<< 1 2 3 4 5 6 7 ... 17 >>

Стивен Кинг
Куджо


– Ковдри з Тедовоi шафи. Вони знову лежали на крiслi, i дверцята були вiдчиненi, – вона подала бекон, який усе ще шкварчав. – Це ти поклав iх туди?

– Не я, – вiдповiв Вiк, перегортаючи сторiнку, – там смердить, як на нафталiновiй фабрицi.

– Дивно. Мабуть, вiн сам поклав iх назад.

Вiк вiдклав газету i глянув на неi.

– Про що це ти?

– Пам’ятаеш той страшний сон?

– Таке важко забути. Я подумав, в малого судоми чи щось таке i вiн от-от помре.

Вона кивнула.

– Ковдри здалися йому якимсь нiби…

Вона знизала плечима.

– Страховиськом, – з усмiшкою мовив Вiк.

– Ну, щось таке. Тодi ти дав йому ведмедика i запхав ковдри вглиб шафи. Коли я прийшла застеляти лiжко, вони знову були на крiслi, – вона засмiялася, – я заглянула, i на мить менi здалося, що.

– Тепер я знаю, звiдки вiн цього набрався, – сказав Вiк, знову беручи газету i добродушно пiдморгуючи дружинi. – Три хот-доги, чорт забирай.

Пiзнiше, коли Вiк уже помчав на роботу, Донна запитала в Теда, чому вiн поклав ковдри назад на крiсло, якщо вони так налякали його вночi.

Тед звiв очi. Його личко, завжди таке веселе i жваве, тепер було блiде й насторожене. Занадто доросле. Перед ним лежала розмальовка «Зоряних вiйн». Вiн малював мiжзоряну iдальню i саме розфарбовував Грiдо[5 - Greedo – iнопланетянин, герой «Зоряних вiйн», з’являеться в епiзодi IV «Нова надiя». Зелений гуманоiд.] в зелений колiр.

– Я не клав.

– Але ж, Теде, якщо ти цього не робив, i тато не робив, i я не робила…

– Це було чудовисько. З моеi шафи, – сказав Тед.

Вiн знову схилився над своею розмальовкою.

Вона стояла i дивилася на сина, занепокоена й трохи налякана. Хлопчина розумний, та уява в нього, мабуть, занадто буйна. А це не так уже й добре.

Увечерi вона обов’язково поговорить про це з Вiком. І розмова вийде довгою.

– Ти ж пам’ятаеш, що тобi казав тато, – говорила вона тим часом, – чудовиськ не iснуе.

– Принаймнi вдень, – сказав Тед i всмiхнувся настiльки щиро й чарiвливо, що всi ii страхи розтанули. Вона скуйовдила йому волосся i поцiлувала. Але намiру поговорити з Вiком не полишила.

Проте коли Тед був у дитячому садку, прийшов Стiв Кемп, i вона забула. А наступноi ночi Тед знову кричав: «Чудовисько, чудовисько», – i що воно сидить у його шафi.

Шафа була розчинена навстiж, а ковдри лежали на крiслi. Цього разу Вiк вiднiс iх на горище.

– Усе, я iх замкнув, Теддi, – сказав Вiк, цiлуючи сина, – тепер усе гаразд, повертайся в лiжко, i солодких тобi снiв.

Але Тед iще довго не мiг заснути. Та перш нiж вiн заплющив очi, шафа вiдчинилася з тихим, скрадливим рипiнням. мертва паща мертвоi пiтьми, де чекало щось волохате, з гострими зубами й пазурами, що пахло засохлою кров’ю та мороком смертi.

«Привiт, Теде, – прошепотiло воно своiм мертвотним голосом, а мiсяць заглядав у вiкно, наче бiле примружене око небiжчика».

Найстаршою мешканкою Касл-Рока тiеi весни була Евлiн Чалмерс, котру мiсцевi називали тiткою Еввi, а тутешнiй листоноша Джордж Мiра – старою крикливою сукою. Вiн приносив iй пошту, що складалася здебiльшого з каталогiв, пропозицiй передплати вiд «Reader’s Digest» i молитовникiв Церкви Хрестоносцiв Вiчного Христа, та вислуховував ii нескiнченнi монологи.

«Єдине, що добре вмiе стара сука, – передбачати погоду», – любив повторювати Джордж, коли, вже трохи захмелiлий, сидiв iз приятелями в барi «Лагiдний тигр». Дурнувата назва для бару, та оскiльки iншими закладами Касл-Рок похвалитися не мiг, з цим доводилося миритись.

З думкою Джорджа в мiстi погоджувалися всi. Тiтка Еввi як найстарша жителька Касл-Рока вже два роки була почесною власницею цiпка вiд газети «Бостон Пост». Його колишнiм власником був Арнольд Гiберт, котрому виповнився сто один рiк, i вiн упав у такий маразм, що поговорити з ним стало таким же викликом, як розмова з порожньою бляшанкою з-пiд котячих консервiв. Вiн скотився з веранди Касл-Рокського притулку для старих i скрутив собi в’язи рiвно за двадцять п’ять хвилин пiсля того, як востанне намочив штани.

Тiтка Еввi не настiльки вижила з розуму, як Гiберт, i була далеко не такою старою; i хоча дев’яносто три – вiк доволi солiдний i iй приносило неабияке задоволення кричати на Джорджа Мiру, що (нерiдко очманiлий з похмiлля) слухав ii з покiрним виглядом, та вона не була настiльки дурною, щоб, як Гiберт, утратити свiй дiм.

А на погодi вона справдi зналася. Усi старшi мешканцi мiстечка, котрi цiкавилися такими справами, одностайно стверджували, що тiтка Еввi нiколи не помилялася щодо трьох речей: коли мае розпочатися перша косовиця, чи рясно вродять чорницi i якою буде погода.

Одного ранку на початку червня стара, важко спираючись на свiй почесний цiпок i покурюючи цигарку «Герберт Терейтон», почовгала до своеi поштовоi скриньки в кiнцi пiд’iзноi дорiжки. «Коли стара карга врiже дуба, цiпок дiстанеться Вiну Мерченту, – подумав Джордж Мiра. – Скорiше забирайся на той свiт, Еввi». На все горло привiтавшись iз Мiрою – через свою глухоту вона вважала, що всi довкола теж оглухли на знак солiдарностi, – стара почала кричати, що лiто буде найгарячiшим за тридцять рокiв.

– Спека буде цiле лiто, – репетувала вона в соннiй передобiднiй тишi, – i на початку, i в серединi, i в кiнцi.

– Справдi? – запитав Джордж.

– Га?

– Чи справдi, питаю?

Це було ще однiею особливiстю тiтки Еввi. Вона змушувала спiврозмовника також переходити на крик. Так i судина трiснути може.

– Якщо це не так, я готова поцiлувати свиню i ще й усмiхатися при цьому! – заволала тiтка Еввi.

Попiл ii цигарки впав на Джорджеву унiформу, котру вiн тiльки цього ранку вперше вдягнув пiсля чистки. Джордж покiрно струсив його додолу. Тiтка Еввi схилилася над вiкном машини. Так iй було легше кричати йому в самiсiньке вухо. З ii рота тхнуло квасними огiрками.

– Усi польовi мишi вже повилазили з погреба, а неподалiк Мусантiк-понд Томмi Нiдо бачив оленя, що стiсував роги об дерево, i це ще до того, як з’явилися першi малинiвки! А коли снiг зiйшов, пiд ним була трава; тiльки подумай, Мiро, зелена трава!

– Що, справдi? – вiдповiв Мiра, бо треба було щось вiдповiсти. У нього починала болiти голова.

– Га?

– Що, справдi, тiтко Еввi? – загорлав Джордж, бризкаючи слиною.

– О, так, – задоволено верещала тiтка Еввi, – цiеi ночi я бачила блискавку! Це погана прикмета, Мiро! Блискавка так рано – дуже погана прикмета! Цього лiта багато людей помре вiд спеки! Паскудне буде лiто!

– Менi треба йти, тiтко Еввi, – закричав Джордж, – маю термiнового листа для Стрiнгера Болью!

Еввi Чалмерс задерла голову i розреготалась у весняне небо. І реготала, доки ледь не похлинулась i на халат не посипався попiл. Вона виплюнула недопалок, i тепер вiн дотлiвав бiля ii чорного, як пiч, i тiсного, як корсет, капця. Капця староi жiнки. Такi носяться вiками.

– Термiновий лист для французика Болью? Та вiн не зможе прочитати навiть напису на власному надгробку.

– Тiтко Еввi, менi треба йти! – швидко випалив Джордж i натиснув на газ.
<< 1 2 3 4 5 6 7 ... 17 >>