1 2 3 4 5 6 >>

Владимир Владимирович Набоков
Лоліта

Лолiта
Владимир Владимирович Набоков

Лолiта… Вона була для нього звабливим, жаданим сном. Маленька спокусниця, антична нiмфа, безгрiшне янголя. Лолiта. Вона була його прокляттям. Увесь свiт став супроти, всi правила та приписи було нещадно порушено. Усе перетворилося на тернистий клубок. Чи це кохання? Чи це злочин? Чи нiчого цього не iснувало взагалi, крiм них двох? Заради неi вiн скоiв чимало жахливих речей, одержимий однiею думкою: «Не втратити свою Лолiту». Ту саму, що стала свiтлом його життя, полуменем його тiла. Його грiх, його душа. Ло. Лi. Та.

Володимир Набоков

Лолiта

Передмова

«Лолiта, або Сповiдь бiлого вдiвця» – такий подвiйний заголовок передував химерному рукопису, що його отримав автор цiеi нотатки. Автор записок, «Гумберт Гумберт», помер у в’язницi вiд серцевоi недостатностi 16 листопада 1952 року, за кiлька днiв до початку судового процесу в його справi. Його захисник, мiй близький друг та родич, есквайр Клеренс Чот Кларк, тепер призначений до Колумбiйськоi Окружноi колегii, попросив мене вiдредагувати цей рукопис, виконуючи заповiт свого клiента, один iз пунктiв якого вповноважував мого видатного кузена вирiшувати всi питання стосовно пiдготовки «Лолiти» до друку. Можливо, на рiшення Кларка вплинуло те, що обраний ним редактор нещодавно отримав нагороду Полiнга за скромну працю («Чи мають змiст почуття?»), де зокрема йшлося про деякi хворобливi стани та збочення.

Мое завдання виявилося простiшим, нiж очiкували ми з Кларком. Окрiм кiлькох виправлень очевидних синтаксичних помилок та ретельного видалення нечисленних чiпких деталей, що, попри зусилля самого «Г. Г.», залишилися в текстi дороговказами та надгробками (вказуючи на мiсця та iмена людей, котрi добрий тон змушуе приховати, а спiвчуття – пощадити), цi дивовижнi спогади залишено недоторканими. Химерне авторове прiзвисько – його власна вигадка; та не виникае жодних сумнiвiв, що ця маска, крiзь яку палають два гiпнотичних ока, повинна залишитися на своему мiсцi згiдно з волею ii носiя. Якщо «Гейз» лише римуеться зi справжнiм прiзвищем героiнi, ii iм’я занадто тiсно сплiтаеться з найпотаемнiшими волокнами книги, аби його можна було змiнити; однак (як читач незабаром переконаеться сам) жодноi практичноi необхiдностi робити цього немае. Найдопитливiшi можуть знайти згадки про злочин «Г. Г.» у щоденних газетах за вересень-жовтень 1952-го; а його причини та мета вiдкрилися лише у свiтлi моеi настiльноi лампи.

На догоду старомодним читачам, котрi мрiють дiзнатися про подальшу долю «реальних» людей iз цiеi «правдивоi» iсторii, додам кiлька деталей, що iх я отримав вiд пана «Вiндмюллера» з «Ремсдела», котрий забажав залишатися невiдомим, аби «довга тiнь цiеi похмуроi та брудноi iсторii не лягла на товариство, до якого вiн мае честь належати». Його донька «Луiза» зараз навчаеться на другому курсi коледжу; «Мона Даль» вчиться в паризькому унiверситетi; «Рита» нещодавно вийшла замiж за власника готелю у Флоридi. Дружина «Рiчарда Ф. Шиллера» померла пiд час пологiв, народивши мертву дiвчинку, на Рiздво 1952 року у вiддаленому пiвнiчно-захiдному поселеннi Сiра Зiрка. «Вiвiан Даркблум»[1 - В оригiналi Vivian Darkbloom – анаграма до iменi автора Vladimir Nabokov. У росiйському перекладi Набоков пише «Г-жа Вивиан Дамор-Блок (Дамор – по сцене. Блок – по одному из первых мужей)…», натякаючи на роль Блока в розвитку власноi поетичноi творчостi. (Тут i далi прим. пер.)] написала бiографiю «Мiй Ку-мир»[2 - Героя бiографii друзi часто називали Ку.], котра незабаром вийде у свiт i котру критики, ознайомившись iз рукописом, уже назвали ii найкращим твором. Охоронцi згадуваних у «Лолiтi» кладовищ не повiдомляють про появу привидiв.

Якщо вважати «Лолiту» просто романом, то ситуацii та емоцii, про якi тут iдеться, залишатимуться для читача дратiвливо-незрозумiлими, а надто якщо позбавити iх життя, прикриваючись банальними ухиляннями. Чесно кажучи, в усьому творi немае жодноi непристойностi; справдi, грубий мiщанин, навчений сучасною модою приймати без жодних нападiв нудоти щедрi розсипи трибуквених слiв у пересiчному романi, здивуеться, не знайшовши iх тут. Якщо ж на догоду цьому парадоксальному ханжi редактор спробував би розбавити сцени, котрi певнiй уявi видадуться «збудливими» (з цього приводу дивiться iсторичне рiшення, винесене 6 грудня 1933 р. вельмиповажним Джоном М. Вулсi щодо iншоi, значно скандальнiшоi книжки[3 - Суд пiд головуванням Д. М. Вулсi ухвалив рiшення зняти заборону на публiкацiю в США роману Д. Джойса «Улiсс» i створив прецедент для перегляду законiв про видавничу справу.]), чи уникнути iх, довелося б узагалi вiдмовитися вiд публiкацii «Лолiти», оскiльки саме цi сцени, безпiдставно засуджуванi кимось за начебто зайву чуттевiсть, виявляються найдiевiшими засобами в розгортаннi трагiчноi iсторii, що неухильно рухаеться до свого не менше нiж морального апофеозу. Цинiк скаже, що те саме стверджуе комерцiйна порнографiя; ерудит може заперечити, запевняючи, що палка сповiдь «Г. Г.» – просто буря у склянцi води; що принаймнi 12 % дорослих американцiв чоловiчоi статi – згiдно зi «скромними» пiдрахунками доктора Бланш Шварцман (цю iнформацiю отримано в особистому спiлкуваннi) – так чи iнакше щороку насолоджуються тим особливим досвiдом, який так розпачливо описуе «Г. Г.»; що, якби того фатального лiта 1947-го наш автор щоденника пiшов до професiонального психопатолога, катастрофи б не сталося. Однак тодi не було б i цiеi книжки.

