1 2 3 4 5 ... 14 >>

Володимир Савович Лис
Століття Якова

Столiття Якова
Володимир Савович Лис

Найкращий роман десятирiччя – короноване слово, яке вразило лiтературну Украiну!

У життi старого Якова Меха на короткий час, мов той метелик, з’являеться дiвча-приблуда. Вона питае, чи любив вiн колись, – i виринають десь iз глибини пам’ятi його кохання, i бiль втрати, i круговерть вiйн та режимiв, i радощi та горе в родинi, i грiхи й каяття…

Володимир Лис

Столiття Якова

© Лис В. С., 2010

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2010, 2014, 2016

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2010

Колажi Тетяни Коровiноi

«Коронацiя слова» створюе для вас нову хвилю украiнськоi лiтератури – яскраву, рiзножанрову, захопливу, – яка е дзеркалом сьогодення i скарбом для майбутнiх поколiнь.

    Тетяна та Юрiй Логушi,
    засновники проекту

Мiжнародний лiтературний конкурс романiв, кiносценарiiв, п’ес, пiсенноi лiрики та творiв для дiтей «Коронацiя слова» був заснований за пiдтримки бренда найпопулярнiшого украiнського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу – сприяння розвитку новiтньоi украiнськоi культури.

Лiтература, кiно, театр i пiсня обранi не випадково, адже саме цi жанри е стратегiчними жанрами культури, що формують i визначають зрiлiсть нацii.

Метою конкурсу та його завданням е пошук нових iмен, видання найкращих романiв, стимулювання й пiдтримка сучасного лiтературного процесу, кiно й театру, i як наслiдок – наповнення украiнського ринку повнокровною конкурентоспроможною лiтературою, а кiно й театру – якiсними украiнськими фiльмами й п’есами.

    koronatsiya.com

Направду добра книжка

Засiдати в журi лiтературних конкурсiв я, по щиростi, не люблю. Нiчого хорошого тут немае – доводиться цiлими днями перечитувати, за Маяковським кажучи, «тысячи тонн словесной руды», щоб не дати згубитись якомусь невiдкритому талантовi, а потiм ще й роками журитись його лiтературною долею, наче ти в нiй i винувата. Тож, коли цьогорiчна «Коронацiя слова» запросила мене в журi ювiлейноi «Гранд-Коронацii» – тiльки для попереднiх лавреатiв, краще з кращого за 10 рокiв конкурсу, – я зiтхнула з полегкiстю: гаразд, хоч «вiдкривати» нiкого не треба буде! Автори, нiвроку, вже знанi, «окнижкованi», отже, жодноi вiдповiдальности – i жодних несподiванок, вiдповiдно, теж…

На щастя, життя без несподiванок не обходиться.

Роман «Столiття Якова» вразив усе журi в повному складi, без рiзницi лiтературних смакiв i вподобань. Так бувае тiльки з направду добрими книжками – вони переконують одразу i найзапеклiших скептикiв, як жива iстота переконуе на дотик теплом i пульсуванням крови пiд шкiрою. З’ясувалося, що всi проковтнули рукопис одним духом: життя (чи варто сказати «житiе»?) древнього Якова з полiськоi глибинки, його любовi й вiйни, злочинства й подвиги, пристрастi й муки несподiвано виявились куди захопливiшими за кiлограми детективiв iз пригодами зомбi, упирiв, ФСБ та iнших потвор. Серед засилля сучасного лiтературного силiкону Якiв зi своею сiмейною сагою впадав в око, як живий серед манекенiв: вiн був справжнiм – йому хотiлося спiвпереживати. Жiнки, згадуючи деякi епiзоди, склiпували сльозу: атож, мелодраматичного в романi чимало, тiльки чомусь тому всьому вiриш… Чи не тому, що «столiття Якова» – це ще й сто повних рокiв украiнськоi iсторii, з усiма ii – куди там шекспiрiвським! – непроговореними й неосмисленими трагедiями, чиi непiдбитi рахунки ми й далi продовжуемо оплачувати? І волинське Полiсся на перехрестi режимiв, iмперiй, народiв, армiй, культур i субкультур (хто тiльки не товкся тут за «столiття Якова» – вiд уланiв Пiлсудського до наркодiлерiв на джипах…) – то сцена, на якiй розiгруеться споконвiчна драма боротьби людини зi свiтом за власну душу? І книжка ця – не тiльки про дядька-полiщука, мужчину з вимираючоi породи справжнiх, якого, як трiску, жбурляло по водах вийшлого з берегiв ХХ столiття, – а й, якимсь таемничим чином, як то завжди бувае з направду добрими книжками, – про кожного з нас?..

