<< 1 2 3 4 5 6 ... 17 >>

Стивен Кинг
Куджо


– Що сталося?

Тед знову наважився зазирнути в темну пащу шафи.

Чудовиська не було. Замiсть голодноi тварюки там лежали лише двi нерiвнi купи ковдр, якi Донна ще з зими так i не зiбралася вiднести на горище, що було аж на третьому поверсi. Вони були складенi на стiльцi, Тед вилазив на нього, коли хотiв дiстати щось iз горiшньоi полицi. Замiсть трикутноi кудлатоi голови, схиленоi набiк iз хижим i водночас питальним виразом, вiн побачив свого плюшевого ведмедика, що лежав на бiльшiй купi ковдр; замiсть зловiсного погляду запалих бурштинових очей – карi склянi намистинки, якими ведмедик приязно дивився на свiт.

– Що сталося, Теддi? – знову запитав батько.

– Чудовисько, там у шафi, – вимовив Тед, заходячись слiзьми.

Мати сiла з iншого боку. Як могли, вони намагалися його заспокоiти, кажучи все, що належить у таких ситуацiях: що чудовиськ не iснуе, що йому просто наснився поганий сон, мама сказала, що тiнi iнодi можуть набирати обрисiв страшних iстот, яких часто показують по телевiзору i малюють у комiксах. А тато сказав, що все гаразд, i в iхньому гарному будиночку нiщо не може на нього напасти. Тед згiдливо кивнув, хоча знав, що це не так.

Тато пояснив, що купи ковдр у темрявi стали схожими на скоцюрбленi плечi, плюшевий ведмедик – на схилену голову, а свiтло з ванноi, вiдбиваючись у його скляних очах, зробило iх схожими на очi справжньоi тварини.

– А зараз, Теддi, поглянь на мене, дивись уважно.

Хлопчик подивився.

Тато взяв ковдри й засунув iх глибоко в шафу. Тед почув, як тихо дзенькнули вiшаки, вони розмовляли про тата своею кумедною вiшацькою мовою, i хлопчик ледь усмiхнувся. мама це помiтила i з полегшенням усмiхнулась у вiдповiдь.

Батько вiдiйшов вiд шафи, взяв ведмедика i вклав його в руки Теда.

– А на завершення, – проголосив тато з урочистим поклоном, розсмiшивши Теда i маму, – ось вам найголовнiше: крiсло.

Вiн рiзко зачинив дверi шафи й пiдпер iх крiслом. Повернувшись до лiжка, вiн усе ще всмiхався, та погляд мав серйозний.

– Тепер добре?

– Так, – вiдповiв Тед, потiм через силу додав:

– Але воно було там. Я бачив… Справдi…

– Ти бачив його тiльки у своiй уявi, – промовив тато, скуйовдивши йому волосся великою теплою рукою. – У шафi нiякого чудовиська не було, принаймнi справжнього. монстри бувають тiльки в книжках i твоiй уявi, Теддi.

Вiн переводив погляд з мами на батька, вдивлявся в iхнi великi, рiднi обличчя.

– Справдi?

– Авжеж, – сказала мама, – а тепер, хлопче, встань i сходи в туалет.

– Уже ходив. Через це я й прокинувся.

– Чому б тобi просто мене не послухати? – сказала мама. Дорослi нiколи не вiрять дiтям.

Мати спостерiгала, як вiн пiшов в туалет i витиснув iз себе кiлька крапель.

– Ось бачиш, тобi треба було сходити.

У розпачi Тед кивнув. Лiг у лiжко. Його вкрили ковдрою. Поцiлували.

Щойно батьки пiшли до дверей, страх знову накрив його плащем холодного туману. наче саван, пропахлий безнадiею смертi. «Будь ласка, – билася в мозку одна-едина думка, – будь ласка, будь ласка, будь ласка…»

Мабуть, тато щось вiдчув – уже тримаючи руку на вимикачi, вiн обернувся:

– Нiяких монстрiв, чуеш, Теде?

– Так, тату, – вiдповiв Тед, бо в цю мить батькiв погляд став якимось далеким i потьмареним, нiби i його самого треба було в цьому переконати. – нiяких монстрiв.

«Крiм того, що сидить у шафi».

Свiтло згасло.

– Добранiч, Теде, – долинув до нього тихий i лагiдний мамин голос.

«Мамо, будь обережна, – благав вiн подумки, – вони ж iдять жiнок. У кiно вони завжди викрадають iх, а потiм з’iдають. Будь ласка, будь ласка, будь ласка.»

Але вони пiшли.