Вашому коментаторовi можна пробачити повтори того, на чому вiн наголошував у своiх книжках та на лекцiях, тобто що «непристойне» часто бувае просто синонiмом «незвичного»; видатний витвiр мистецтва, звiсно ж, завжди оригiнальний, тому за своею природою покликаний певною мiрою несподiвано шокувати. Я не маю жодних намiрiв прославляти «Г. Г.». Немае жодних сумнiвiв у тому, що вiн огидний, що вiн ниций, вiн – яскравий приклад моральноi прокази, у ньому сплелися жорстокiсть та грайливiсть, котрi, можливо, свiдчать про приховане страждання, але не додають йому привабливостi. Його дивакуватiсть тисне на iнших. Чимало його повсякденних розмiрковувань щодо людей та краевидiв Америки просто смiшнi. Розпачлива чеснiсть, що трiпотить у цiй сповiдi, не звiльняе його вiд грiха диявольського лукавства. Вiн ненормальний. Вiн не джентльмен. Однак його спiвоча скрипка своiми чарами збуджуе в душi нiжнiсть i спiвчуття до Лолiти, котрi змушують нас захоплюватися книжкою, попри вiдразу до автора!

«Лолiтi» як опису клiнiчного випадку, безумовно, судилося стати класикою в колах психiатрiв. «Лолiта» як художнiй твiр значно виходить за межi сповiдi; однак для нас за ii наукову значущiсть та художню цiннiсть значно важливiший етичний вплив на серйозного читача, адже цей болючий особистiсний аналiз ховае в собi загальну мораль. Примхлива дiвчинка, самозакохана мати, заслiплений бажанням манiяк – це не просто мальовничi персонажi унiкальноi розповiдi; вони попереджають нас про небезпечнi тенденцii, вказують на ймовiрнi пороки. «Лолiта» повинна змусити всiх нас – батькiв, соцiальних працiвникiв, педагогiв – iз невтомною пильнiстю та проникливiстю докласти всiх зусиль до виховання кращого поколiння в безпечнiшому свiтi.

    Джон Рей-молодший[4 - Дослiдники вважають, що це iм’я з’являеться в романi не випадково. Так звали англiйського натуралiста ХVII столiття, автора класифiкацii комах. Як вiдомо, Набоков зробив значний внесок до ентомологii.], доктор фiлософii
    Вiдворт, Массачусетс

Частина 1

1

Лолiта, свiтло мого життя, полумiнь мого тiла, мiй грiх i моя душа. Ло-лi-та: кiнчик язика рушае в подорож пiднебiнням, робить три кроки й на останньому торкаеться зубiв. Ло. Лi. Та.

Вона була Ло, просто Ло, стоячи вранцi в однiй шкарпетцi, пiвтора метра без трьох сантиметрiв. Вона була Лолою в слаксах. Вона була Доллi в школi. Вона була Долорес на пунктирах документiв. Але в моiх обiймах завжди залишалася Лолiтою.

Чи мала вона попередницю? Так, мала, авжеж мала. Правду кажучи, якби одного лiта я не закохався в певну першопочаткову дiвчинку-дитину, Лолiти могло б узагалi не бути. Це сталося в одному князiвствi на березi моря. Ох, а коли ж це було? Приблизно за стiльки ж рокiв до Лолiтиного народження, скiльки менi було того лiта. Убивця завжди потiшить вас красномовною прозою, можете на нього покластися.

Панi та панове присяжнi, зразок Номер Один – те, чому заздрили погано поiнформованi, наiвнi, благороднокрилi серафiми. Помилуйтеся цим тернистим клубком.

2

Я народився в Парижi 1910 року. Мiй батько був лагiдною людиною з легким характером та справжньою мiшаниною генiв – громадянином Швейцарii австро-французького походження з дрiбкою Дунаю в жилах. За мить я збираюся роздати вам кiлька чарiвних, блискучих синiх листiвок. Вiн володiв розкiшним готелем на Рив’ерi. Його батько й обидва дiди продавали вино, прикраси та шовк вiдповiдно. У тридцять вiн побрався з англiйською дiвчиною, донькою Джеронiма Дунна, альпiнiста, й онукою двох дорсетських пасторiв, фахiвцiв у рiдкiсних галузях – палеопедологii[5 - Палеопедологiя – галузь палеогеографii, що вивчае давнi грунти. Палеогеографiя – наука про фiзико-географiчнi умови, що iснували на Землi в геологiчному минулому.] та еолових арфах[6 - Еолова арфа (названа на честь бога вiтру Еола) – дерев’яна рамка з кiлькома натягненими на нiй струнами з жил, що, коливаючись вiд вiтру, звучать нiжним тембром; iнструмент, струни якого перебирае вiтер.] вiдповiдно. Моя надзвичайно фотогенiчна мати загинула в результатi дивного нещасного випадку (пiкнiк, блискавка), коли менi було три, тож у мене вiд неi нiчого не залишилося, крiм теплого гнiзда в найтемнiшому минулому, у западинах та ущелинах пам’ятi, над якими – якщо ви досi спроможнi миритися з моiм стилем (я пишу пiд наглядом) – сiдае сонце мого раннього дитинства: безсумнiвно, вам усiм вiдомi запашнi останнi краплi дня, що висять разом iз мошвою над якимось розквiтлим живоплотом, у них несподiвано потрапляеш на прогулянцi та проходиш крiзь них бiля пiднiжжя пагорба в лiтнiх сутiнках – спека, мов у хутрi, й золотава мошва.

