<< 1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 17 >>

Стивен Кинг
Куджо


– Ви можете його полагодити? – запитав Вiк.

– Так, якщо ви не проти почекати тут години двi, я зроблю це хоч зараз.

– Думаю, це не проблема, – сказав Вiк поглядаючи в бiк сина. Той заволодiв бейсбольним м’ячем i намагався кинути його якнайдалi – виходило, правда, не надто далеко, – а Кемберiв сенбернар покiрно приносив його назад. М’яч уже був добряче обслинений.

– Ваш собака чудово розважае мого сина.

– Куджо любить дiтей, – погодився Кембер. – Заведете авто всередину?

«Зараз лiкар тебе огляне», – весело подумав Вiк, заiжджаючи в майстерню. Як виявилося, робота зайняла всього пiвтори години, i цiна була на диво невисока.

Стояло похмуре прохолодне пообiддя, а Тед бiгав довкола, повторюючи:

– Куджо! Куджо! Сюди, Куджо!

Коли вони вже збиралися iхати, Кемберiв син, якого звали Бретт, посадив Теда на спину Куджо i пiдтримував його за пояс, поки пес двiчi слухняно провiз його по гравiю подвiр’я. Коли вони проходили повз Вiка, собака спiймав його погляд… i Вiк мiг би заприсягтися: вiн смiявся.

Рiвно за три днi пiсля розмови, а точнiше перекрикування тiтки Еввi Чалмерс iз Джорджем Мiрою, дiвчинка вiку Теда Трентона пiсля снiданку встала з-за столу в кухнi маленького чепурного будиночка в Айова-Сiтi, штат Айова, i повiдомила:

– Мамо, менi погано, мене зараз знудить.

Мама глянула на неi, не вельми здивована. Два днi тому старший брат Марсi ранiше повернувся зi школи з гострим нападом шлункового грипу. Тепер iз Броком було все гаразд, та вiн пережив двадцять чотири огиднi години, натхненно скидаючи баласт iз обох кiнцiв.

– Ти впевнена, дорогенька? – запитала мати.

– Ох, я… – голосно застогнавши, Марсi кинулася в коридор, притискаючи долонi до живота.

Мама пiшла слiдом. Побачивши, як Марсi рвучко смикнула на себе дверi туалету, вона подумала: «Господи, оце маеш тобi знову. Якщо я не пiдхоплю цю штуку, це буде справдi чудо».

Почувши звуки блювання, вона зайшла в туалет. Їi голова вже була зайнята деталями: якнайбiльше чистоi води, постiльний режим, горщик, кiлька книжок, Брок мiг би, коли повернеться зi школи, перенести в ii кiмнату телевiзор, а ще…

Вона глянула вниз, i всi думки миттю вилетiли з ii голови, наче вiд рiзкого удару в обличчя.

В унiтазi, куди щойно блювала ii чотирирiчна дочка, було повно кровi. Кров забризкала бiлий керамiчний обiдок i блищала на кахлях пiдлоги.

– Ох, мамо, менi погано.

Їi донечка обернулася, обернулася, обернулася. Весь рот був у кровi, вона текла по пiдборiддю i вже заляпала ii синю матроську сукню. Кров! О Господи Ісусе, Марiе i всi святi, як же багато кровi!

– Мамо…

І ii донечку знову вивернуло, великi згустки кривавоi маси вилiтали з ii рота i розбризкувалися довкола, неначе клятий кривавий дощ. І тодi мати схопила марсi на руки й побiгла – побiгла до телефону викликати «швидку».

Куджо знав, що вже застарий, щоб ганятися за кроликами.

Нi, вiн не був старий, навiть для собаки. Але йому було п’ять рокiв, i часи його собачого дитинства, коли вистачало навiть метелика, щоб вирушити в запеклу гонитву луками та гаями за будинком, були вже далеко позаду. Куджо було п’ять, i якби вiн був людиною, то перебував би в раннiй фазi середнього вiку.

