Сонячний промінь

Сонячний промiнь
Борис Грiнченко

ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Сонячний промiнь» Бориса Грiнченка – соцiально-психологiчна повiсть, присвячена проблемам освiти селян***. Випускник унiверситету Марко Кравченко переконаний, що лише освiченiсть принесе народу щастя i волю, однак, селяни не дослуховуються до його порад. Перу автора належать й iншi твори, зокрема, «Батько та дочка», «Дзвоник», «На розпуттi», дилогiя «Серед темноi ночi», «Пiд тихими вербами», «Пан Коцький», «Без хлiба», «Каторжна», «Сам собi пан» тощо. Борис Грiнченко вiдомий як талановитий письменник, який працював у жанрах прози, поезii та драматургii.

Борис Грiнченко

СОНЯЧНИЙ ПРОМІНЬ

І

Сонце стояло насеред неба i пекло добре, – як тiльки може воно пекти в наших степах на межi мiж весною й лiтом. Навкруги не було нi деревця – рiвний голий степ. Ще не покошена трава степова та буйнi жита та пшеницi блищали ясними кольорами пiд золотим сонячним дощем, брали очi. Але той, хто iхав оце тепер добре накоченим шляхом, не мiг нiчого того бачити. Густа хмара cipoгo в'iдливого пилу закривала вiд його все, лiзла йому в вiчi, у нiс, у вуха. Хоч буду в фаетонi пiднято було – а може, й саме через це – подорожнiй ледве мiг дихати.

– Чи скоро доiдемо? – спитався вiн нарештi у вiзника.

– А ось уже скоро! – вiдмовив кучер i махнув батогом на конi.

Конi побiгли швидше, а подорожнiй почав дожидатися того «скоро». Захилившись у куточок, силкувався хоч мало небагато заберегти вiд пилу очi та нiс. А сам думав тим часом: «Ну, марою приiду до панiв!»

Вiн iхав до Городинських, багатих панiв, що мали тисячiв iз п'ять десятин землi, жили здебiльшого на селi i тiльки взимку, мiсяцiв на три, приiздили до губернiального мiста, до того самого, звiдки iхав i наш подорожнiй, студент останнього курсу iсторико-фiлологiчного факультету, Марко Кравченко. Вiн цього року кiнчав унiверситета, i тiльки деякi екзамени вiдсунено було на осiнь. Старий пан Городинський надрукував у часопису оповiстку, що бажае мати вчителя синовi-гiмназистовi. Марко Кравченко принiс йому добрi рекомендацii, i пан покликав його до себе на лiто вчити хлопця, що не здав екзамену i восени мусив здавати його вдруге. Марковi, однак, треба було на лiто кудись iхати, бо вiн з того тiльки й жив i в унiверситетi себе держав, що заробляв, учачи недотепних гiмназистiв. Се була важка робота. Встань уранцi, бiжи в унiверситет, а вийшовши з його, поспiшайся верстви за три до одного хлопця з третього класу реальноi школи. Хлопець нерозумкий, ще й лiнивий, учити його – лишенько; але що ж робити? – се давало Кравченковi десять рублiв на мiсяць, а деякi його товаришi робили те саме й за п'ять. Та i в його був ще другий учень – геть-геть аж на тому краi мiста, – i той таки вже й за п'ять. Цими п'ятнадцятьма рублями на мiсяць вiн i жив усю останню зиму й весну – аж поки були унiверситетськi лекцii. Звiсно, того не дуже ставало на життя, часом доводилось не обiдати, а живитися самим чаем; але ж Марко Кравченко до цього вже звик. Чи таки ж йому, синовi мiського чоботаря, боятися того? Батько тягся з останньоi копiйки, щоб вивчити сина, посилав його до початковоi школи, тодi вiддав до повiтовоi. Там побачили, що в Марка е голова, i порадили батьковi вiддати його до гiмназii. Довго вагався батько (матерi не було вже, – давно вмерла), довго думав, а далi сказав:

– Вiн же в мене один! Може, колись подякуе.

І вiн оддав свого Марка до гiмназii. П'ять рокiв ще робив вiн з усiеi сили, кладучи увесь свiй заробiток на сина. Нi, не ввесь, бо хоч i не часто, а був i в його грiх; вiн iнодi пив. Оце не п'е мiсяць, два, три, пiвроку, а там випив де в знайомого чарку-другу та й почав з того часу пиячити. Вiн пив день, два, три, iнодi тиждень, часом i до дому на той час не приходячи. Та коли й приходив, то тiльки ще бiльшого жалю завдавав своему Марковi. Завсiгди ласкавий до сина, вiн тепер плакав, лiз обнiмати та цiлувати його, узивав себе падлом, п'яницею та iншими такими ж назвищами. І так аж доти, поки падав знесилений додолу та й засипав на те, щоб завтра встати, пiти похмелятися та й знову почати тiеi ж.