Старша сестра моеi матерi, Сибiлла, з котрою побрався i котру невдовзi покинув батькiв двоюрiднй брат, була в нашiй родинi за безкоштовну гувернантку та покоiвку. Пiзнiше хтось казав менi, що вона була закохана в мого батька й вiн легковажно цим скористався одного дощового дня, утiм одразу викинув усе з голови, щойно погода покращилася. Я неабияк прив’язався до цiеi жiнки попри суворiсть – фатальну суворiсть – деяких ii правил. Можливо, iй хотiлося з часом зробити з мене кращого вдiвця, нiж той, яким був мiй батько. Тiтка Сибiлла мала блакитнi очi з рожевими повiками та блiде, наче з воску, обличчя. Вона писала вiршi. Була поетично марновiрною. Казала, що знае – помре невдовзi пiсля моiх шiстнадцятих уродин, i так i зробила. Їi чоловiк, успiшний комiвояжер парфумерноi фiрми, здебiльшого проводив час у Америцi, де врештi-решт заснував власну справу та придбав деяку нерухомiсть.

Я зростав щасливою, здоровою дитиною в яскравому свiтi iлюстрованих книжок, чистого пiску, помаранчевих дерев, дружнiх собак, морських краевидiв та усмiхнених облич. Розкiшний готель «Мiрана» обертався навколо мене приватним усесвiтом, побiленим вапном космосом, усерединi бiльшого синього, що сяяв iззовнi. Усi, вiд кухарчука в фартусi до монарха в лiтньому костюмi, любили мене. Лiтнi американки, обiпершись на цiпки, нахилялися до мене, мов Пiзанськi вежi. Збанкрутiлi росiйськi княгинi не могли розрахуватися з моiм батьком, проте купували менi дорогi цукерки. А вiн, mon cher petit papa[7 - Мiй любий татусь (фр.).], брав мене кататися на човнi та велосипедi, вчив плавати, пiрнати i стояти на водних лижах, читав менi «Don Quixote»[8 - «Дон Кiхот» (iсп.). Роман Мiгеля де Сервантеса Сааведра.] й «Les Misеrables»[9 - «Знедоленi» (фр.). Роман В. Гюго.], а я обожнював i поважав його та радiв за нього щоразу, пiдслухавши, як слуги плiткують про його рiзноманiтних коханок, доброзичливих красунь, котрi багато мною займалися, воркували та лили дорогоцiннi сльози над моiм безжурним життям «безматченка».

Я вiдвiдував англiйську школу за кiлька кiлометрiв вiд дому, грав там у рекетс та файфс[10 - Рiзновиди тенiсу.], здобував вiдмiннi оцiнки та чудово знаходив спiльну мову як з однокласниками, так i з учителями. До тринадцяти рокiв (тобто до того, як я вперше побачив свою маленьку Аннабеллу) я можу пригадати лише двi подii конкретного сексуального штибу – урочисту, пристойну й цiлковито теоретичну розмову в трояндовому садку школи про пiдлiтковi несподiванки з американським хлопчиком, котрий був сином вiдомоi кiноакторки, яку вiн рiдко бачив у тривимiрному свiтi; та деякi кумеднi реакцii певних частин мого органiзму на перлинно-матовi свiтлини з нескiнченно м’якою грою свiтла й тiнi в дорогому Пiшоновому альбомi «La Beautе Humaine»[11 - «Людська краса» (фр). Набоков вигадав i назву альбому, i фотографа, однак його прiзвище спiвзвучне французькому слову зi значенням «жiночi груди».], який я тихцем витягнув у готельнiй бiблiотецi з-пiд стосу лондонських «Графiк»[12 - Ілюстрований британський тижневик.] у мармуровiй палiтурцi. Пiзнiше мiй батько (на свiй чарiвний галантний лад) повiдомив менi все, що, на його думку, я повинен був знати про секс; це сталося незадовго до того, як восени 1923 року я поiхав на навчання до лiонського lycеe[13 - Lycеe (фр.) – лiцей, вища школа.] (де ми мали залишатися протягом трьох зим); проте, на жаль, улiтку саме того року вiн подорожував Італiею з Mme de R[14 - Панi Р. (фр.).] та ii донькою, тож я не мав кому пожалiтися, у кого попросити поради.

3

Аннабелла, як i автор, була змiшаного походження – у ii випадку напiванглiйкою, напiвголландкою. Сьогоднi я пам’ятаю ii риси не так чiтко, як кiлька рокiв тому, перш нiж зустрiв Лолiту. Існуе два типи зоровоi пам’ятi: ти або ретельно вiдтворюеш образ у лабораторii власного мозку, не заплющуючи очей (тодi я уявляю Аннабеллу в загальних термiнах, як-от «медового кольору шкiра», «тоненькi рученята», «коротко пiдстрижене волосся», «довгi вii», «великий яскравий рот»); або миттево викликаеш, не розплющуючи очей, на темному внутрiшньому боцi повiк об’ективну цiлковиту оптичну копiю коханого обличчя, маленький привид природних кольорiв (i саме так я бачу Лолiту).

Тому дозвольте менi, описуючи Аннабеллу, просто обмежитися згадкою, що це була чарiвна дiвчинка, на кiлька мiсяцiв молодша за мене. Їi батьки були давнiми друзями моеi тiтки й такими ж, як вона, пуританами. Вони винаймали вiллу неподалiк вiд готелю «Мiрана». Лисий засмаглий пан Лi та огрядна напудрена панi Лi (народжена Ванесса ван Несс). О, як я ненавидiв iх! Спершу ми з Аннабеллою розмовляли про другорядне. Вона весь час набирала повну жменю дрiбного пiску й дозволяла йому висипатися крiзь пальцi. Нашi мiзки були налаштованi на хвилю iнтелiгентних европейських пiдлiткiв того часу й середовища; сумнiваюся, що в нашiй зацiкавленостi множинними заселеними свiтами, тенiсними змаганнями, безкiнечнiстю, солiпсизмом i таким iншим можна було знайти якусь особисту обдарованiсть. Нiжнiсть та вразливiсть молодих звiрят вiдлунювали всерединi нас однаковим гострим болем. Вона хотiла стати сестрою милосердя в якiйсь голоднiй азiйськiй краiнi, а я мрiяв бути славетним шпигуном.