Але був прекрасний погожий ранок 16 червня, i на травi все ще лежала роса. Спека, яку передрiкала тiтка Еввi, справдi настала – це був найгарячiший червень за багато рокiв, – i о другiй дня Куджо лежатиме на запилюженому подвiр’i або в майстернi (якщо ЧОЛОВІК пустить його всередину – вiн так iнодi робив, коли пив, а останнiм часом це бувало майже завжди), важко дихаючи пiд палючим сонцем. Та це буде пiзнiше.

А наразi великий, угодований бурий кролик навiть не пiдозрював, що Куджо тут, на краю пiвнiчного лугу, за цiлу милю вiд дому. Для кролика-братика вiтер сьогоднi дув у несприятливому напрямку.

Куджо почав пiдбиратися до кролика швидше зi спортивного азарту, нiж заради м’яса. Той безтурботно хрупав молоду конюшину, що вже за мiсяць зжовкне й вигорить пiд нещадними сонячними променями. Ох, якби ж кролик помiтив його, ще коли вiн був на половинi шляху; якби вiн тодi кинувся тiкати, Куджо б його вiдпустив. Та коли кролик нашорошив вуха, пес уже був на вiдстанi п’ятнадцяти ярдiв вiд здобичi. На якусь мить кролик завмер на мiсцi, перетворившись на застиглу скульптуру з кумедно витрiщеними чорними банькатими очима. Тодi дременув геть.

Люто гавкаючи, Куджо кинувся навздогiн. Кролик був зовсiм маленьким, а Куджо дуже великим, та перспектива можливого успiху надавала собацi нових сил. Вiн був уже достатньо близько, щоб сягнути кролика лапою. Кролик зробив зигзаг. Куджо, менш повороткий, кинувся навперейми, вгрузаючи лапами в пухку чорну землю; моментами земля вислизала, та вiн швидко вiдновлював рiвновагу. Вiд його уривчастого басовитого гавкання птахи злякано здiймалися вгору. Куджо всмiхався, якщо собаки взагалi здатнi всмiхатися. Кролик iще раз рiзко звернув, а тодi кинувся навпростець через луг. Куджо мчав слiдом, уже передчуваючи, що цiеi гонки вiн не виграе.

Та Куджо з усiх сил намагався не вiдставати i вже майже наздогнав кролика, коли той раптом шуснув у невелику яму на схилi невисокого пологого пагорба. Яма поросла високою травою, i Куджо не вагався. Вигнувши тiло, як гiгантський, вкритий рудавою шерстю снаряд, вiн дозволив iнерцii затягти себе вниз… І тут же застряг, наче корок у пляшцi.

Джо Кембер володiв фермою «Сiм дубiв» у кiнцi дороги № 3 вже сiмнадцять рокiв, та навiть не пiдозрював про iснування цiеi ями. Вiн, звичайно, натрапив би на неi, якби активно займався фермерством. Та це було не так. У його великому червоному хлiвi не було нiякоi худоби, вiн слугував гаражем i складом автозапчастин. Син Кембера Бретт, котрий частенько блукав довколишнiми лiсами й полями, теж нiколи не помiчав ями, хоч кiлька разiв мало не втрапив у неi ногою. Мабуть, без перелому не обiйшлося б. У погожi днi яму можна було сприйняти за тiнь, а коли було хмарно, вхiд до неi повнiстю ховала висока трава.

Джон мавсем, колишнiй власник ферми, про яму знав, та йому навiть на думку не спадало розповiсти про неi Джо, коли той придбав цю дiлянку в 1963-му. Напевне, Джон попередив би про яму в 1970-му, коли у Джо i його дружини Чарiтi народився син, та до того часу рак уже звiв старого в могилу.

