Панi Ка

Рустем подумки вiдзначив, що чоловiк ii зник того ж року, коли вмерла його дружина. «Дивний збiг!» – подумав вiн. Дрiбниця, але чомусь вона вiдклалася в думках. Якiсь незрозумiлi, безглуздi випадковостi.

– Панi Катерино, заспокойтеся! Що в домi вiдбуваеться зараз? – вiн спробував вiдволiкти жiнку вiд дивного зникнення ii благовiрного. Незручно було спостерiгати за ii переживаннями. Вiн ще не встиг зрозумiти цю людину, пiдiбрати ключа до ii душевного свiту. Попри свою депресивну поведiнку, Катерина все-таки не нагадувала психiчно хвороi. Хоча й виключати щось подiбне було не варто.

Вона недбало витерла сльози долонями й пiдняла обличчя. Воно було все в дивних плямах. Тiнь, що падала вiд Рустема в хисткому полум’i свiчки, змусила його подумати, що то в жiнки потiк макiяж. Але… На ii обличчi не було макiяжу! Рустем придивився пильнiше, й волосся знову заворушилось у нього на потилицi, так само, як i вчора, пiд час дощу. Обличчям Катерини була розмазана кров. Рустем вдивлявся знову й знову, намагаючись з’ясувати, чи не примарилося йому, та щоки жiнки, яка розповiдала далi, справдi були забрудненi кров’ю. Холодок пробiг його шкiрою, а власна кров мовби застигла в жилах. Подих перехопило, думки неначе захиталися на хвилях. Та попри свою фобiю, Рустем був таки сильним чоловiком i мiг приховати свое самопочуття. Вiн змалечку звик це приховувати, адже чоловiк, який боiться кровi, може здаватися iншим слабким. Не можна виказувати власну слабкiсть i в його роботi, адже клiенти шукають пiдтримки, яку може надати лише сильна людина. Сильний у всьому – значить, сильний екстрасенс.

– Що у вас на обличчi? – насилу вичавив вiн iз себе. – Це кров?

Катерина стрепенулася, дiстала iз сумочки люстерко й глянула в нього.

– Ну ось! – пiдтвердила вона. – Кров! Ось до чого Воно мене доводить! Так часто бувае! Раптом з носа кров потече, а то ще бувае запаморочення, навiть свiдомiсть iнодi втрачаю. Вiдчуваю, нiби з мене енергiю щось забирае. – Катерина дiстала носовичок i заходилася вiдтирати кров з обличчя. – До лiкарiв зверталася, дiагнозу жодного поставити не можуть, кажуть, що я здорова. Та я й сама знаю, що здорова! Якби ж на голову хвора – так теж перевiрялася: здорова! Хочете, довiдку покажу? – гiрко посмiхнулася Катерина. Рустем проiгнорував запитання, i вона, не замовкаючи, виклала на стiл папiрець iз печатками. – У мене ж ранiше багато друзiв було, вони всi хотiли допомогти менi, знали мою ситуацiю, але всi зникали у мене в пiдвалi. Знають, що дiм у мене великий, зупинитися е де… Приiдуть, спробують щось з’ясувати, зрозумiти, що вiдбуваеться, а сутнiсть усiх поглинае. Тепер нiкого не лишилося, допомогти нема кому, едина надiя на вас.

«Нi, все-таки хвора, – подумав Рустем. – Таку маячню меле… Звiдки в неi друзi? Що значить «зникають»? У них що, родичiв нема? Полiцiя б там уже все догори дном перевернула… – погляд його звернувся до розкладеноi на столi довiдки. – Якщо хвора, то це тодi що? Як таке можливе? Не розумiю…».