Зненацька ми божевiльно, незграбно, безсоромно, болiсно закохалися одне в одного; я б додав, безнадiйно, адже таку шалену взаемну пристрасть можна втамувати, лише по-справжньому поглинувши й засвоiвши кожну частинку душi та плотi iншого; тимчасом ми навiть не могли знайти мiсцину, щоби злягтися, як це з легкiстю вдаеться дiтям нетрiв. Пiсля однiеi невдалоi спроби нiчноi зустрiчi в неi в садку (про що я розповiм пiзнiше) едине усамiтнення, яке нам дозволяли, – лежати на найзалюдненiшiй частинi plage[15 - Пляжу (фр.).], де нас, можливо, не чули, але точно бачили. Там, на м’якому пiсочку за кiлька крокiв вiд дорослих, ми лежали цiлий ранок у закам’янiлому шалi жаги та чiплялися за кожну благословенну ваду в часопросторi, щоб скористатися нагодою й торкнутися одне одного: ii рука повзла до мене, напiвзаховавшись у пiску, ii тонкi засмаглi пальцi, мов сновиди, щоразу наближалися до мене; потiм ii перламутрове колiно вирушало в довгу обачну подорож; подекуди випадковий вал, зведений молодшими дiтьми, слугував нам достатнiм прикриттям, аби поспiхом торкнутися солоними губами. Цi незавершенi дотики доводили нашi здоровi й недосвiдченi тiла до такого роз’ятрення, що навiть прохолодна блакить води, пiд якою ми продовжували чiплятись одне за одного, не дарувала полегшення.

Серед скарбiв, загублених мною за роки поневiрянь у дорослому вiцi, була зроблена моею тiткою свiтлина, на якiй навколо столика вуличного кафе зiбралися Аннабелла, ii батьки та статечний пiдстаркуватий кульгавий джентльмен, котрий того лiта упадав за тiткою Сибiллою. Аннабелла вийшла не надто гарно – камера упiймала ii в ту мить, коли вона нахилилася до свого chocolat glace[16 - Шоколадного морозива (фр.).]; у сонячнiй плямi, що в неi переходила ii загублена краса (наскiльки я пригадую фото), дiвчинку можна було впiзнати лише завдяки голим плечикам та продiлу у волоссi; а я, сидячи трохи далi вiд решти, вийшов iз якоюсь драматичною чiткiстю: похмурий густобровий профiль хлопчини в темнiй спортивнiй футболцi та гарно скроених бiлих шортах, що дивиться, схрестивши ноги, кудись убiк. Цю свiтлину зробили в останнiй день того фатального лiта, за кiлька хвилин до нашоi другоi й останньоi спроби ошукати долю. Вигадавши непереконливий привiд (це був наш найостаннiший шанс, тож нiщо не мало значення), ми втекли з кафе на пляж, знайшли усамiтнений клаптик пiску й там, у фiолетовому затiнку якихось червонястих скель, що утворили щось на зразок печери, нашвидкуруч обмiнялися короткими ласками, единими свiдками яких були загубленi кимось окуляри. Я вже стояв на колiнах, наготувавшись оволодiти любонькою, коли з води з непристойними пiдбадьорливими вигуками вийшли двое бородатих купальникiв – старий моряк та його брат, – а за чотири мiсяцi вона померла вiд тифу на островi Корфу.

4

Я знову й знову гортаю цi жалюгiднi спогади й невтомно перепитую себе, чи, бува, не там, у мерехтiннi того вiддаленого лiта, трiснуло мое життя. А може, та надмiрна жага, яку я вiдчував до дитини, була першим свiдченням вродженоi особливостi? Намагаючись проаналiзувати своi колишнi прагнення, бажання, дii й таке iнше, я вiддаюся на поталу якоiсь ретроспективноi уяви, що живить аналiтичнi здiбностi безмежними альтернативами, тож будь-який зображений у думках шлях невпинно розгалужуеться в божевiльно складнiй перспективi пам’ятi. Утiм, я впевнений, що якимось чарiвним та доленосним чином Лолiта почалася з Аннабелли.

А ще я знаю, що шок вiд смертi Аннабелли змiцнив невдоволення тим страхiтливим лiтом та перетворив ii на перешкоду для подальших романтичних пригод у роки моеi холодноi юностi. Нашi духовнi й фiзичнi начала так досконало переплелися, як це навiть не снилося сучасним неотесаним дiловим пiдлiткам iз нехитрими почуттями та стандартними мiзками. Пiсля смертi Аннабелли минуло чимало часу, а я продовжував вiдчувати, як ii думки ширяють серед моiх. Задовго до нашого знайомства ми бачили однаковi сни. Ми порiвнювали записи в щоденниках. Помiчали дивне спорiднення. У червнi одного й того ж року (1919-го) до ii будинку та мого у двох вiддалених краiнах залетiла чиясь канарка. Ох, Лолiто, якби ти мене так кохала!