І добре, що Бретт ii не знайшов. Адже для маленького хлопчика немае нiчого цiкавiшого, нiж якась невiдома яма, яка, до того ж, веде в невелику вапнякову печеру. Печера мала приблизно двадцять футiв завглибшки, i легко могло статися так, що якийсь цiкавий маленький хлопчик, пролiзши в яму й зiсковзнувши на дно печери, уже не змiг би видертися нагору. Таке вже не раз траплялося з дрiбними тваринками. Вони скочувалися додолу гладенькими вапняковими стiнами, а назовнi вилiзти не могли, i все дно печери було всiяне кiстками: ховрах, скунс, двiйко бурундукiв, кiлька бiлок i домашнiй кiт. Кiт на iм’я мiстер Чистер загубився два роки тому, i Кембери думали, що вiн потрапив пiд машину або просто кудись утiк. Та вiн лежав тут поряд iз рештками чималоi польовоi мишi, на яку полював.

Кролик скотився по стiнi i тепер, настовбурчивши вуха, тремтiв унизу, його нiздрi вiбрували, наче камертон. Печеру наповнило люте гавкання Куджо. Луна ще посилювала звук, i здавалося, що тут зiбралася цiла зграя собак.

Печера була привабливим мiсцем i для кажанiв; у невеличкому просторi iх нiколи не могло помiститися багато, проте тут можна було iдеально влаштуватися на денний перепочинок, зависнувши донизу головою на склепiнчастiй стелi. Саме через кажанiв Бреттовi Кемберу пощастило двiчi, особливо цього року. Цього року серед бурих комахоiдних кажанiв, що населяли невеличку печеру, поширилася надзвичайно гостра форма сказу.

Куджо застряг плечима. Вiн вiдчайдушно грiб землю заднiми лапами, та все дарма. Вiн усе ще мiг вирватись i вiдступити, та бажання здобути кролика не зникало. І ось вiн тут, у пастцi, тiльки простягни лапу. Зiр у нього не був особливо гострий, власне, своiм тiлом вiн затуляв майже все свiтло, тому й не бачив входу в печеру прямо пiд собою. Вiн вiдчував запах вогкостi, запах кажанячого послiду, як висохлого, так i зовсiм свiжого, а найголовнiше – запах кролика, гарячий i смачний. Обiд подано.

Його гавкання потривожило кажанiв. Вони були наляканi. Щось вдерлося в iхнiй прихисток. Усiею писклявою масою вони полетiли до виходу, та iхнi локатори зафiксували бентежний i загрозливий факт: виходу не було. На мiсцi виходу iх чекав хижак.

Вони кружляли й металися в темрявi, перетинчастi крила лопотiли, як пелюшки на вiтрi. А внизу зiщулився кролик, усе ще не втрачаючи надii.

Кiлька кажанiв полетiло просто на Куджо, i вiн злякався. Йому не подобався нi iхнiй писк, нi iхнiй запах, нi те дивне тепло, яке, здавалося, йшло вiд iхнiх тiл. Вiн загавкав голоснiше й вищирився на iстот, що з писком шугали навколо його голови. Його зуби вп’ялися в чиесь буро-чорне крило. Хруснули кiсточки, ще тоншi, нiж ручка немовляти. Кажан вигнувся i вчепився зубами в тонку чутливу шкiру на носi собаки, залишивши довгу рану у виглядi знака питання. За мить кажан вислизнув iз його зубiв i покотився вниз у передсмертнiй агонii. Та справу було зроблено; укус зараженоi сказом тварини особливо небезпечний у районi голови, оскiльки ця хвороба уражае центральну нервову систему. Собаки, значно чутливiшi, нiж iхнi двоногi господарi, не можуть бути в абсолютнiй безпецi навiть пiсля введення спецiальноi вакцини, яку можна знайти в будь-якого ветеринара. А Куджо в його життi жодного разу не робили щеплення вiд сказу.

Усього цього Куджо не знав, однак добре вiдчув, що iстота, яку вiн щойно вкусив, мала гнилий, бридкий присмак, i вирiшив, що гра того не варта. Спричинивши невеликий обвал, вiн одним могутнiм ривком вивiльнився з ями та обтрусився; на землю посипалося болото i шматочки смердючого вапняку. З носа крапала кров. Вiн сiв, задер голову до неба, i з горла його вирвалося коротке низьке виття.

Зi своеi печери маленькою бурою хмаркою вилетiли кажани, очманiлi вiд яскравого сонячного свiтла, кiлька секунд покружляли над ямою i сховалися назад. Вони були безмозкими iстотами, тож за кiлька хвилин геть забули про гавкучого зайду i спокiйно спали собi далi, висячи донизу головою i загорнувшись у своi крила, наче старенька бабця в шаль.

Куджо поплiвся геть, потiм знову обтрусився i безпорадно помацав лапою носа. Кров уже запеклась, i на ранi утворилася кiрка, та нiс iще болiв. У собак почуття самоповаги значно перевищуе iнтелектуальнi здiбностi, i тепер Куджо здавався огидним самому собi. Іти додому йому не хотiлося. Якщо вiн туди повернеться, хтось iз трiйцi – ЧОЛОВІК, ЖІНКА або ХЛОПЕЦЬ – неодмiнно помiтять, що вiн щось iз собою зробив, i, може, навiть назвуть ПОГАНИМ СОБАКОЮ; у цю мить Куджо й сам вiдчував, що вiн – ПОГАНИЙ СОБАКА.

І замiсть того щоб пiти додому, вiн побiг до струмка, що вiддiляв ферму Кемберiв вiд володiнь iхнього найближчого сусiда Герi Первiера. Вiн то брiв угору за течiею, то качався по водi, то починав жадiбно пити, щосили намагаючись позбутися цього бридкого присмаку в ротi, змити з себе бруд i гнилий, болотний дух вапняку, а разом з ним – i вiдчуття ПОГАНОГО СОБАКИ.

Та помалу йому ставало краще. Вiн вилiз iз води та обтрусився. на коротку мить у непорушному повiтрi довкола нього утворилася веселка з мерехтливих крапель.

Разом iз болем у носi вiдступило й почуття ПОГАНОГО СОБАКИ. Вiн попрямував додому подивитися, чи ХЛОПЕЦЬ i досi там. Вiн уже звик до великого жовтого шкiльного автобуса, котрий забирав ХЛОПЦЯ щоранку i привозив назад по обiдi. Та автобус iз миготливими очима й галасливими дiтьми не з’являвся весь останнiй тиждень. ХЛОПЕЦЬ тепер весь час був удома, переважно допомагаючи ЧОЛОВІКОВІ в майстернi. Може, жовтий автобус сьогоднi приiхав знову, а може, нi. Вiн подивиться. Куджо зовсiм забув про яму i про огидний смак кажана. нiс уже майже не болiв.

Куджо прокладав собi шлях крiзь високу траву пiвнiчного лугу, лякаючи по дорозi то одну, то iншу пташку i навiть не думаючи гнатися за ними. Його полювання на сьогоднi скiнчилося, тiло, на вiдмiну вiд мозку, усе чудово пам’ятало. Вiн був п’ятирiчним сенбернаром у розквiтi сил, вагою понад двiстi фунтiв[6 - – 90 кг.], i цього ранку, 16 червня 1980 року, вiн заразився сказом.

Через сiм днiв за 30 миль вiд ферми «Сiм дубiв» в одному з дiлових кварталiв Портленда, в ресторанчику пiд назвою «Жовта субмарина», зустрiлися двое чоловiкiв. Заклад пропонував широкий вибiр рiзноманiтних сендвiчiв, пiци й багатошарових бутербродiв «Дагвудс». У глибинi залу стояла машина для гри в пiнбол.

Над стiйкою висiло оголошення:

«ХТО ЗМОЖЕ З’ЇСТИ ДВА НАШІ ФІРМОВІ „НІЧНІ КОШМАРИ“, ОТРИМАЄ ЇХ БЕЗКОШТОВНО!»

Унизу в дужках стояла приписка:

«ЯКЩО ВАС ЗНУДИТЬ, МУСИТЕ ПЛАТИТИ».
<< 1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 17 >>