Синдром зародка

Я готувалася втiшати бiдолаху, пiвночi зубрила пiдбадьорюючi фрази. А коли побачила, зрозумiла, що це нi до чого. Сяйво знову здобутоi свободи нiби пiдривало ii зсередини, робило величною i невразливою.

Я раптом вiдчула, як не вистачало менi Лiзи всi цi роки. Але, крадькома вдивляючись в ii обличчя i вiдзначаючи на ньому слiди часу i досвiду, я з радiстю зрозумiла, що вона залишилася такою ж самою. Незламною дивачкою, яка вмiла поеднувати непоеднуване.

З практичноi точки зору, моя подруга була дивною людиною. Часом вкрай нудною, дрiб'язковою i навiть скупою. Але через хвилину вона могла спустити всi своi заощадження на вiдновлення старовинного Храму або лiкування самотньоi сусiдки. Вона завжди була душею компанii, вулканом iдей i одночасно вiдлюдницею, яка надовго впадае в меланхолiю. Час вiд часу вона поринала в себе, як батискаф у безодню.

У перiоди випадання з життя Лiзу краще було не займати. Бо вона вмiла кусатися, iнодi достатньо боляче. Якось примудряючись помирити непримиренних i виправдати тих, на кому вже нiкуди ставити тавро, вона хотiла знайти золоту рибку в каламутному вирi буднiв. Для цього з ентузiазмом вигадувалися якiсь чудернацькi теорii спасiння, закони i правила: «Інструкцii з упорядкування життя» (як вона iх називала).

«Нi, ви тiльки задумайтеся, – говорила невиправна оптимiстка, коли ii потужний фонтан раптом виривався назовнi, – як зручно, знати лiки вiд усiх життевих захворювань! З'явиться проблемка, а ти ii хлоп – i готовим рецептом по тiм'ячку. Навiть якщо не допомагае, то втiшае як факт, що подiбнi таргани водяться в головi у бiльшостi жителiв нашоi планети!»

Лiза вмiла слухати. І чути. Чимось iншим, крiм вух.

Вислуховуючи моi телефоннi монологи про особистi катастрофи, яким в юностi хочеться додати щонайбiльше трагiзму, вона терпляче покашлювала в такт риданням, шумно дихала в трубку. І завжди знаходила якесь коротке i часом рiзке слово, що потрапляе прямо в суть i дiе безпосередньо. Немов витягувала його з серця.

Здавалося, що Бог помилково скроiв ii з абсолютно несумiсних клаптикiв: романтичностi i прагматизму, уiдливостi i вразливостi. Як це здатне уживатися в однiй людинi? Інодi менi здаеться, що при запуску ii бортового комп'ютера просто зрушилася якась програмка. І Лiза вийшла саме така.

Як сумувала я за нею в години болiсних жiночих сумнiвiв, якi трапляються з нами так недоречно i вимагають обов'язкового свiдка. Як сердилася на скупi рядки ii стрiмких електронних листiв. І як радiла тепер войовничому блиску ii очей, який обiцяв нам ейфорiю нового спiльного моделювання життя.

Слава Богу, Лiза залишилася колишньою! У ту саму мить, не випускаючи з рук дiтей i валiз, вона заявила, що знае, чого нам не вистачае для щастя.

Кохання!

Рiшуче пiдтягуючи штанцi трирiчному синовi, вона завзято зiзналася, що мае намiр добути це просто зараз. Ось тiльки ванну з дороги прийме!

Здивувала! Начебто це i так не ясно. Теж менi винахiдник. Всi невдахи, якi ледь покiнчили з минулим i димлять вiд запалу страстей, якi обпекли iх райдужнi крильця, сповненi рiшучостi, тут же зрушити планету з котушок i довести, що гiднi щастя. Просто зараз!

Ну, i що? Кому з них вдалося зробити це, ледь прийнявши ванну з дороги? Та нiкому! Це ж не шишки в лiсi збирати.

Ось i у Лiзи не вийшло. Виявилося, що спочатку, як мiнiмум, потрiбно вижити i встати на ноги.

Тож вона знайшла виправдання своему прагматизму. І, намагаючись примирити прозу i поезiю свого багатодiтного iснування, вирiшила продавати французький посуд.

