1 2 3 4 5 6 >>

Майстер корабля
Юрій Яновський

Майстер корабля
Юрiй Яновський

Роман Юрiя Яновського «Майстер корабля» – один з найоригiнальнiших творiв перiоду Розстрiляного Вiдродження – сьогоднi повертаеться до читача. Це романтичний пригодницький роман, у якому яскраво втiлено тему подвигу, кохання, вiдданостi дитячiй мрii.

Юрiй Яновський

Майстер корабля

Забирайте же с собою в путь, выходя из мягких юношеских лет в суровое, ожесточающее мужество, – забирайте с собою все человеческие движения, не оставляйте их на дороге: не подымете потом!..

    Н. В. Гоголь

Nein! hier hat es keine Not:

Schwarze M?dchen, wei?es Brot!

Morgen in ein ander St?dtchen:

Schwarzes Brot und weiBe M?dchen.

    J. W. Goethe

But the standing toast that pleased me most

Was, «The wind that blows, the ship that goes,

And the lass that loves a sailor!»

    С. Dibdin

О navis, referent in mare te novi

Fluctus?

    Horatius

I

Сиве волосся до чогось зобов'язуе. Старечi ноги йдуть уже просто до могили. Багате досвiдом життя лежить передi мною, як рельефна мапа[1 - Мапа – карта.] моеi Республiки. Скiльки-то води втекло з того дня, коли я, молодий, зелений юнак, окунувся в життя! Зараз менi – за сiмдесят, мене термосить iнодi ломота, руки дрижать, i на очi набiгае сльоза. Тодi я наказую розтопити кану, кладу на пiдставку ноги i стежу вогники над деревом. Це такий архаiзм тепер – топити дровами, але не нарiкайте на мене – я згадую свою давню юнiсть. Дивлюся, як перебiгае прекрасний вогник, символ вiчного переходу енергii й розкладу матерii, простягаю до нього руки, i вiн грiе моi долонi, на яких лiнiя життя доходить уже до краю. Старiсть до чогось зобов'язуе.

Сьогоднi я бачив нашу надзвичайну «Бiлу Пустелю». Молодий кiнорежисер iз повагою потиснув менi руку й захоплено подивився в вiчi. «Вiн не може висловити всiеi радостi з того факту, що бачить мене. Вiн радий, що бачить мене здоровим, i запрошуе до себе в ателье. Вiн за моiми книжками вивчав кiнематографiю. Вiн перекаже товаришам по роботi, що велика людина (це я) ущасливить iх вiзитом». Аж утомив комплiментами. Я ще раз потиснув йому руку й лишився на самотi.

«Бiла Пустеля» дiйсно шедевр. Такi картини з'являлися в нас раз на десятирiччя i стояли, як маяки. Ви пам'ятаете, певно, «Народе, встань!», «Останнiй Клич» та «Китайське Сонце»? Що дiялося в пресi з приводу «Повiсьте прапор над морями!»? І, нарештi, передостаннiй велетень славетного Семпера Травицi – «Народження iнтернацii». Була спецiальна демонстрацiя шкiл. Дiти носили прапори i плакати по вулицях, вигукуючи Травицi: «Спа-си-бi, дя-дю Семпере! Вi-та-е-мо дядька Семпера!» Мiкрофони збирали всi привiтання й доносили iх до вух Травицi, що саме сидiв бiля кани в моiй кiмнатi.

Тепер я знову мав щастя побачити на екранi новий крок наперед. Кiномистецтво дiйшло апогею. Якими смiшними здались менi витвори його на зорi iснування. Ми, пригадую, нiяк не могли погодити мiж собою питання: «Мистецтво кiно чи нi». Ви бачите, якi ми були по-дитячому нерозумнi й яким дурницям вiддавалися.

Нашi кроки в кiно були спробами дитини, що вчиться ходити. Батьки нашi винайшли фотографiю. Ми цю фотографiю пристосували до фiксування руху. Вiддрукувавши позитиви, ми рухали iх перед щiлиною в картонi. Завдяки тому, що око мае властивiсть затримувати в собi певну долю секунди все те, що воно бачить, – ми мали безперемiжний рух. Це був примiтивний стробоскоп або ще з десяток назв, якими це приладдя називали рiзнi винахiдники. Платiвки склянi поволi зiйшли на несклянi. Апарат знiмальний вiдповiдно реконструювався, винайдено було плiвку, i з'явилися першi метри величезного мистецтва, що його звемо тепер – Мас-Кiно-Мистецтво.