– Я бачу, вiдчуваю, що вже виснажена… Воно скоро мене вб’е… – жiнка знову затулила обличчя долонями й заплакала. Рустем напружився, знову очiкуючи кривавих слiз, та коли Катерина пiдняла до нього обличчя, воно було чисте. – Допоможiть менi, Рустеме Ібрагiмовичу! Ви сильний екстрасенс! Я навiть i не думала нi про кого iншого, коли зважилася просити допомоги, зрозумiла, що лише до вас варто звертатися! Вiрю, що ви мене врятуете! Мене ваша помiчниця не хотiла записувати, а я б не дочекалася! Померла би! Довелося б до когось iншого йти, але щойно я вас побачила по телевiзору, вiдразу зрозумiла: менi тiльки до вас треба! Шлях не близький, поки зiбралася, воно вже ночами почало потрошку вилазити… І знаете, лежу в лiжку, а воно пливе попiд стелею, мов чорна хмара, чи навiть як щiльний рiй мух, а потiм надi мною нiби восьминiг мацаки випускае, i вони мов п’явки, присмоктуються до шиi, до вен на руках, до нiг i викачують щось iз мене. І так аж до ранку, просто як паразит якийсь! – Рустем дедалi бiльше переконувався, що в жiнки шизофренiя, але пiсля останнiх слiв вона показала своi зап’ястя з червоно-синiми плямами, справдi схожими на слiди вiд присосок. Катерина вiдгорнула комiр блузки пiд кофтою та показала подiбнi знаки й на шиi. Це стурбувало Рустема, але вiн знову повернувся до думки про те, скiльки можна просити з неi.

Катерина замовкла на мить, мовби прочитавши його думки, й почала знову:

– Ви знаете, грошi з собою на той свiт не забереш! У мене бiльше нiкого немае. Просто хочу спокiйно вiка дожити. Все, що лишилося, за це вiддати готова! Ось я принесла… – вона заметушилася, полiзла в сумочку. – Тут п’ятнадцять тисяч доларiв, – жiнка виклала пачку стягнутих гумкою купюр i накрила iх долонею. Їi погляд був уже цiлком притомним, вона примружилась i глянула Рустемовi просто у вiчi. – Але… Ви тiльки не ображайтеся, ми всi люди, нас усiх нечистий спокушае… Я не суддя, менi головне, щоб результат був! Я не все принесла… Ще десять тисяч вiддам, коли допоможете! – голос у неi затремтiв, i Рустем збагнув: якщо натиснути, вона принесе й решту, аби лишень узявся.

Але ii рiшучiсть i надмiрна зацiкавленiсть змусили його стриматися. Насправдi Рустем узявся б до справи, навiть якби жiнка пропонувала тiльки п’ять тисяч. Але сума, названа Катериною, змусила його радiсно затримати подих. Саме стiльки йому потрiбно! Оце-то збiг! Та Катерина не вмовкала:

– Та якщо знадобиться, я й дiм продати можу, аби лишень живою зостатися!

Приплив жадiбного захвату опанував Рустема. «Зупинися! Потiм! Усе потiм! Пiзнiше подумаю!» – зусиллям волi вiн припинив потiк радостi, аби не припуститися помилки. Грошi майже у нього в руках, але жiнка вочевидь не сповна розуму, в неi можуть виявитися родичi, якi потiм напишуть заяву в полiцiю, мовляв, шахрай обдурив психiчно хвору людину. Тут слiд дiяти обачно. «Є п’ять тисяч, з цього й будемо виходити! – думав Рустем. – Доведеться iхати до неi, дивитися пiдвал, чистити будинок. Ще десять штук зароблю, а це все, що менi потрiбно…. Ну, а щодо будинку… Побачимо».

– Добре, Катю, я тобi допоможу, – екстрасенс заговорив поблажливо-батькiвським тоном. – Бачу, що людина ти серйозна. Звiсно, гонорари в мене чималi, скажу вiдверто, за тi грошi, якi ти пропонуеш, не до кожного поiхав би. Але тобi допоможу. Бачу, що ти потребуеш моеi допомоги, й нiхто, крiм мене, не знайде ради на твое лихо. Але доведеться зачекати! У мене е й iншi клiенти, з якими маю скiнчити роботу! Зможу виiхати до тебе тижнiв за три…

– Та що ви таке кажете, Рустеме Ібрагiмовичу… – стримано, нiби готуючись заплакати, перебила Катерина. – Не буде мене вже за три тижнi… Помру я! Гаразд, давайте я вам ще тисячу шiстсот доларiв додам, щоб ви взялись якомога швидше! – вона жалiбно глянула на Рустема. – Але це все, що в мене зараз е… Хотiла на життя собi залишити хоча б щось…

Рустем тяжко зiтхнув.