Розповiдь про нашу першу невдалу спробу влаштувати побачення я притримав на кiнець iсторii про мiй «аннабелльний» перiод. Якось уночi iй вдалось ошукати жорстоку пильнiсть батькiв. У гайку нервових, тонколистих мiмоз, позаду вiлли, ми влаштувалися на руiнах кам’яного пристiнка. У темрявi крiзь нiжнi деревця виднiлись арабески осяйних вiкон, котрi, злегка пiдфарбованi кольоровим чорнилом чуттевоi пам’ятi, тепер нагадують менi гральнi карти (напевно, через те, що наш ворог у будинку був зайнятий грою в бридж). Вона здригалася й посмикувалася, коли я цiлував ii в кутик розтулених губ та гарячу мочку вуха. Угорi над нами, серед силуетiв тонкого видовженого листя, блiдо сяяло скупчення зiрок: цi сповненi життя небеса видавалися таким ж оголеними, як вона пiд своею легкою сукенкою. Я бачив на тлi неба ii обличчя, таке навдивовижу чiтке, наче воно випромiнювало власне свiтло. Їi ноги, прекраснi жвавi нiжки, не надто притискались одна до одноi, а коли моя рука знайшла те, що шукала, на ii дитячому личку з’явився вираз якоiсь марновiрноi замрiяностi – напiвзадоволення, напiвболю. Вона сидiла трохи вище за мене й, щоразу нахиляючись у своему самотньому екстазi, щоб поцiлувати мене, слабким, дрiмотним, м’яким, майже скорботним рухом нахиляла голову, а ii колiнця ловили й стискали мое зап’ястя, щоб потiм знову розслабитися; ii рот тремтiв i кривився вiд гiркоти якогось чарiвного трунку i, хрипко дихаючи, наближався до мого обличчя. Вона намагалася втамувати любовну муку, спершу грубо потерши своiми сухими вустами моi; потiм моя мила вiдсахувалася, нервово вiдкидаючи волосся, а тодi знову загадково прихилялася ближче й дозволяла менi напитись ii вiдкритими вустами, а я був готовий щедро запропонувати iй усе – мое серце, мое горло, моi нутрощi. Я дозволив iй тримати в незграбному кулачку скiпетр моеi пристрастi.

Пригадую, як вiд неi пахло якоюсь пудрою, котру, гадаю, вона вкрала в материноi iспанськоi покоiвки, – солодкавий дешевий мускусний парфум. Вiн сплiтався з ii власним бiсквiтним ароматом, i раптом чаша моiх почуттiв наповнилася по вiнця; вилитись iм завадила несподiвана метушня в сусiдньому кущi, i ми вiдсахнулись одне вiд одного та з болем у жилах прислухалися до того, що, мабуть, було котом-нишпоркою. Із будинку пролунав материн голос, що кликав ii з наростанням нестямних ноток, а доктор Купер важко прокульгав до садка. Однак тi заростi мiмози, мерехтiння зiрок, тремтiння, полум’я, медова роса та бiль залишилися зi мною, а маленька дiвчинка iз засмаглими на морi ногами та пристрасним язиком вiдтодi завжди переслiдувала мене, аж поки нарештi, двадцять чотири роки по тому, я не розсiяв чари, втiливши ii образ у iншiй.

5

Днi моеi юностi, коли я озираюся на них, здаються менi блiдим вихором повторюваних клаптикiв, що летять геть, наче ранкова заметiль використаних серветок, що кружляе за вiкном останнього вагона, з якого дивиться на неi пасажир потяга. У своiх гiгiенiчних зв’язках iз жiнками я залишався практичним, iронiчним та стрiмким. У студентськi роки в Парижi та Лондонi я задовольнявся продажними кралями. Учився я ретельно та старанно, однак не надто результативно. Спершу планував отримати ступiнь iз психiатрii, як вчинило чимало manquе[17 - Manquе (фр.) – невдаха.], але виявився ще бiльшим manquе, нiж вони; жахливо виснажився, почувався таким пригнiченим, що вирiшив навiдатися до лiкаря; так я перейшов до вивчення англiйськоi лiтератури, котрим завершуе свiй шлях не один зневiрений поет, перетворившись на професора у твiдовому костюмi та з люлькою в зубах. Париж менi пасував. Я обговорював радянськi фiльми з емiгрантами. Сидiв з уранiстами[18 - Уранiзм – термiн дев’ятнадцятого столiття, що спочатку описував чоловiкiв iз «жiночою психiкою в чоловiчому тiлi», яких сексуально приваблюють чоловiки, а згодом був поширений на поняття гомосексуальностi в цiлому.] в кафе «Deux Magots»[19 - «Les Deux Magots» (фр.) (два маготи – двi китайськi фiгурки) – кав’ярня в кварталi Сен-Жермен-де-Пре на площi Сен-Жермен у VI окрузi Парижа.]. Публiкував звивистi есеi в нiкому не вiдомих журналах. Я писав пародii:

…Фройляйн фон Кульп
Нехай озирнеться, узявшись за клямку;
Я не пiду за нею. Нi за Фрескою. Анi
За чайкою[20 - Пародiя на «Вiрш» Т. С. Елiота.].

Над однiею моею статтею пiд назвою «Прустiвська[21 - Марсель Пруст – французький письменник, есеiст i критик, що здобув свiтове значення як автор роману-епопеi «У пошуках утраченого часу», одного з найвидатнiших творiв лiтератури двадцятого столiття.] тема в листi Кiтса[22 - Джон Кiтс – англiйський поет, представник другого поколiння англiйського романтичного руху.] Бенджамiновi Бейлi» посмiювалося шiсть-сiм читачiв-учених. Я сiв за «Histoire abregеe de la poеsie anglaise»[23 - «Коротка iсторiя англiйськоi поезii» (фр.).] на замовлення одного вiдомого видавництва, а потiм узявся укладати пiдручник iз французькоi лiтератури для англомовних (iз порiвняльними прикладами з англiйських творiв), котрим займався впродовж сорокових рокiв та останнiй том якого був майже готовий напередоднi мого арешту.

Я знайшов посаду викладача англiйськоi для дорослих у Отей[24 - Мiстечко неподалiк вiд Парижа, згодом стало його частиною.]. А потiм на кiлька зимових семестрiв мене найняла чоловiча гiмназiя. Час вiд часу я користувався знайомствами серед психотерапевтiв та соцiальних працiвникiв, аби навiдуватися разом iз ними до рiзноманiтних закладiв, наприклад сиротинцiв чи виправних шкiл, де мiг витрiщатися на блiдих юнок зi сплутаними вiями з абсолютною безкарнiстю, що дарована нам у снах.