Вогники в канi стрибають i потрiскують, вони пустують, як дiтвора. Менi починае болiти серце. В цьому немае нiчого дивного: повертаючи до молодих рокiв, i сам стаеш нiби молодший, серце мусить бiльше працювати, а воно ж – стара калоша, мое серце. Гей, однолiтки, чи й вам так болить часом серце? Та де! – Тих узяла могила, а решта замкнулася в баштах поважноi старостi.

Менi нема чого ховатися з тим, що було. Старiсть не може казати неправду. Нащо вона iй здалася? Кого iй треба задобрити або перед ким замовчати? Вже видно край дороги й неминучiсть. Проживши життя, можна мати мужнiсть нарештi подивитися всiм у вiчi.

Я затулююсь рукою й дзвоню до фiльмотеки. Я тепер дуже поважна людина, i до моiх послуг завжди цiла фiльмотека краiни. Я кажу в мiкрофон декiлька слiв майстровi фiльмотеки. Вiн умовляеться з братом циклу iсторiй. «Зачекайте хвилинку, То-Ма-Кi, – чую я голос майстра, – електричнi розряди тепер заважають передавати фiльм. Але з метеорологiчноi станцii передають: насуваеться повiтряна вiльгiсть. Приготуйте ваш екран». То-Ма-Кi – це звуть так мене – Товариш Майстер Кiно – найвище звання для кiнематографiста. Я устаю вiд кани, одсуваю завiсу перед невеличким екраном i заземлюю один дрiт. Ставлю довжину хвилi 725 i спокiйно повертаюсь до вогню кани.

Я сиджу мовчки. Родини я не маю. Розлетiлися всi по свiтi, розiйшлися. Тепер старший син вiдбувае повiтрянi рейси Оде – Індiя. Я iнодi дiстаю вiд нього привiтання з дороги. І разом з його голосом чую плескiт океану пiд його безшумним самольотом. «Тату, – гукае вiн менi, – я бачу хвилi, що посивiли, як твое волосся! Тату, зараз буде буря! Я забираю височiнь. Ось мене вкрила росою хмара. Привiт тобi, тату!»

Дружина моя була з чужого гнiзда. Коли я носив ii на руках по моiй тiснiй халупi, я мрiяв про синiв-соколiв, едине, ради чого треба жити. Я iх маю – цих синiв. І хто менi дужче радiсний чи любий – не знаю.

У мене в стiнi е нiша. Там стоiть урна з прахом дружини. Раз на рiк я ставлю дорогий попiл на стiл i розмовляю з ним, плачучи й приказуючи. Цей колишнiй народний звичай я перейняв цiлком. Потiм я дiстаю звiстку вiд мого молодшого сина, чие народження щiльно зв'язалося iз смертю матерi. У мене немае до нього гiркостi. Я люблю його. Вiн подiбний до покiйноi дружини.

Професiя мого сина – писання книжок. Це визнало кiлька авторитетiв у цiй справi. Я посмiхаюся сам до себе. Як усе змiнилося на свiтi! Колись, за моiх молодих часiв, люди, що писали книжки, прагнули комфорту, розкiшноi кiмнати i спокiйного сидячого життя. Дивно чути за такий архаiзм? Справдi, так було.

Тепер, звичайно, немае нiчого похожого. Мiй син цiлий рiк перебувае не знати де. Його кiмната в будинковi стоiть замкнена через увесь цей час. Несподiвано вiн з'являеться з повiтря чи з електропотягу й оселяеться в кiмнатi на якийсь час. Вiн розбирае й сортуе матерiали i своi записки перед виданням. Пише вiн – де його притулить дорога: на морi, на повiтрi, в лiсi й в снiгах, на екваторi, в пiщанiй пустелi, де нинi заводять воду. Його твори завсiди легкi, бадьорi, i вони звучать, як пiсня птаха.