– Та про що ти, Катрусю? Хiба ж iдеться про грошi? Не потрiбнi менi твоi тисяча шiстсот. Гаразд… Я всi зустрiчi з клiентами перенесу, продовжу з ними пiзнiше. Може, й справдi, тебе потрiбно рятувати в першу чергу! Завтра ще виiхати не зможу, а пiслязавтра точно виiду. Зранку. Дочекаешся? – посмiхнувся вiн.

Катерина посмiхнулась у вiдповiдь:

– Постараюся…

– Що значить «постараюся»? Ти вже зустрiнь мене, будь ласка! Шiстсот кiлометрiв iхати! Ти запиши мiй особистий телефон, якщо виникнуть серйознi проблеми, набереш мене! Я попрацюю дистанцiйно, щоб хоч трохи тебе пiдтримати.

3

«Бог виявляе себе у випадковостях, – мiркував Рустем за кермом свого автомобiля. – Де ж iще е в нашому життi е можливiсть для виявлення Божоi волi, як не у випадкових подiях? Це ми, нерозумнi iстоти, вважаемо Його волю випадковими збiгами, хоча при цьому iнодi й розумiемо, що iх чомусь забагато. І всi вони ведуть до единоi мети, до того, що було нам найнеобхiднiше. Саме до тiеi единоi правильноi мети, що змiнюе наше життя на краще. Їi можна досягти легко, а можна пройти через страждання, але остаточний результат у будь-якому разi полiпшить наше життя. Ось вона, батькiвська любов Бога, та любов, з якою батько робить для своеi дитини те, що краще для неi, навiть якщо вдячностi чекати не варто. Мiй шлях був складним, але тепер Бог що не день допомагае менi зрозумiти: я не марно здолав той шлях. І скидаеться на те, що цей випадок е ще одним його нагадуванням. Я випадково вийшов разом iз клiенткою в той момент, коли Нiна розмовляла з Катериною, й лише за цим збiгом обставин жiнка потрапила до мене вчора. Інакше Нiна не записала б ii й вона могла б звернутися до iншого екстрасенса. А грошi?.. І саме п’ятнадцять тисяч запропонувала! Сама! Те, чого я просив у Бога, не бiльше й не менше. Рiвно стiльки, скiльки потрiбно для придбання квартири! Ну хiба можливi такi збiги? Ой, тiльки б у мене все вийшло! Мае все вийти! Син з унiверситетського гуртожитку переiде до мене, одружиться, бо е куди привести дружину. І в нас знову буде щаслива родина…».

Рустем згадав про небiжчицю дружину й знову засумував: «Шкода, Ферiда не побачить цього… Гаразд, годi мрiяти. Спочатку слiд завершити справу!».

Сонце, блискуча золота монетка в небi, й воно ж – безперервний космiчний вибух. Не камiнь, не повiтря, не земля, не вода… Але все-таки ще щось матерiальне – чиста енергiя. Майже 150 мiльйонiв кiлометрiв вiд нас, але настiльки потужна сила криеться в ньому! Навiть з такоi вiдстанi воно настiльки близьке нам фiзично. А з вигляду – маленька блискуча монетка в небi. І нiбито ми звикли й не замислюемося про його потужнiсть, але виставиш долоню, й воно пригрiе, сядеш у авто, проiдеш кiлька сотень кiлометрiв i побачиш, як воно впливае на нашу планету. Їдеш у один бiк – навколо снiг, iдеш в iнший – нестерпна спека. І навiть не вiриться, що все це вплив тiеi малоi монетки в небi, настiльки далекоi i настiльки могутньоi, що весь цей величезний свiт iснуе завдяки iй, мiльйони рокiв зiгрiваючись ii теплом. Це невеличке коло над нашими головами ганяе потоки повiтря всiею планетою, а разом iз ними перемiщуе i потоки води. Саме воно пробуджуе природу й присипляе ii, огортаючи в запинало снiгу та вкриваючи шкоринкою криги. Воно щодня заливае свiтлом i теплом цi мiста з iхнiми проспектами, вулицями й будинками-мурашниками. За його покликом потоки людей i машин вирушають до мiсць виконання своеi роботи. Кожен з нас звик до такого порядку, звик до Сонця й не замислюеться про його могутнiсть, вважаючи, що саме вiн i е найважливiшою складовою цього свiту. І все навколо здаеться лише другорядними складовими. Звiдки це в людинi? Цiлий свiт волае про те, що кожен з нас лише нiкчемна комаха, а ми все одно почуваемося важливими й незамiнними. Абсурд? Чи нi? Може, цi вiдчуття передаються нам вiд Того, чиiми частинками е ми всi? Вiд iстоти, значно бiльшоi та важливiшоi за цю нiкчемну вогненну сферу в космосi? Сферу, створену лише для того, щоб грiти й освiтлювати оцей проспект, квiтучi каштани, вишикуванi обабiч, автомобiль, що мчить геть iз мiста, i шлях до единоi правильноi мети сина Божого, який цим автомобiлем керуе.