Поки жива була Маркова мати, цього не було. Їi смерть була першим великим Марковим горем. Тодi було йому вiсiм рокiв. Вiн зостався без ласкавого материного пестування. Батько був добрий, але батько був не мати. І це була перша хмара, що лягла на хлопцеву душу. Другою хмарою було те, що батько почав упиватися. Тяжко було Марковi, страшенно жаль батька, але вiн бачив, що запобiгти тому лиховi нiчим не здолае. І це зробило хлопця дуже рано поважним, замисленим. З тринадцятьох рокiв почав уже вiн думати про таке, що iнший не дума про його i в двадцять. Вiн почав замислюватися про те, чого батько п'е. Довго шукав одмови i не мiг знайти, аж поки сам батько натякнув йому на неi. Повернувшись одного разу п'яний, вiн своiм звичаем, почав обнiмати та цiлувати сина, приказуючи:

– Падло я!.. п'яниця!.. А ти, мiй синочку, – хiба тобi такого батька? Анi же! Анi же! Не такого!.. І ти гляди!.. Я тебе вiддав – вивчу!.. Гляди!.. Батько дурний, невчений, а ти гляди, щоб анi же! анi краплини!..

Довго ще балакав батько про се, i його балакання вразило Марка. Йому, малому хлопцевi, здалося тодi, що батько п'е тiльки тим, що вiн невчений, неосвiчений. І з цього часу наука здалася йому зовсiм iншою. Досi це була просто наука, а тепер це вже освiта, що не дае людинi робитися такою, як його батько. Досi Марко любив у науцi тiльки те, що його зацiкавлювало, а тепер почав любити все – i цiкаве, й нецiкаве, бо воно веде до кращого життя. Не вiдразу з'явився в його такий погляд. Його дитяча голова довго мучилась та думала, поки що змогла надумати; але як це сталося, – Марко закохався в освiтi i почав бачити в iй усю мету свого життя. Вiн не тiльки вчився того, чого учено в гiмназii, але читав багато, добуваючи книжки, де тiльки мiг. Читання було безладне, але все ж дещо давало хлопцевi, давало хоч невеличку загальну освiту, розвиток, якого не мали його товаришi-гiмназисти. І дедалi вiн читав, то все бiльше розсувалася перед ним завiса, що ховала вiд його деякi цiкавi йому питання…

Але тут трапилося несподiване лихо: п'яний батько впав на вулицi i не вернувсь усю нiч додому. Вранцi його знайдено замерзлого.

Страшно вразило це душу шiстнадцятилiтньому хлопцевi. Скiльки вiн перемучився за гой час, поки це хоч трохи забулось, – вiн i тепер не може спокiйно згадувати. Але одно зосталося i нiколи не забудеться: те, що вiн намислив, сидячи над батьковим трупом. Вiн думав:

– У тяжкiй роботi звiкували свiй вiк мати й батько, – робота iх i в труну положила. З чого ж вони могли розважитися? Нiчого – тiльки праця, бiднiсть, горе. І лишалася горiлка!.. Хоч би письменний батько був, а то навiть книжки не мiг почитати.

І Марко, здригаючись з остраху, уявляв собi темне безпросвiтне батькове життя: праця, праця, праця – i бiльше нiчого. Нащо ж та праця? Яка ii мета? Яка мета усього батькового життя? Батько цього не знав, i нема чого дивуватись, що вiн пив: то душа шукала хоч якого виходу з того безпросвiтного життя.

Марко згадував, що так живуть усi мiськi робiтники. Вiн не знав, як живуть селяни, але думав, що й там так саме. І вiн почав лякатись. Нащо ж таке життя? І до чого таке життя доведе? Йому здавалось, що доведе таке життя до здичiння…

Як же запобiгти цьому? Тiльки освiтою, – знову здавалося Марковi. Вiн ще мало думав тодi про соцiальнi та економiчнi обставини, а все звертав на освiту. І з того часу вiн зробився борцем за неi. Вiн заприсягсь у душi вiддати свое життя на послугу просвiтi… Згодом його погляд поширшав. Вiн побачив, що тут були ще й iншi причини – соцiальнi та економiчнi. Вiн i iх почав брати до уваги, але ж се не вiдмiнило його замiрiв.

На сiмнадцятому роцi вiн прочитав Кобзаря. Се була в його перша книга вкраiнською мовою i вразила його дуже. Ту мову, що нею писано Кобзаря, уважав вiн досi за простацьку гомiнку, думав, що нею можуть говорити тiльки неосвiченi люди. Нею говорили його батько й мати, бо прийшли з неосвiченого села, бо й самi були неосвiченi; нею говорив i Марко; але змалечку, поки не став освiчуватися. Через те поглядав на сю мову згорда. Але ж погляди, або – краще сказати – натхненне поетове слово так уражало чутливу душу молодому клопцевi, що вiн корився йому залюбки, не змагаючись. Щира любов Маркова до матерi та до батька ще побiльшилась любов'ю до iх як до нещасних, затоптаних життям людей. Цю любов вiн переносив потiм на всiх убогих та знесилених, спрацьованих та отягчених. Це був несвiдомий поки йому самому демократизм. Не дивно ж, що як до його душi озвався демократизм високим поетичним словом, – цi несвiдомi почування мусили статися самосвiдомiстю. А як Марко прочитав:

І день iде, i нiч iде,
І, голову схопивши в руки,
Дивуешся, чому не йде
Апостол правди i науки[1 - «І день iде, i нiч iде…» – одна з останнiх – 1860 р. – поезiй Т. Шевченка.]