Щаслива вона – молодiсть! Сьогоднiшня кiнокартина «Бiла Пустеля» й ii режисер спали менi на думку. Перед початком демонстрування сидiв я в своiй кабiнi. До мене не долинав жоден звук. Зала Великих Переглядiв розподiлена на кабiни, i в кожнiй сидить глядач. Картину демонструвалося дванадцять годин. Стереоекран був майже прозорий i свiтився сам. У мене завмерло серце, бо я почув один удар у гонг. Картина починалась. Зашумiв пропелер вентилятора, розiклалося автоматичне крiсло, запрошуючи сiдати зручно, i засвiтилися збоку невеликi склянi гудзики з лiтерами. Я мiг, натиснувши гудзика, мати все потрiбне автоматично.

«Бiла Пустеля» – майже безфабульна рiч, з погляду критика тридцятих рокiв. Ми вже забули ту «Line of beauty»,[2 - Лiнiя краси (англ.).] що нею хотiв у 18-му вiцi художник Гогарт{Ідеться про вiдомого англiйського живописця й гравера Вiльяма Гогарта (10.11.1697, Лондон – 26.10.1764, Лондон), роботи якого сприймалися у XVIII столiттi як виклик художньому iстеблiшменту: «бесiди» (вiльнi груповi портрети) майстра були адресованi широкiй публiцi. Гогарт створив навчальну академiю, яка в 1768 роцi стала Королiвською академiею. Його знали як борця за узаконену охорону авторських прав. Гогарту належать сатиричнi серii «Кар'ера блудницi» (1730 – 1731), «Кар'ера розбещеного» (1735), «Модний шлюб» (1743 – 1745) тощо.} вiдкрити закони краси. Наскiльки можливо, ми узаконили ту безлiч винаходiв, що iх додае кожен талант, творячи мистецькi цiнностi, – додае до законiв майстерностi й побудови.

Страшно слухати, коли заведе нинi хто мову про фабулу, як нитку, про героiв, що не мiняють характеру, i про автора, що боiться пересягнути через безоднi людських умовностей. Point de dеpart[3 - Вихiдна точка (фр.).] «Бiлоi Пустелi» – неймовiрний пейзаж. Смiливо взято дерева, вкритi снiгом, вони стоять над головою глядача, обсипаючи снiг в об'ектив. Гола людина вийшла з-поза дерева i, страхiтно вирiсши, заступила цiлий екран голими грудьми. Пiсля неi не лишилося жодних слiдiв на снiгу. Знiмали, очевидно, вдосконаленою методою Шюфтана – на знятий пейзаж знiмаючи окремо людину. Пiсля цього ми побачили, як родить жiнка. Їi ноги, посинiлi вiд болю, тремтять, i тремтить повний живiт. Ось що в нас е ще незмiнного з перших рокiв людського розвитку – його нiколи нiхто не перейде й не полегшить. Повсякчасне нагадування тих колосальних просторiв, що iх перейшло людство.

Жiнка починае родити. О найсвященнiша радосте народження дитини! О глибока поваго до мук матерi! О радiсть життя!

Я замислився, нагрiваючи руки. Тепер вони мерзнуть менi повсякчас. Розповiсти «Бiлу Пустелю» – я безсилий. Логiчно вона не вкладаеться в рамки людськоi послiдовностi. Я й досi ще здригаюся вiд бадьоростi й сили, що iх вiдчув я, переглядаючи картину.

Майстер фiльмотеки виконав обiцянку. Його голос почув я з репродуктора мого телефону. «То-Ма-Кi, – сказав вiн, – ми даемо на хвилi 200». Я знаходжу цифру 200 i зручнiше вмощуюся в крiслi.

Дожити до глибокоi старостi я раджу всiм. Тiльки не несiть iз собою недуг. Коли трохи недобачати – це не шкодить: позаду великий перейдений пейзаж лишився, i зовсiм не треба очей, щоб його бачити.

Бiльше докучають шлунок i серце. Весь час я мушу бути в курсi справ мого черева. Я чую, як бере моя рiдка, як сукровиця, кров iжу для клiтин. Мое серце набiгалось за життя й тепер помалу стискуеться й випростуеться. Я, наче стороннiй обсерватор, стежу завмирання колiщат механiзму.

Моiх рокiв людина живе мозком. Це довершена жива iстота, яку я ототожнюю з собою. Я тiльки стежу за тим, щоб мiй мозок отримував належну йому частку iжi i щоб жили нормально його клiтини. Почуття в мене вельми умовнi: я тiльки по звичцi люблю чи не люблю когось, поважаю чи не поважаю певний учинок. Менi нема чого перецiнювати те, з чим я жив. Мало часу.