А зараз я хочу познайомити вас iз такою iдеею. У вiцi вiд дев’яти до чотирнадцяти рокiв трапляються дiвчатка, котрi вiдкривають зачарованим мандрiвникам, вдвiчi чи бiльше старшим за них, свою справжню суть – не людську, а нiмфiчну (тобто демонiчну); i цих обраних iстот я пропоную називати «нiмфетками».

Читач помiтить, що часовi поняття я пiдмiняю просторовими. Насправдi менi б хотiлося, аби вiн побачив цi «дев’ять» та «чотирнадцять» як межi зачарованого острова iз дзеркальними пляжами та рожевими скелями, заселеного цими моiми нiмфетками та оточеного просторим туманним морем. Та чи всi дiвчатка в цих вiкових рамках нiмфетки? Звiсно ж нi. Інакше б ми, тi, хто володiе таемними знаннями, самотнi мандрiвники, ми, нiмфолепти, давно б утратили глузд. Краса – теж не обов’язковий критерiй; тодi як вульгарнiсть (чи принаймнi те, що називаеться так у деяких колах) не завжди шкодить iхнiм певним загадковим рисам – казковiй грацii, невловимiй, мiнливiй, пiдступнiй принадностi, що руйнуе душу й вiдрiзняе нiмфетку вiд ii ровесниць, котрi незрiвнянно бiльше залежать вiд просторового свiту одночасних явищ, нiж вiд того незбагненного острова зачарованого часу, де Лолiта граеться з такими ж, як вона сама. У цьому вiцi справжнiх нiмфеток значно менше, нiж умовно звичайних, чи просто гарненьких, чи «милих», чи навiть «чарiвних» i «привабливих», пересiчних, повненьких, безформних, холодношкiрих, людських за своею суттю дiвчаток iз округлими животиками та кiсками, тих, хто може чи не може перетворитися на справжнiх красунь (подивiться-но на потворну пампушечку в чорних панчохах та бiлому капелюшку, яка перетворюеться на приголомшливу зiрку екрана). Якщо дати звичайному чоловiковi групову свiтлину школярок чи гьорл-скаутiв i попросити вибрати наймиловиднiшу, вiн не обов’язково зупиниться на нiмфетцi. Слiд бути митцем i божевiльним, сповненим безмежноi меланхолii створiнням, iз бульбашкою гарячоi отрути мiж стегон та надсластолюбним вогнем, який нiколи не згасае в чутливому хребтi (ох, як нам доводиться щулитися та чаiтися!), аби одразу помiтити за невимовними прикметами – злегка котячими обрисами вилиць, тонкiстю та пухнастiстю кiнцiвок та iншими ознаками, перелiчити якi менi забороняють розпач, сором i сльози нiжностi, – маленького смертоносного демона з-помiж усiх дiтей: вона стоiть серед них невпiзнана та несвiдома своеi фантастичноi сили.

І на додачу, оскiльки iдея часу вiдiграе в цiй справi таку визначну роль, учений повинен без здивування взяти до уваги, що мiж дiвчиною й чоловiком необхiдна певна вiкова рiзниця в кiлька рокiв (я б сказав, не менше десяти, а зазвичай – тридцять-сорок та аж до дев’яноста в кiлькох вiдомих випадках), щоб той мiг пiзнiше пiддатися чарам нiмфетки. Тут iдеться про пiдлаштування кришталика, особливу вiдстань, котру внутрiшне око долае з нервовим тремтiнням, певний контраст, який мозок осягае, задихнувшись вiд порочного задоволення. Були ми дiтьми обое тодi[25 - Цитата з вiрша «Аннабель Лi» Е. А. По. Переклад М. Стрiхи.], моя маленька Аннабелла не стала для мене нiмфеткою; я був iй рiвнею, самостiйним фавником, мешканцем того ж зачарованого острова часу; однак сьогоднi, у вереснi 1952-го, коли спливло двадцять дев’ять рокiв, я гадаю, що можу впiзнати в нiй первiсну фатальну плутанину в моему життi. Ми кохали одне одного передчасним коханням, iз тiею шаленiстю, що часто руйнуе дорослi життя. Я був мiцним хлопчиною й вижив, однак отрута залишилася в ранi, а рана назавжди зосталася роз’ятреною, незабаром я виявив, що подорослiшав у лонi цивiлiзацii, котра дозволяе двадцятип’ятирiчному чоловiковi цiкавитися шiстнадцятирiчною дiвчиною, але не дванадцятирiчною дiвчинкою.

Не дивно, що мое доросле життя в европейський перiод виявилося жахливо подвiйним. Зовнi здавалося, що я мав так званi «нормальнi» стосунки з численними земними жiнками з грудьми-гарбузами чи грушками; а глибоко всерединi мене зжирало горнило пекельноi печi зосередженоi хтивостi до кожноi зустрiчноi нiмфетки, до якоi я, як законослухняний боягуз, не наважувався наблизитися. Жiночi самицi, котрими менi дозволяли оволодiти, були лише заспокiйливим. Я готовий повiрити, що вiдчуття, отриманi пiд час природного статевого зв’язку, не надто вiдрiзнялися вiд знайомих нормальним великим чоловiкам у спiлкуваннi зi своiми нормальними великими подругами в рутинному ритмi, що рухае свiт. Проблема в тiм, що тим джентльменам не довелося, а менi довелося пiзнати мерехтiння невимовно гострiшого блаженства. Найтьмянiший iз моiх снiв, що закiнчувалися полюцiею, заслiплював у тисячу разiв бiльше за все, що мiг собi уявити наймужнiший письменник-генiй чи найталановитiший iмпотент. Мiй свiт розколовся. Я усвiдомлював iснування двох статей, жодна з яких не була моею; а анатом назвав би обидвi жiночими. Та для мене, того, хто дивився крiзь особливу призму почуттiв, «вони вiдрiзнялися так само, як серп i серпанок»[26 - Схоже, цитату Набоков вигадав.]. Усе це я рацiоналiзую тепер, однак у двадцять чи ближче до тридцяти я не так чiтко розумiвся на власних муках. Тiло чудово знало, чого жадае, але мозок вiдхиляв усi його благання. Щойно я був переляканим i присоромленим, аж раптом робився безтямно оптимiстичним. Табу душили мене. Психоаналiтики улещували мене псевдозвiльненням вiд лiбiдiотизму. Те, що единим об’ектом любовного захвату для мене були сестри Аннабелли, ii служницi та прислужницi, подекуди здавалося менi провiсником божевiлля. А iнодi я казав собi, що вся справа в точцi зору й немае нiчого поганого в тому, що малолiтнi дiвчатка цiкавлять мене до потьмарення розуму. Дозволю собi нагадати читачевi, що згiдно з ухваленим у 1933 роцi законом «Про дiтей та молодь» «малолiтньою дiвчинкою» вважали «дiвчинку вiд восьми до чотирнадцяти рокiв» (а пiсля цього, вiд чотирнадцяти до сiмнадцяти, статут називав ii «юнкою»). З iншого боку, в Массачусетсi, США, «непутящою дитиною» технiчно вважаеться та, «котрiй вiд семи до сiмнадцяти рокiв» (i до того ж вона звично спiлкуеться з розпусними та аморальними суб’ектами). Г’ю Броутон, письменник часiв правлiння Якова Першого[27 - Якiв Перший – король Англii (1603—1625).], стверджував, що Рахав була блудницею вже в десятирiчному вiцi. Усе це надзвичайно цiкаво, i я припускаю, що ви вже бачите, як пiна тече в мене з рота, але нi, не тече, я просто змахую блошки приемних думок до крихiтного горняточка. Ось iще кiлька картинок. Примiром, Вергiлiй, котрий «нiмфетку спiвав у единому фонi»[28 - Тут Набоков посилаеться на староанглiйського поета, найiмовiрнiше вигаданого.], перевагу, однак, вiддав промежинам хлопцiв. Ось двi з iще не дозрiлих нiльських доньок короля Ехнатона[29 - Аменхотеп IV Ехнатон – фараон-реформатор Єгипту з XVIII династii приблизно з 1377 р. до Р. Х.] та його королеви Нефертiтi[30 - Нефертiтi – головна царська дружина давньоегипетського фараона Ехнатона.] (у подружжя таких було шестеро) – голенькi, лиш на шийках безлiч яскравих намист, розкинулися на подушках, не торканi пiсля трьох тисяч рокiв, зi своiми м’якими брунатними щенячими тiльцями, з пiдстриженим волоссям i видовженими ебеновими очима. Ось кiлька десятирiчних наречених, яких змушували сiдати на фасцинус – фалiчну слонову кiстку – в храмах класичноi науки. У деяких провiнцiях Схiдноi Індii шлюб та подружне життя з дiтьми, що не досягли статевоi зрiлостi, досi не така й дивина. Вiсiмдесятирiчнi старигани з народу лепча[31 - Корiнний народ Сiккiму, поширений також на пiвденному заходi Бутану, у схiдному Непалi та гiрських районах Захiдного Бенгалу.] злягаються з восьмилiтнiми дiвчатками, i всiм байдуже. Зрештою, Данте шалено закохався у свою Беатрiче, коли iй було лише дев’ять, така блискуча дiвчинка, розмальована, чарiвна, в багрянiй сукеночцi, прикрашенiй коштовностями, i сталося це в 1274 роцi у Флоренцii на приватному застiллi у веселому травнi. А коли Петрарка втратив голову вiд своеi Лаурини, вона була бiлявою дванадцятирiчною нiмфеткою й бiгла крiзь вiтер, пилок та цвiт, сама схожа на крилату квiтку серед чарiвноi рiвнини, на яку вiдкривався краевид iз Воклюзьких пагорбiв[32 - Гiрський масив, що належить до Передальп.].

Утiм, залишаймося манiрними та цивiлiзованими. Гумберт Гумберт ретельно намагався бути хорошим. Справдi щиросердно намагався. Вiн понад мiру поважав звичайних дiтей, iхню чистоту i вразливiсть i за жодних обставин не зiпсував би невинну дитину, якби iснував хоч найменший шанс на скандал. Та як калатало його серце, коли серед невинного натовпу вiн помiчав демонiчну дитину, «enfant charmante et fourbe»[33 - Чарiвне та пiдступне дитя (фр.). Чергова вигадана Набоковим цитата.], – туманний погляд, яскравi вуста, десять рокiв ув’язнення, якщо продемонструеш iй, що дивишся на неi. Так минало життя. Гумберт чудово мiг кохатися з Євою, але жадав саме Лiлiт. Груди рано починають бубнявiти бруньками (у вiцi 10,7 року), i це лише одна з низки соматичних змiн, що супроводжують перехiдний перiод. Наступна корисна ознака дозрiвання – поява першого багатого на пiгмент лобкового волосся (11,2 року). Блошки переливаються через вiнця мого горнятка.