вiн забув, що це писано простацькою балачкою. Кiлька книжок з iсторii вкраiнськоi доробили Шевченкове дiло: Марко Кравченко зрозумiв, хто вiн i якоi просвiти мусить бажати тому темному народовi, про який думав…

Важко було жити Марковi пiсля батьковоi смертi. У його зосталася поганенька батькова хатина, – та й тiльки ж. Тодi-то почав вiн жити приватними лекцiями та живе iми й досi. Того й тепер iде до пана Городинського. Двадцять рублiв на мiсяць, кватира, харч – чи щодня ж трапляеться таке? Марко Кравченко бун радий, що так добре склалося. Вiн виiхав учора вранцi, попрощавшися з своiм другом, товаришем-студентом Семеном Лiсовським – у мiстi вiн з ним i жив укупi, – i оце тепер незабаром уже й приiде до панства.

– А он i Рашкiвка! – промовив вiзника, показуючи батогом.

Марко глянув i побачив поблизу вже слободу в балцi. Похитуючись по скелястiй поритiй дорозi, фаетон з'iхав у ту балку i швидко пробiг невеличку слобiдку, що, як i всi степовi села, була вбога на дерева, а багата на глину та на камiнь. На край слободи, у великому саду, вздрiв Марко панський будинок. Конi швидко пiдбiгли до рундука. Мapкo вискочив з фаетона i зараз же побачив невисоку та огрядну панську постать у лiтнiй жовтенькiй одежi та в солом'яному брилi. Пан той стояв трохи набiк од рундка, спиною до Марка, i з кимсь розмовляв. Почувши гуркiт, озирнувся, i Марко пiзнав самого пана Городинського. У його було смугляве чепурне обличчя з довгими бакенбардами, чорними, аж блискучими, з ситим, чисто виголеним пiдборiддям промiж ними; карi очi швидкi й блискучi – дарма, що пановi було бiльш як п'ятдесят рокiв; тiльки чепурно зформована голова була трохи лиса. Вiн моторно пiшов до Марка.

– Просимо! Просимо! Дуже радий! – промовив до його, стискаючи рук.

І вiн повiв був його на рундук. Але глянувши на Маркове обличчя та й на одежу, зупинивсь.

– Одначе! Ви вiдразу добре познайомилися з нашим пилом. Коли так, то думаю, що вам бiльше тепер хочеться пiти в свою хату. Григорiй! – гукнув вiн на слугу. – Проведи iх до старого будинку! – І додав Марковi: – Як приберетесь, просимо до обiду!

Виголений слуга взяв з фаетона легенький Маркiв кошик, трохи скоса на його глянувши, i повiв молодого вчителя через двiр у невеличкий старий будиночок. У йому нiхто не жив, хiба гостi iнодi ночували. І оце там виготувано свiтлицю Марковi.

Ледве вмивсь i передягсь Марко, – почув, що коло будинку задзвонено в невеличкий дзвiн.

Що то? – спитавсь вiн у хлопця, що приносив йому вмивання.

Обiд. Скликають усiх – може, хто в саду або ще де. Марко пiшов до панського будинку i знов стрiв у дворi пана Городинського.

– А що? Причепурились? – згукнув той весело. – Ото добре! Ходiть же тепер обiдати!

І вiн повiв за собою Марка. Перейшовши рундук та передпокiй, увiйшли до великоi свiтлицi. Серед неi стояв чималий стiл, готовий до обiду. У свiтлицi була вся сiм'я Городинських. Пан пiдвiв Марка до своеi жiнки.

– Оце наш учитель! – весело промовив вiн. – Марко… Вибачайте, – забувсь!

– Марко Петрович Кравченко, – помiг пановi Марко.

– Марко Петрович Кравченко! А се моя жiнка – Марiя Семенiвна.

Марiя Семенiвна була висока й худа панiя, убрана, хоч i на селi, вiдповiдно до всiх вимог етикету. Колись чепурне ii обличчя, було тепер сухе й суворе; очi дивились неприхильно. На Маркове привiтання вона подала йому руку мов з панськоi ласки.

– Ну, цiй добродiйцi я, здаеться, не дуже до вподоби, – подумав Марко, помiтивши, як панiя привiталася.

– А се моя дочка – Катерина Дмитрiвна. А се ваш учень!

Пан так швидко повертавсь, що Марко не встиг навiть i глянути добре на цих двох, як вiн згукнув:

– Ну, а тепер сiдаймо обiдати!

– Може бути, що вже й мене познайомиш з паном Кравченком? – озвавсь хтось поважним голосом.

Марко глянув i побачив молодого панка, вишлiхтуваного та чистенького, з гладенько зачесаним коротким темним волоссям, з пiдстриженою по-французькому борiдкою, що не без поваги виступав з кутка.

– Оттак! І забув! – сказав Городинський i додав: – Мiй син!

– Іван Дмитрович Городинський! – доказав поважно панок, подаючи Марковi руку.