Менi не хочеться тепер бути не тим, чим я е: нi президентом, нi Наполеоном, нi Колумбом. Я тепер усвiдомив свое мiсце серед мiльярдiв лiт людства, серед астрономiчноi кiлькостi людських створiнь i на мiкроскопiчнiй планетi. Молодi, я звик уже до небуття.

Тепер мiй мозок працюе нормально, я чую пульсацiю кровi там.

Я не знаю жалощiв, скажете ви. Я жорстокий, скажу я вам. Бо жаль – недостойне почуття, воно зневажае того, кого ми жалiемо. Воно привчае декого, щоб iх так зневажали. Менi ж – однаково, що про мене скажуть. Мозок працюе тепер нормально, скепсис мiй розтанув у розумiннi вселюдського. Я не можу гнiватись, бо немае людини, яка могла б заподiяти щось достойне мого гнiву. Менi iнодi стае страшно ввi снi, коли я на секунду старечого сну вiдчую себе не старим. Я стою на високому щаблi, i моi роки дають менi можливiсть iз неприступноi гори оглядати мiсцевiсть. Без захоплення дрiбницями. Без гнiву. Без жалощiв. Без страху. Без особливих переживань i ненавистi. В холоднiй старечiй любовi до найпрекрасного (о, повiрте менi), що я знав у свiтi, – до Життя.

Екран заливае густа течiя свiтла. Воно вiбруе якусь частку секунди, мiниться, пливе – i я вже гублю з очей екран. Розчинилися передi мною дверi в прекрасний вечiрнiй присмерк. Я немов чую повiтря крiзь цi дверi, повiтря саду i квiтiв яблунi. Менi роблять приемнiсть – показують сад, де я лiтую лiто. Я дякую майстровi фiльмотеки – вони такi добрi до моеi старостi. Я не смiю запiдозрити iнших причин iхньоi добростi до мене.

Даруйте, коли ви юнак i вам кортить скорiше в усьому доходити краю. Правда, друже (коли ви менi рiвня), – помилку робить той, хто поспiшае? Вiн, не доцiлувавши однi уста, летить уже до iнших. Не долюбивши одного тiла, вiн тягнеться до другого. Воно краще? Нi, це тiльки так йому здаеться. І здаватиметься, i летiтиме вiн, не знаючи, що все на свiтi е перебiжне й немае нiде чудес i тайн.

Дозвольте менi бути досвiдченiшим за вас, мiй шановний. Ви бачите, менi однаково приемно говорити про кiно, про «Бiлу Пустелю», про мою юнiсть i старiсть, про справи iнтимнi i справи громадськi. Немае на свiтi рiзностi мiж усiм цим, немае важливого й мiзернiшого. Все менi близьке, i повiрте, що я не стану витрачати дорогоцiнноi крихти часу на зайве. Я випиваю останнi роки, як краплi старого незабутнього вина, не знаючи, коли йому вийде край.

Ось перша картина, як перше слово, видряпане дикою людиною на корi дерева, на стiнi печери. Вона мае кiлька метрiв довжини. Поiзд пiдходить до перону. Метушаться, заглядаючи в об'ектив, люди. І все. У залi цiла панiка – так вплинула ця перша картина. Нескiнченна хронiка. Гори й озера, море й снiги. Перегони, паради, царi з жiнками й дiтьми (не смiшне вам це слово цар?), свята й бенкети. Б'е Велика революцiя. Вона почуваеться ще ранiш у тривожних кiнокореспонденцiях з фронтiв, ii подих чути в вiтрi, що колише трупи на колючому дротi перед окопами. Б'е революцiя, i завмирае кiно, фiксуючи лиш випадковi моменти на випадковiй плiвцi випадковими апаратами й операторами.

І, нарештi, починають iти картини, що в iхньому твореннi я брав неабияку участь. Я впiзнаю декорацii, я знаю, як вони виглядають iз противного боку, i я знаю, скiльки разiв сварився за них архiтект з режисером. Я нiби переживаю все. Я можу, заплющивши очi, описувати кожне мiсце цих чотирьох десяткiв картин.

Мiй розум хоче згадувати! Але я хитрую з ним, я – стара людина. Менi цього тiльки й треба, та я ще трохи не поспiшаю. Потiм я вимикаю екран, вимикаю телефон, свiтло над головою i вiддаюся думкам, повернувшись до кани.
1 2 3 4 5 6 >>