Одне слово, вiдкриття таки вiдбулося: журi переживало ейфорiю астронома, який щойно вгледiв у телескоп нову зiрку. Дарма що творець Якова, лучанин Володимир Лис – давно не новачок у лiтературi (а новачок такоi книжки й не написав би!), що за ним уже чималий доробок – п’еси, кiлька романiв, низка нагород, публiкацii в найкращих столичних видавництвах… Цiлком солiдна письменницька кар’ера, хоч i не «зiркова» – на слуху в читацькоi публiки досi були iншi iмена. Що ж, тепер, пiсля «Столiття Якова», склад «першого ешелону» сучасноi украiнськоi лiтератури доведеться переглянути – адже твори такого епiчного масштабу й густини нечасто пишуться не тiльки в Украiнi…

А ще подумалось – який би за цим романом можна зняти фiльм! Куди там «Мосфiльму» з Голiвудом… І не треба на те мiльйонних затрат, коштовних зйомок, комп’ютерних спецефектiв – досить лиш гарного режисера й акторiв: таких, щоб вiдчули й чесно вiдтворили той градус людяности, що його закладено в цiй iсторii…

Але це вже я, звiсно, розмрiялась. А радiти треба вмiти, як навчився за свое велике й страждальне життя старий Якiв, – з того, що е. А е – нечастий гiсть у нашому домi: направду добра книжка, якiй менi зостаеться тепер тiльки побажати доброi дороги – до добрих людей.

Оксана Забужко

Столiття Якова

Що таке життя ваше?

Пара, яка з’являеться на хвильку, а потiм зникае.

    Соборне послання апостола Якова, 4, 14

Чуеш, як грае цвiркун?..

Слухае небо крiзь нiч

Серце комахи.

    Невiдомий японський поет ХVІІІ ст.

Частина перша

Приблуда. Весiлля

1

«Який же я старий, – думае Якiв. – Який старий, Боже мiй!»

Вiн щойно захитався бiля порога своеi хати. Щоб не впасти, вхопився за одвiрок. Свiт кудись поплив.

Не здивувався – так бувало вже не раз.

Дивина в iншому – вiн ранiше ставився до цього якось iнакше. Простiше. Начеб не помiчав. Удавав, що не помiчае. Заточився, то й заточився. Старий, от i все. А тут щось кольнуло наче, рiзонуло, в серцi чи коло серця. От iще. Вiн отак упаде, серце спиниться, не одразу i знайдуть. Али тодi йому буде байдуже – знайдуть ци не, а тепер – не байдуже.

«Доки живий», – думае Якiв.

Авжеж, доки живий. Треба йти. Йти? Куди? І раптом розумiе – треба йти, виглядати поштарку. Може ж, принесе-таки звiстку. Вiд тоi дiвчини, тоi окаянноi дiвчинки, Оленки, Альона, казала вона.

2

Кiт, приблуда, чий ти? Якiв дивиться на кота – старого, облiзлого, шерсть мiсцями позлипалася. Кiт дивиться на нього i жалiбно нявкае.

«Як i я, старий», – думае Якiв. Ци й кiт?

Вiд того начеб затишнiше.

– Киць, киць, киць…

Кiт пiдходить i треться об ногу. До голови Якову проситься якась згадка. Про кота. Про кота-вуркота. Вуркотиська.

«На кота-вуркота, ой, напала дрiмота, ти, дитинко, тоже спи, тилько лiжка не кропи…» – так, здаеться, спiвала мати. Нi, не йому, того вiн не пам’ятае, авжеж не пам’ятае. Сестричцi Ольцi ци Йвановi.

«Нема iх, нiкого нема, – думае Якiв. – Їден я остався. Олька е, али дочка. А чого я остався? Бо так вгодно Боговi. А чого вгодно?.. Ет, старий, про що думаеш? Про що думаеш, старий…»

І тут до його голови приходить iнша думка – вiн живе того, що мусить дiждатися письма од тоi дiвчини, дiвки окаянноi, що забула про нього. Чужоi дiвки. А могла б написати, коли приiздити не хоч. Могла б. Звiсно, вiн так не мав учинити, як вчинив. Але того не вернеш. Не розкрутиш назад день чи рiк, як те колесо.

1 2 3 4 5 ... 14 >>