Отож чотирирiчний Тед Трентон лежав у лiжку, весь вкрившись гусячою шкiрою, iз закляклими, мов шарнiри з дитячого конструктора, м’язами. Вiн натяг ковдру аж до пiдборiддя й однiею рукою притис ведмедика до грудей. Зi стiни на нього дивився Люк Скайвокер, з iншоi стiни, стоячи на сокодавцi, весело вишкiрявся бурундучок. «Якщо життя дае тобi лимони, зроби з них лимонад», – нахабно закликала тваринка. на третiй стiнi була вся строката команда з «Вулицi Сезам»: Великий Птах, Берт, Ернi, Оскар, Гровер. Добрi обереги; добрi чари. Та на даху голосить i гуготить у чорних ринвах вiтер! Нi, цiеi ночi йому не вдасться заснути.

Та потроху гусяча шкiра зникла, а закляклi м’язи-шарнiри розслабилися. Думки почали розпливатися.

Аж раптом новий звук, значно ближчий, нiж виття вiтру за вiкном, змусив його прокинутись i знову втупитись у темряву.

Завiси на дверях шафи.

Р-р-ри-и-и-ип…

Звук був настiльки тонкий i високий, що його могли почути хiба собаки й маленькi хлопчики, якi не сплять уночi. Шафа вiдчинялася повiльно й неухильно, дюйм за дюймом роззявляючи свою мертву, темну пащу.

Усерединi було чудовисько. З непомiрно широкими плечима i схиленою набiк головою, воно сидiло на тому самому мiсцi й вишкiрялося до нього з темряви; бурштиновi очi свiтилися якоюсь тупою хитрiстю.

«Я ж казав тобi, що вони пiдуть, – прошепотiло чудовисько, – вони завжди так роблять. І тодi я можу повернутися. менi подобаеться повертатись, Теде. І ти менi теж подобаешся. Тепер я приходитиму щоночi i щоночi пiдходитиму трохи ближче до твого лiжка… i ще трохи ближче… аж поки одного разу, перш нiж ти встигнеш iх покликати, зовсiм поруч ти почуеш гарчання, мое гарчання, Теде. Тодi я кинуся на тебе i з’iм, i ти будеш у мене всерединi».

Як зачарований, вiн не мiг вiдiрвати нажаханих очей вiд iстоти в шафi. У нiй було щось майже. майже знайоме. Щось, що вiн майже впiзнав. І оте «майже» було найгiрше. Тому що.

«Тому що я божевiльний, Теде. І я тут. Я був тут увесь час. Колись мене звали Френк Додд, я вбивав жiнок i, можливо, поiдав iх. Я завжди був тут, крутився поблизу i весь час був насторожi. Я – чудовисько, Теде, старе чудовисько, i скоро ти будеш моiм. Вiдчуваеш, як я наближаюся? Все ближче, ближче.»

Може, голос вчувався йому в шиплячому диханнi потвори, а може, то був голос вiтру. Так чи iнакше, це не мало значення. Вiн слухав, весь затерплий вiд жаху i майже непритомний (але ж яким безмежно далеким був сон); вiн дивився в темне, ошкiрене, майже знайоме обличчя. Нi, цiеi ночi вiн бiльше не зможе заснути, а можливо, взагалi нiколи не зможе.

Але трохи пiзнiше, десь близько першоi, – мабуть, тому, що був маленьким хлопчиком, – Тед усе-таки задрiмав. То був неглибокий сон, у якому величезнi кудлатi потвори з бiлими зубами переслiдували його, доки вiн не поринув у мiцний сон без сновидiнь.

Вiтер i далi вiв довгу розмову з ринвами. на небi з’явився бiлий рiжок весняного мiсяця. Далеко-далеко, десь у тихому нiчному лузi або на оточенiй соснами лiсовiй прогалинi, люто загавкав собака. Потiм запала тиша.

А в шафi Теда Трентона iстота з бурштиновими очима пильно несла свою варту.

– Ти сховав ковдри назад? – спитала Донна в чоловiка наступного ранку. Вона саме пiдсмажувала бекон на снiданок. Тед був у сусiднiй кiмнатi, дивився новий випуск телепрограми про тварин i iв «Твiнклс». Так називалися пластiвцi фiрми Шарпа, iх Трентони отримували безкоштовно.

– Що? – пробурмотiв Вiк, не вiдводячи зосередженого погляду вiд спортивного роздiлу газети. народившись у Нью-Йорку, вiн досi не пiддавався загальному божевiльному захопленню «Ред Сокс»[3 - «Red Sox» – професiйна бейсбольна команда з Бостона.], проте вiдчув мазохiстське задоволення, дiзнавшись, що «метс»[4 - «Mets» – професiйна бейсбольна команда з Нью-Йорка.] украй провально розпочали сезон.
<< 1 2 3 4 5 6 ... 17 >>