Рустем нiколи не встигав усе зробити вчасно. Сьогоднiшнiй день не став винятком. Вiн зiбрався виiхати рано вранцi, але вибрався з Киева лише о 16-й, коли сонце вже набувало вечiрнього, червонясто-золотавого вiдтiнку. Рустема це трохи засмучувало, тому що порушувало плани цiлого дня, адже через пiзне прибуття на мiсце вiн не зможе провести перший сьогоднiшнiй обряд.

– Нiно, ти нiчого не забула? – звернувся вiн до адмiнiстраторки, яка сидiла ззаду.

– Та начебто нi. Свiчки взяла, скатертину з пентаграмою взяла, маятники для тебе й для мене, жезли, двi штуки, свою мантiю, трави всi зiбрала, ритуальний пiсок, дзеркала, волосся для спалювання… Так, нiбито все взяла…

– Молодець! Що б я без тебе робив? – бос спробував похвалити помiчницю.

– Авжеж! Не знайшла кращоi роботи, то тiльки й лишилося, що чаклувати… – несподiвано з сумом вiдповiла адмiнiстраторка, не вiдвертаючи погляду вiд вiкна.

– Якесь невдоволення в голосi, чи менi причулося? – напружився Рустем. – Тебе щось не влаштовуе, Нiно?

– Ну, як сказати… Загалом, нi… Тут рiч не в тобi, Рустеме… Просто це, звiсно, не робота моеi мрii… Нi, платиш ти добре, скаржитися не можу, але не почуваюся на своему мiсцi. Навчалася п’ять рокiв в унiверситетi, стiльки рокiв працювала бухгалтером, важливою справою займалась, а тут ось доводиться… – Рустем мовчки слухав. – Я ж краща за багатьох, освiчена, розумна, на всьому знаюся, маю дiлову жилку… І не маю того, на що заслуговую. Скiльки я отак у тебе працюватиму? Все життя? А я ж розумiю, що йти менi вiд тебе нема куди – нiкому не потрiбна…

Рустем хвильку помовчав, перш нiж вiдповiсти й нарештi озвався:

– Нiно… Твоя проблема в тому, що ти хочеш поставити себе вище за iнших! Це дуже шкодить людям у життi! Ось я чiтко розумiю, що всi люди вiд початку рiвнi, нам усiм Бог дав порiвну, та поки людина силкуеться пiднестися над iншими, вона лише провалюеться щораз глибше! Не вважай себе вищою за iнших, вони теж не завжди задоволенi тим, що мають, i люди, гiднi набагато бiльшого, займаються часом справами ще менш достойними, нiж твоя. Але поглянь на iнших. Вiдчуття вищостi над людьми таке саме грiховне, як i гордощi, злiсть, злопам’ятнiсть тощо. Але цi почуття передовсiм шкодять тим, кому належать. Крiм того, хiба ж твоя робота така вже погана? Ти добре заробляеш, i я знаю, що ти не зможеш змiнити свое життя лише з цiеi причини, але серед iншого, ти допомагаеш людям! Можливо, ти не завжди чесна, як i я, та бувае неправда для блага, так само, як i бувае правда на шкоду! Ми з тобою граемо спектакль, аби розкрити в людинi ii власнi здiбностi. І це допомагае iй упоратися з проблемами. З усiма! Будь-яка людина здатна вирiшити будь-яке завдання! Тому що кожен Божий син як його дитя володiе частинкою Його могутностi! Ось ти, якщо почуваешся невдоволеною своiм життям, – Рустем лукаво посмiхнувся, – можеш змiнити його та знайти iншу роботу, яка припала б тобi до смаку. А я, звiсно, жалкуватиму, але все-таки знайду тобi замiну.

