’iздом вийшла, бо несила було дивитися на його бiлу постать надворi й несила стало самiй сидiти останнiй вечiр у хатi.

– Їду, завтра, Васильку.

– І я скоро – на службу.

– Будеш вчитися потiм?

Василь здивовано глянув на неi, бо спочатку не зрозумiв, навiщо вона його про це питае, а коли втямив – гiркота змiшалася зi злiстю, вiн проказав терпко: