<< 1 2 3 4 5 6 7 8 ... 17 >>

Стивен Кинг
Куджо


– Французик Болью – найнесусвiтеннiший дурень, якого лише мiг створити Бог! – верещала тiтка Еввi.

Та вiд машини Джорджа лишилася тiльки хмара куряви. Йому таки вдалося вислизнути.

Вона ще якусь хвилину стояла бiля скриньки, дивлячись йому вслiд. особистих листiв для неi не було, останнiм часом вони взагалi надходили рiдко. Людей, що могли б iй написати, майже не лишилося. Вона пiдозрювала, що скоро й сама за ними пiде. Лiто навiювало погане передчуття, страшне передчуття. Вона скiльки завгодно могла розповiдати про раннi блискавки та про мишей, що надто рано повилазили з погребiв, але не могла розповiсти про спеку, що – вона вiдчувала – зачаiлася десь зовсiм близько над обрiем, як худий i облiзлий, та все ж дужий звiр iз червоними палаючими очима; не могла розповiсти про своi сни, гарячi й спраглi, у яких не було тiнi, щоб сховатися, про сльози, що приходили без причини i не несли полегшення, лише обпiкали очi, як iдкий серпневий пiт. Вона вловлювала запах божевiлля у поривах вiтру, котрий долинав до неi.

– Джордж Мiра, ти старий лайнюк, – сказала тiтка Еввi з сильним Мейнським акцентом, звучно i протягло вимовивши останне слово, вийшло рiзко, розпачливо i в той же час смiшно: «лайнюууук».

Вона рушила назад до будинку, спираючись на свiй цiпок, який iй урочисто вручили в ратушi тiльки за те, що вона зумiла успiшно дожити до старостi. Ідiотське досягнення. не дивно, що ця клята газета прогорiла.

Вона зупинилася на ганку й задивилася на небо, досi забарвлене в по-весняному чистi, м’якi кольори. Боже, але ж вона вiдчувала, як щось насуваеться, щось гаряче й лиховiсне.

За рiк до цього, коли з лiвого заднього колеса старого «ягуара» Вiка Трентона почало долинати якесь дивне дратiвливе клацання, саме Джордж Мiра порадив йому звернутися до майстернi Джо Кембера на околицi Касл-Рока.

– Як для цих краiв Кембер кумедно веде бiзнес, – говорив Джордж, стоячи з Вiком бiля його поштовоi скриньки. – Спочатку каже тобi, скiльки коштуватиме робота, а зробивши все, вимагае ту саму суму. Дивно, еге ж?

І вiн поiхав, а Вiк залишився стояти, розгублено мiркуючи, чи поштар говорив серйозно, чи вiн став жертвою якогось не вельми зрозумiлого Мейнського жарту.

Проте Вiк усе ж таки зателефонував Кемберу, й одного липневого дня, далеко не такого гарячого, як цього року, вони з Донною i Тедом поiхали за мiсто. Це виявилося справдi далеко, i Вiк мусив двiчi зупинятися, щоб спитати дорогу. Вiдтодi вiн почав називати цi мiсця Схiдним Чортовим Запiчком.

Вiк звернув на подвiр’я Кемберiв, колесо клацало дужче, нiж будь-коли ранiше. Тед, якому тодi було три, сидiв у Донни на колiнах i усмiхався. Подорожi на татковiй машинi з вiдкидним дахом дуже тiшили його, Донна була теж у чудовому гуморi.

На подвiр’i стояв хлопчина рокiв восьми-дев’яти, ганяючи старий бейсбольний м’яч iще старiшою биткою. Пролетiвши кiлька метрiв, м’яч вiдбивався вiд стiни стодоли, що, як гадав Вiк, слугувала заразом i майстернею, потiм котився назад.

– Здрастуйте, – промовив хлопець. – Ви мiстер Трентон?

– Так, – вiдповiв Вiк.

– Пiду покличу тата, – сказав хлопець i рушив до стодоли.

Усi трое вийшли. Вiк обiйшов машину i присiв бiля поламаного колеса, не зовсiм упевнений, чи правильно вiн учинив, приiхавши сюди. можливо, краще було б вiдвезти авто до Портленда. Тутешнi обставини виглядали не вельми обнадiйливо. У Кембера не було навiть вивiски.

Його роздуми обiрвала Донна, що знервовано кликала його на iм’я. Потiм:

– Боже, Вiку!

Вiн швидко звiвся на ноги i побачив величезного собаку, що саме вийшов iз дверей стодоли. На одну абсурдну мить йому здалося, що то зовсiм не пес, а якийсь химерний i надзвичайно потворний понi. Та коли собака повнiстю виступив з тiнi, Вiк помiтив його сумнi очi i здогадався, що перед ним сенбернар.

