Зимова казка

Зимова казка
Вiра Василiвна Шабунiна

Зимова казка дiйсно чарiвна. Вона познайомить дiтей з новорiчними пригодами Снiговика та Оленятка. Допоможе дiтям цiнувати дружбу та бути добрiшими.

Вiра Шабунiна

Зимова казка

Настала зима. На землю тихо падав снiг. Здавалось, що його на небi нескiнченнi запаси. Неподалiк заснiженого озера стояв дитячий садочок. Його мешканцi готувалися до Нового року, чекали в гостi Дiда Мороза та Снiгуроньку. Пiд час денноi прогулянки малята на подвiр’i розчищали дорiжки, будували снiговi лабiринти i весело бiгали по них. Потiм один хлопчина запропонував злiпити Снiговика. Хтось дiстав iз кишенi морквину, хтось принiс мiтлу, вiдро. Мить – i Снiговик готовий.

Гралася поряд i маленька Каролiночка. Їй захотiлося злiпити зi снiгу Оленятка, такого, якого вона бачила в книжечцi. Каролiночка дуже старалася, i Оленятко вийшло на славу. Воно дивилося на всiх своiми оченятами-вуглинками.

Прогулянка закiнчилась. Дiти побiгли обiдати, а Снiговик i Оленятко залишились стояти на подвiр’i. Раптом до них прилетiла Сорока-Бiлобока, сiла на плече Снiговика й голосно закричала:

– Досить спати, сонi, просинайтесь!

Вiд цього галасу обое прокинулись. Снiговик солодко потягнувся i сказав:

– Чого скрекочеш, мов Сорока?

– Я i е Сорока-Бiлобока, – вiдповiла пташка. – Я кажу, досить спати. Снiгуронька зникла! А ii так чекають малята. Сам Дiд Мороз послав за вами.

Пiсля цих слiв друзi враз пожвавiшали. Оленятко весело затупало нiжками, а Снiговик сказав:

– Так, так, так. Потрiбно негайно вирушати.

– Сiдай на мене, – мовило Оленятко. – Я знаю, де знаходиться Пiвнiч i де живе Дiд Мороз.

– Ми всi вас будемо чекати, – помахала iм у слiд своею чорно-бiлою хустинкою Сорока-Бiлобока.

Дорога була нелегкою i неблизькою. Та Оленятко швидко бiгло по снiжку. Ось i Пiвнiч. У небi горiли незвичайнi вогнi.

– Це пiвнiчне сяйво, – пояснило Оленятко.

– Яке воно гарне! – iз захопленням промовив Снiговик.

– Значить, ми на вiрному шляху, – продовжило Оленятко.

Воно дуже старалося, але було ще маленьке i тому швидко втомлювалося. Треба знайти зручне мiсце i добре вiдпочити. А ось i гарний горбочок.

– Давай тут зупинемось, – запропонувало Оленятко.

– Добре, – погодився Снiговик.

Та тiльки вони зiйшли на горбочок, як миттю провалилися вниз.

– Ой-ой-ой! Що це? Де ми е? – перелякалось Оленятко.

– Здаеться, це чиясь хатинка, – мовив Снiговик.

Не встигли друзi роздивитися навколо, як почули грiзний голос:

– Хто це тут нам заважае вiдпочивати? Хто нас розбудив своiм шумом?

Звiдкiлясь з’явився маленький Вiтерець, а за ним – великий Вiтрисько.

– Вибачте, ми не хотiли вас турбувати. Ми iдемо до Дiда Мороза, йому потрiбна наша допомога.

– Легко сказати «вибачте», але ви розбудили мого синочка. З ким тепер його залишу? А в мене дуже багато роботи. От тепер i грайтеся з ним, а я вирушаю у своiх справах, – сказав Вiтрисько й вилетiв iз хатинки. Тiльки його й бачили.

Маленький Вiтерець, як i всi дiти, був непосидючим. Йому хотiлося пустувати, бiгати, крутитися-вертiтися. Як не умовляли його Снiговик i Оленятко лягти спати – i слухати не хотiв.

Оленятко вирiшило перехитрити малого.

– Давай пограемо в гру, яка називаеться «Хто перший до подушки».

– Давай, – легко погодився Вiтерець.

– Тiльки пiд час цiеi гри потрiбно виконувати певнi правила. Ти готовий?

– Так! – вiдповiв Вiтерець-пустунець. – Що за правила?

– Правила дуже простi. Хто перший добiжить до своеi подушки, повинен на неi лягти, обняти ii i про себе полiчити до десяти.

– Гаразд!

Снiговика призначили спостерiгачем, щоб все було по-чесному. Гра почалась. Обидва учасники швидко добiгли до своеi подушки, лягли на них, обняли i почали про себе лiчити. Так минуло кiлька хвилин. Тут Снiговик побачив, що обидва гравцi лежать i не ворушаться.

«Вони заснули обое», – усмiхнувся про себе Снiговик.

Почекавши трохи, поки Оленятко вiдпочине, Снiговик пiдiйшов до нього i тихенько розбудив.

– Вставай, Вiтерець давно вже спить. Нам пора рушати в дорогу.

Раптом угорi щось загуло. Це Вiтрисько повернувся додому. Вiн був приемно здивований, що друзям вдалося так швидко вкласти в лiжко його улюбленого синочка. На радощах вiн показав дорогу, якою навпростець можна дiстатися помешкання Дiда Мороза.

Так друзi продовжили свою подорож. Невдовзi вони побачили перед собою невелику, але дуже красиву крижану хатинку. Поряд стояли сани.

Снiговик пiдiйшов поближче i постукав у дверi. Їх вiдчинив сам Дiд Мороз. Одягнений у червону шубу з бiлим комiром та червону шапку з бiлою опушкою, на ногах – великi валянцi, а руки – у теплих рукавицях, якими вiн тримав свiй чарiвний посох.

– Нарештi ви тут, – зрадiв Дiд Мороз.

Вiн розповiв, що коли обходив своi володiння, його внучка Снiгуронька якраз готувала малятам подарунки i розкладала iх у мiшки. А як повернувся – Снiгуронька вже зникла.

– Я ii нiде не можу вiдшукати, – розвiв руками Дiд Мороз.

– Не хвилюйтеся, – заспокоiло Оленятко. – Адже всiм вiдомо, що кращого слiдчого, нiж Снiговик, нам не знайти. Вiн обов’язково допоможе. Вiрно, друже?

– Так, – запевнив Снiговик.