Інодi це у неi навiть виходить.

Тепер день ii заповнений квалiфiкованим супроводом продажiв: телефонними дзвiнками, зустрiчами, переговорами, вiдправкою факсiв та iншою комунiкативною нiсенiтницею. А ввечерi ii чекають дiти.

Думаете, легко? Але що поробиш? Юра залишився в Саратовi, де пiд крильцем його сувороi мами вони з Лiзою намагалися побудувати колись сiмейне щастя. Вiн бiльше не дзвонить i не витягуе ii з життевих колотнеч, зрозумiвши одного разу, що вона з тих жiнок, якi вважають за краще вибиратися самостiйно.

Тепер iй доводиться дiйсно жити самостiйно з двома дiтлахами.

«Легковажна дурепа», – каже собi подруга в хвилини прозрiнь, але повертатися назад не збираеться.

– Тiльки в еднаннi з iншою людською iстотою можливо знайти гармонiю iснування! І якщо ця iстота не твоя, то гармонiя тхне божевiльнею! – гiрко i пишномовно iронiзуе Лiза, коли заходить до мене, щоб вiдвести душу i заглушити свое безсонне вiдчуття провини.

Так, незважаючи на свiй фемiнiзм, самостiйнiсть i смiливiсть, вона просто потерпае вiд почуття провини.

А ще моя подруга любить говорити красиво i отруена цiлком навiженою iдеею – навчитися так само правильно i красиво жити.

Але з гармонiею iснування е певнi складнощi.

Звiсно, вона не збираеться вiчно ходити серед самотнiх та розлучених. І тепер, як нiколи, iй потрiбнi правильно сформульованi закони iснування. Як там вона iх називае? «Інструкцii з упорядкування життя». Для цього в перервах мiж торгiвлею i виживанням в умовах суворого побуту без чоловiка вона гарячково шукае рецепти у мудрих книжках i напружуе мозки роздумами.

Їi сiмейство мешкае по сусiдству зi мною, двома поверхами нижче, у невеличкiй двушцi на Позняках. Цей спальний район Киева давно побив усi рекорди за кiлькiстю цегли та бетонних панелей на душу населення, але його продовжують наполегливо забудовувати, нiби змагаються за володiння останнiми сантиметрами вiльноi землi. І вулицi при цьому не соромляться називати красиво i загадково, наприклад, Княжий затон, Срiбнокiльська. Ось на Княжому затонi ми й живемо.

З наявнiстю князiв тут, ясна рiч, складно. А ось найрiзноманiтнiших дивакiв, якi наповнюють собою густо посадженi кам'янi колоси, аж в надлишку.

Нiс у нiс. Але кожен у своiй камерi внутрiшнього згоряння. І це не сприяе, на жаль, Лiзиним пошукам i не вселяе особливого оптимiзму з приводу влаштування особистого життя. Але вибирати не доводиться.

У ii прiоритетах немае, здаеться, нiчого особливого. Як у всiх. За жiночою звичкою, вона мрiе про кохання, нормальну сiм'ю i роботу, що приносить задоволення. Звiсно, це здаеться банальним. Тому Лiза нiкому й не зiзнаеться у таких посереднiх мрiях. А сама потихеньку, потайки вiд усiх, тримае в серцi на всяк випадок найголовнiше, що повинно там бути.

3

– Привiт, Лiза, – вiн стояв на перонi, як i очiкувалося, з букетиком червоних хризантем i смiшно мружився чи то вiд сонця, чи то вiд збентеження. А може просто вiд радостi, що виловив, нарештi, втiкачку з часу i простору i може на власнi очi спостерiгати симпатичнi ямки на ii щоках.

Цi ямки виробляли з Лiзиною непоказною зовнiшнiстю щось неймовiрне. Варто було iй посмiхнутися – i моя блiдолиця подруга раптом починала свiтитися, нiби хтось запалював всерединi ii голови маленький лiхтарик.

