1 2 3 4 5 ... 17 >>

Стивен Кинг
Куджо

Куджо
Стiвен Кiнг

Маленька безвiдповiдальнiсть жiнки, що необачно обрала коханця… Маленька безвiдповiдальнiсть чоловiка, що вчасно не вiдремонтував авто. Маленька безвiдповiдальнiсть господарiв, що не зробили щеплення псу. А Куджо, добрий слинявий велетень-сенбернар, граючись, погнався за кроликом i був укушений кажаном. Вiрус сказу перетворив гiганта на страшного монстра, який у нестямi вбиватиме всiх, хто опиниться на його шляху. Капканом пiд палючим сонцем стане поламана машина для Донни Трентон i ii маленького сина. Хто переможе у двобоi скаженоi тварини й матерi, що рятуватиме свое дитя вiд смертi?

Обережно! Ненормативна лексика!

Стiвен Кiнг

Куджо

© Stephen King, 1981

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2016

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2016

Обережно! Ненормативна лексика!

Книжка присвячуеться моему братовi Девiду, який за руку переводив мене через Вест-Броуд-стрит i навчив робити небеснi гаки[1 - Фантастичне пристосування, потрiбне для роботи Великого скляного лiфта (який лiтае в космос) у книжцi Роальда Дала «Чарлi i Великий скляний лiфт».] зi старих вiшакiв для одягу.

Ця штука настiльки, чорт забирай, вдалася, що я й досi не можу зупинитися.

Я люблю тебе, Девiде.

На стражданнях людських зналися добре вони,

Старi тi майстри. Розрiзняли вони безпомильно,

Як людинi болить – хоча обiк неi тим часом

Другий хтось iсть при вiкнi чи блукае смутний…

    В. Х. Оден «В музеi образотворчого мистецтва»[2 - Переклад Максима Стрiхи. (Тут i далi прим. ред.)]

Старий Блю тяжко помирав,

Вiн кiгтями землицю рвав.

Лопатою зi срiбла я

Могилу друговi копав,

На золотому ланцюгу

Його в могилу опускав

І все казав: «Старий мiй Блю,

Мiй славний пес, тебе люблю!»

    Народна пiсня

Так, тут усе в порядку.

    Професор кашологii

Не так уже й давно в невеличкому мiстечку Касл-Рок, штат Мейн, одного дня з’явилося чудовисько. Воно вбило офiцiантку Альму Фречетт у 1970-му, жiнку на iм’я Полiн Тутейкер i старшокласницю Шерiл Мудi в 1971-му, красуню Керол Данбаргер у 74-му, вчительку Етту Рiнгголд восени 75-го i, нарештi, школярку Мерi Кейт Гендрасен на початку зими того ж року.

Це не був нi перевертень, нi вампiр, анi зомбi чи ще якась безiменна потвора з зачарованого лiсу або снiгових рiвнин. Це був простий полiцейський на iм’я Френк Додд, що мав психiчнi розлади на сексуальному грунтi. Один хороший хлопець, якого звали Джон Смiт, не без допомоги чогось на кшталт магiчного обряду зумiв розкрити його iм’я; та перш нiж Френка встигли схопити, – так, мабуть, було краще для всiх, – вiн укоротив собi вiку.

Звiстка, зрозумiло, трохи шокувала людей, та в основному вони вiдчули полегшення – вiд того, що чудовисько, яке сповнювало страхом iхнi сновидiння, нарештi мертве. Разом iз тiлом Френка Додда було поховано й нiчнi кошмари мiстечка.

Хоч у наш освiчений час батькам добре вiдомо про психологiчнi травми, яких вони можуть завдати дiтям, та знайшлися-таки в Касл-Року батьки – хоч, може, то була й бабуся, – якi, намагаючись заспокоiти дiтей, казали: «Як не будете чемнi й не пильнуватимете, прийде Френк Додд i забере вас».

Тодi, звичайно ж, наставала тиша i дiти позирали на темнi вiкна, думаючи про Френка Додда, що пiдкрадаеться у своему блискучому чорному плащi i душить… i душить… i душить…

«Вiн там», – чути бабусин шепiт; а в димарi вiтер висвистуе навколо накривки старого казана, що нею затулили комин.

«Вiн там; якщо не будете чемнi, то, коли всi поснуть, ви можете побачити його у вiкнi своеi кiмнати, а може, якось серед ночi вiн сидiтиме просто у вашiй шафi, дивитиметься на вас i усмiхатиметься, тримаючи в однiй руцi знак СТоП, як тодi, коли переводив дiтей через вулицю, а в другiй бритву, якою вiн себе порiзав. Тож цить, дiтки…»

Та все-таки кiнець е кiнець. Звичайно, лишилися нiчнi жахи, лишилися дiти, якi боялися заснути вночi, а будинок Доддiв, що тепер стояв порожнiй, – мати Френка невдовзi померла вiд серцевого нападу – швидко зажив слави будинку з привидами, i його намагались оминати; та все це були тимчасовi i, мабуть, неминучi наслiдки низки безглуздих смертей.

Та спливав час, цiлих п’ять рокiв.

Чудовисько зникло. Чудовисько було мертве. Френк Додд тлiв у своiй домовинi.

Усе правильно, крiм одного: чудовиська не помирають. Перевертнi, вампiри, зомбi чи iншi безiменнi iстоти зi снiгових пустель. Чудовиська не помирають.

Воно повернулося в Касл-Рок улiтку 1980-го.

Однiеi травневоi ночi, невдовзi пiсля пiвночi, чотирирiчний Тед Трентон устав, щоб сходити в туалет. Вiн вилiз iз лiжка i, по дорозi спускаючи пiжамнi штанцi, напiвсонний, рушив до трохи прочинених дверей, крiзь якi пробивалося блiде свiтло. Зробивши свое дiло i спустивши воду, вiн повернувся до лiжка, натягнув ковдру i саме в цю мить побачив iстоту в шафi.

Істота була присадкувата, з широченними плечима та схиленою набiк головою, що на тлi плечей видавалася маленькою, з глибоко запалими очима, якi бурштиновим вогником жеврiли у темрявi, – хтось нiби напiвлюдина-напiввовк; цi очi пильно стежили за ним; вiн сiв, волосся стало дибки, внизу живота забiгали мурашки, подих виривався з горла, нiби свист зимового вiтру; очi божевiльно смiялися, вiщуючи страшну смерть i музику крикiв, якi нiхто не почуе, – очi iстоти у шафi.

Вiн чув ii хрипке гарчання, вловлював солодкавий запах мертвечини.

Тед Трентон затулив очi долонями, набрав у груди повiтря i закричав.

Приглушений вигук iз сусiдньоi кiмнати – це батько.

Зляканий зойк: «Що сталося?» – мати.

Швидкi кроки. Коли вони увiйшли, Тед, не прибираючи зовсiм долонi з очей, знову заглянув до шафи. Воно все ще було там i зловiсно гарчало, нiби промовляючи: «Прийшли! ну й нехай! Але вони точно пiдуть, а тодi…»

Спалахнуло свiтло. Вiк i Донна Трентони пiдiйшли до його лiжка i, побачивши блiде, як крейда, обличчя й виряченi очi, стурбовано перезирнулися.

– Я хiба не казала, що три хот-доги – це забагато, Вiку? – промовила, нi, радше просичала мати.

Тато сiв на лiжко i, обiйнявши його однiею рукою, запитав:
1 2 3 4 5 ... 17 >>