Донна iнстинктивно схопила Теда й позадкувала до капота машини, та малий бився в ii руках, намагаючись вирватися.

– Хочу подивитися на песика! Мамо, дай подивитися на песика!

Донна кинула нервовий погляд на Вiка. Той знизав плечима, йому теж було не по собi. Повернувся хлопець i, проходячи повз собаку, погладив його по головi. Той у вiдповiдь замахав здоровенним хвостом, i Тед у руках Донни подвоiв своi зусилля.

– Ви можете його вiдпустити, мем, – ввiчливо сказав хлопчик, – Куджо любить дiтей, вiн йому нiчого не зробить.

Потiм, звертаючись до Вiка, додав:

– Тато зараз вийде, вiн мие руки.

– Гаразд, – промовив Вiк, – ну й здоровенний у тебе собака, синку. Ти впевнений, що вiн безпечний?

– Звiсно, – пiдтвердив хлопець. Та Вiк помiтив, що й сам мимоволi ближче пiдсунувся до дружини, коли iхнiй син, що здавався таким маленьким, побрiв до собаки. Куджо стояв, задерши голову i звiльна метляючи своiм схожим на щiтку хвостом.

– Вiку… – почала була Донна.

– Усе гаразд, – промовив Вiк, а подумки додав: «Сподiваюся». Пес здавався достатньо великим, щоб проковтнути Теддi одним махом.

На мить Тед завагався. Вони з собакою дивились один на одного.

– Песик, – вимовив Тед.

– Куджо, – сказав молодший Кембер, пiдiйшовши до Теда, – його звуть Куджо.

– Куджо, – покликав Тед. Собака пiдiйшов i заходився добродушно облизувати його обличчя своiм слинявим язиком. Тед захихотiв i спробував ухилитися. Вiн обернувся до тата з мамою, смiючись так само, як тодi, коли вони його лоскотали. Вiн зробив був крок у iхнiй бiк, та зашпортався i впав на землю. мить – i собака вже опинився над ним. Вiк, що рукою обiймав Донну за талiю, не лише почув, а й вiдчув, як iй перехопило дух. Вiн кинувся вперед, але спинився.

Куджо вчепився зубами у футболку з зображенням людини-павука, потяг догори, – на мить Тед став схожим на кошеня в зубах матусi-кiшки – i поставив малого на ноги.

Тед пiдбiг до батькiв, вигукуючи:

– Я люблю песика! мамо, тату, я люблю песика!

Син Кембера спостерiгав, запхавши руки в кишенi джинсiв, сцена його трохи забавляла.

– Авжеж, це чудовий собака, – весело погодився Вiк, але його серце все ще швидко билося. на одну коротку мить вiн справдi повiрив, що собака от-от вiдкусить голову Теда, як льодяник на паличцi.

– Це сенбернар, Теде, – пояснив вiн.

– Сем… бирнар, – вигукнув хлопчик i побiг назад до собаки. Той, як невелика гора, сидiв бiля входу в стодолу. – Куджо! Ку-у-у-джо!

Донна знову напружилася.

– Вiку, ти думаеш.

Та Тед уже був бiля собаки й гаряче обiйняв його, потiм став поруч i почав роздивлятися його морду. Собака сидiв iз висолопленим рожевим язиком, хвiст молотив по гравiю дорiжки. Ставши навшпиньки, Тед мiг майже зазирнути йому в очi.

– Думаю, в них усе гаразд, – вiдповiв Вiк.

Тед застромив свою маленьку ручку в пащу Куджо i почав оглядати його зуби, як наймолодший у свiтi стоматолог. Це змусило Вiка пережити ще одну тривожну хвилину, та потiм малий знов повернувся до них.

– У песика е зуби, – повiдомив вiн.

– Так, у нього дуже багато зубiв.

Вiн обернувся до хлопця, збираючись спитати, звiдки у пса таке iм’я, як iз майстернi вийшов Джо Кембер, ретельно витираючи руки ганчiркою, щоб, бува, не забруднити гостя; лише тодi вiн потиснув руку Вiка.

З приемним здивуванням Вiк вiдзначив, що Джо добре знае свою справу. Вони проiхалися до будинку бiля пiднiжжя пагорба i назад до майстернi, i всю дорогу Джо пильно прислухався до стукоту в колесi.

– Пiдшипник полетiв, – коротко констатував Кембер, – вам ще пощастило, що не заблокувало колесо.
<< 1 2 3 4 5 6 7 8 ... 17 >>