Саме на це зрадницьке свiтiння недосвiдчений програмiст i попався колись, як метелик. Замiнюючи колегу з сервiсного вiддiлу, вiн прийшов встановлювати в Лiзи Інтернет. Вони розговорилися, а потiм виявилося, що вiн знiмае квартиру у сусiдки. Поки все це з'ясовувалося, Юра вже зрозумiв, що пропав. Його раптом накрила безвiдповiдальна впевненiсть у тому, що Лiза i е та едина, про яку мрiе кожен поважаючий себе пiдпiльний романтик. Призначена тiльки йому, головна жiнка всього життя. Бувае…

Вiн, бiдолаха, i не припускав, якою пiдступною може бути доля. Це як гiпноз. Мозки, вуха, очi i iншi дiлянки тiла бiдного комп'ютерника потрапили пiд владу тотальноi омани, яка практично у всiх лiкуеться однаково: поспiшним шлюбом i декiлькома спiльно проведеними роками взаемного вiдкривання таемниць.

Йому здавалося, що вiн полюбив Лiзу. Дивлячись на неi крiзь рожевi скельця свого бажання, Юра прийняв цей подарунок долi i почав готувати пiдгрунтя для спiльного щастя. Став заходити пiд приводом перевiрки конекту, напрошувався на чай, познайомився з майбутнiми тещею i тестем, увiйшов у довiру до кота Тимофiя. Коротше, наступав по всiх фронтах.

Лiза, звичайно, здогадувалася про причини такоi пильноi уваги, особливо коли вiн, спостерiгаючи за метаморфозами ii обличчя, дурнiв на очах. Натискав не тi клавiшi, плутав регiстри i клав у чай стiльки цукру, що рiдина починала переливатися через край.

Лiза волiла всього цього не помiчати, щоб не ускладнювати. А сама безсоромно використовувала доброго хлопця то на пiдсобних роботах, то для походу в кiно або прогулянки в парку. Але в душi…

Ах, що там говорити, Юра був птахом не ii польоту. Мрiючи про космонавта або пiдкорювача глибин, Лiза продовжувала шукати журавля у небi.

Знайшла. Серед живописцiв. Але пiд час пам'ятного вiдвiдування росiйськоi столицi цей журавель так явно змiнив оперення, що у вiдносинах зi звичайним програмiстом вiдбулося помiтне зрушення.

«Егоiстка», – скажете ви.

«Егоiстка ти, Лiза!» – сказала я, коли дiзналася про вже заплановане весiлля i все, що передувало цьому рiшенню.

* * *

Вiн стояв на перонi з букетом маленьких червоних хризантем. Ну, хто мiг проти цього встояти?! Тим бiльше що все так жахливо складалося в мрячнiй Москвi.

Лiза зволiкала, втягувала голову в плечi i, немов равлик, повзла по тiсному вагону, навмисне пропускаючи пасажирiв вперед i намагаючись вiдстрочити зустрiч.

Вона вiдчула, як всерединi зашкрябали мерзеннi монстри, подiбнi лангольерам, створеним уявою Стiвена Кiнга. Хтось iнтелiгентно називае iх внутрiшнiм голосом або другим «я». У Лiзi ворушилися саме лангольери.

Звичайно, Юра не мiг знати, що з нею сталося у Москвi. Але iй-то вiд цього не легше. «Немае жодного сумнiву, що Бог створив пустелю для того, щоб ми вмiли посмiхатися деревам…» – старанно втiшала вона себе, перефразовуючи улюбленого автора.

Побачивши у вiкно бордовi головки хризантем i збентежену посмiшку Юри, який нiчого не пiдозрював, замружившись вiд сяючого по-лiтньому сонця, прихильниця «Алхiмiка» вийшла з вагона i, немов гiрку мiкстуру, одним ковтком вдихнула принаднiсть киiвського бабиного лiта. А тодi рiшуче заткнула рота своiм лангольерам.

На ii обличчя впала з неба сонячна усмiшка, i нахаба ткнулася носом в чоловiче плече, щоб заховати там всю правду про свое падiння. Юра обережно обняв ii. Немае сумнiвiв, вiн саме той, хто був iй потрiбен!

Десь глибоко в шлунку ворухнулися муки совiстi… Але Лiзка ковтнула ще трохи сонячного повiтря i подумала: «Вiн класний».