Кораблетроща. Атол. Я наодинцi зi змерзлою дитиною котрогось iз пасажирiв. Люба, це просто гра! Якими розкiшними були моi вигаданi пригоди, коли я сидiв на твердiй лавицi в парку, вдаючи, наче заглибився у книжку, вiд якоi перехоплюе дух. Навколо спокiйного вченого безтурботно гралися нiмфетки, наче вiн був знайомою статуею чи частиною свiтлотiнi пiд старим деревом. Якось маленька досконала красуня в картатiй сукеночцi гупнула важкоозброеною ногою по лавицi поруч зi мною, щоб занурити в мене своi тонкi голi рученята й затягнути зав’язку на роликовому ковзанi, – тодi я розчинився в сонячних променях, замiнивши книжкою фiговий листок, ii каштановi кучерi падали на подряпане колiно, а тiнь вiд листя, яку я з нею роздiлив, пульсувала й танула на нозi, що сяяла так близько вiд моеi хамелеоновоi щоки. Іншим разом надi мною в метро зависнула рудоволоса школярка, i червонястий пушок у неi пiд пахвою став одкровенням, що кiлька тижнiв залишалося у мене в кровi. Я можу перелiчити чимало таких одностороннiх мiнiатюрних романiв. Закiнчення деяких iз них було приправлено щедрим ароматом пекла. Траплялося, наприклад, що з балкону я помiчав у освiтленому вiкнi щось схоже на те, як роздягаеться нiмфетка перед послужливим дзеркалом. Ця iзольованiсть, ця вiддаленiсть, це видiння набувало небаченоi пiкантноi чарiвностi, що змушувала мене щодуху мчати назустрiч самотнiй насолодi. Але раптом нiжний вiзерунок оголеностi, якою я вже захоплювався, жорстоко перетворювався на огидну освiтлену лампою голу руку чоловiка у спiдньому, що читав газету бiля вiдчиненого вiкна спекотноi задушливоi безнадiйноi лiтньоi ночi.

Стрибки через мотузку, класики. Та старушенцiя в чорному, що сидiла бiля мене на лавицi, на дибi моеi насолоди (нiмфетка намацувала пiдi мною загублену скляну кульку), i поцiкавилася, нахабна вiдьма, чи не болить у мене, бува, живiт. Ах, дай-но менi спокiй у моему опушеному парку, в моему порослому мохом садку. Нехай-но вони вiчно граються навколо мене. І не подорослiшають нiколи.

6

До речi, згодом я частенько розмiрковував, що сталося потiм iз тими нiмфетками. Чи не могло в нашому чавунно-гратчастому свiтi причин та наслiдкiв те приховане трiпотiння, викрадене мною в них, вплинути на iхне майбутне? Вона ставала моею, нiколи про це не дiзнавшись. Гаразд. Та чи не вiдгукнеться це потiм? Чи не зiпсував я якось ii долю, викликавши дiвочий образ у своiх хтивих фантазiях? О, це е й залишиться предметом глибоких i жахливих роздумiв.

Утiм, я дiзнався, на що, виростаючи, перетворюються цi чарiвнi нiмфетки, що зводили з розуму своiми тоненькими ручками. Пригадую, якось у сiрi веснянi надвечiрнi години брiв я жвавою вулицею неподалiк вiд Мадлен[34 - Колишнiй цвинтар у Парижi, на мiсцi якого зараз розташований сквер Людовiка XVI.]. Повз мене пройшла швидким легким кроком на високих пiдборах невисока тоненька дiвчинка, ми одночасно озирнулися, вона зупинилася, i я пiдiйшов ближче. Їi голова ледве дiставала до волосся в мене на грудях, а кругленьке з ямочками личко було типовим для француженки. Менi сподобалися ii довгi вii та перлинно-сiра сукня, яка щiльно огортала юне тiло з нiмфiчним вiдлунням – iз прохолодою задоволення, стрибком мiж моiх стегон – чогось дитячого, змiшаного з професiйним frеtillement[35 - Трiпотiнням (фр.).] ii маленьких вертких сiдничок. Я поцiкавився ii цiною, i вона одразу вiдгукнулася з мелодiйною срiбною точнiстю (пташка, справжня пташка!): «Cent»[36 - Сто (фр.).]. Я спробував поторгуватися, але вона помiтила жахливо самотню жагу в моiх очах, направлених з такоi височини на ii округле чоло та зародок капелюшка (букетик i бантик). «Tant pis»[37 - Дуже погано (фр.).], – сказала вона i вдала, наче йде геть. Можливо, ще три роки тому я дивився, як вона повертаеться додому зi школи! Цей спогад вирiшив справу. Вона повела мене нагору звичайними крутими сходами зi звичайним сигналом дзвiнка, що повiдомляв мосье, котрий не бажав зустрiчi з iншим мосье, коли шлях був вiльний, – ми скорботно видряпалися до жалюгiдноi кiмнатки з лiжком та бiде. Вона, як завжди, вимагала свiй petit cadeau[38 - Невеличкий подаруночок (фр.).], а я, як завжди, поцiкавився ii iм’ям (Монiк) та вiком (вiсiмнадцять). Я чудово знав банальнi хитрощi вуличних повiй. Усi вони вiдповiдають «dix-huit»[39 - Вiсiмнадцять (фр.).] – маленькi бiдолашки мило щебечуть це з ноткою завершеностi й тужливого обману з десяток разiв на день. Однак цього разу було зрозумiло, що вона, ймовiрнiше, додала собi кiлька рокiв. На цi висновки мене наштовхнуло ii компактне, струнке та навдивовижу нерозвинене тiло. Роздягнувшись iз захопливою швидкiстю, вона хвилинку постояла бiля вiкна, частково загорнувшись у вицвiлий серпанок завiси, та з дитячим задоволенням (можливо, заготованим заздалегiдь) слухала шарманщика, котрий грав у налитому сутiнками дворi. Коли я подивився на ii рученята й помiтив бруднi нiгтi, дiвчина, наiвно насупившись, вiдповiла: «Oui, ce n’est pas bien»[40 - Так, це недобре (фр.).] – та рушила до умивальника, але я запевнив, що це несуттево, абсолютно несуттево. Їi пiдстрижене темне волосся, блискучi сiрi очi та блiда шкiра мали надзвичайно чарiвний вигляд. Їi стегна були не пишнiшими, нiж у хлопчика, що присiв навпочiпки; не приховуватиму правди (i саме тому я так вдячно плекаю перебування з Монiк у серпанково-сiрiй кiмнатцi спогадiв): серед тих приблизно вiсiмдесяти grues[41 - Розпутних жiнок (фр.).], що займалися мною, лише вона подарувала менi раптовий бiль справжнього задоволення. «Il еtait malin, celui qui a inventе ce truc-l?»[42 - Цей фокус вигадав хитрун (фр.).], – привiтно зауважила вона й так само поспiхом одягнулася.
1 2 3 4 5 6 >>