– Ну, що ти, Рустеме, – грайливо посмiхнулася Нiна, – ти ж мене знаеш! Накотило – й вiдкотило! Недоспала просто! Не так уже все й погано. До того ж, як я можу тебе iншiй довiрити?

– Оце вже правильний настрiй!

Обое замовкли, поринувши у власнi думки. Авто виiхало за межi Киева та попрямувало на захiд, на Львiвщину, до родового гнiзда Катерини.

4

Смеркало. Мiстечко, в яке в’iхав Рустем, було невеличке, як i бiльшiсть таких мiстечок. Власне, воно й складався з центральноi вулицi, вздовж якоi вишикувалися триповерховi будинки з яскраво освiтленою рекламою на вивiсках крамниць. Обабiч цiеi вулицi вогнiв майже не було видно. Звiсно, вони були, але, розкиданi то тут, то там, майже розчинялися в пiтьмi. Вогники з вiкон, вiд лiхтарiв i лампочок у дворах, над якими панував найбiльший, але бляклий лiхтар мiсяця, затягнутий бiлястою пеленою. Цi розрiзненi вогники на околицi часом вихоплювали з пiтьми приватнi будинки, сади й городи. Будинки, до речi, не здавалися нi бiдними, нi сiльськими – найчастiше то були красивi сучаснi котеджi.

– Цiкаво, звiдки у людей тут грошi, щоб зводити такi будинки? – вголос поцiкавився Рустем.

– Ну, зрозумiло, звiдки! – вiдгукнулася Нiна. – Працюють у Європi, в Польщу iздять, у Словаччину, там платять добре, ось вони, повернувшись, i будують тут котеджi.

Навiгатор штучним жiночим голосом скомандував: «Повернiть праворуч!». Рустем послухався. Вулиця, на яку в’iхало авто, не освiтлювалася, будiвель на нiй не було. На дорозi промайнуло щось темне. Спрацювала реакцiя досвiдченого водiя, Рустем ударив по гальмах i одночасно вивернув праворуч. Авто зупинилося, щось темне на дорозi потрапило пiд розсiяне свiтло фар. Те, що постало перед екстрасенсом, вразило його: на шляху лежала кицька, мабуть, недавно збита автомобiлем, а iнший кiт користувався нею як самицею, не зважаючи на те, що тварина мертва.

– Що сталося? – гукнула Нiна з заднього сидiння. Вона ще не розгледiла картини на дорозi.

– Ледь не вбив кота. – Рустем повiльно зрушив з мiсця, виiжджаючи з узбiччя. Нiна роздивилася нарештi те, що вiдбувалося на дорозi.

– Фе, яка гидота! Ти ж ледь у кювет через них не з’iхав! Краще б зачавив!

– Не краще… Машину можна полагодити. Проблеми вирiшуються. А життя не повернеш. Ти бачиш це, й воно здаеться тобi мерзенним. А ми самi дуже вiдрiзняемося вiд них?

– Не помiчала досi в тебе такоi любовi до тварин, – трохи напружено вiдповiла Нiна.

– Я й не люблю iх. Взагалi вважаю, що тварини – це чисте зло. Тiло, наповнене iнстинктами, з цiлковитою вiдсутнiстю любовi. Тi, хто любить тварин, схильнi приписувати iм людськi риси, але це помилка.

– Отакоi!

– А що? Я зi своiм ставленням завдаю iм меншоi шкоди, нiж бiльшiсть iхнiх прихильникiв. Тварини мають жити в своему свiтi, а ми в своему. Але насправдi наша основа абсолютно iдентична твариннiй. Тобто ми такi самi, як i вони, просто в нас додано дещо сторонне. Ми його вважаемо душею, розумом, чи ще чимось. І тому й зашкодити тваринам не маемо права, але i з добром своiм до них краще не лiзти. Своi серед чужих, чужi серед своiх.

– Зачекай! Ось ти кажеш: «У них немае любовi»!. Але ж вiд них мерзоти бачиш менше, нiж чогось доброго. Менi здаеться, ти не маеш рацii. В них любовi бiльше, нiж у нас. Ти не чув, як собаки тужать без своiх господарiв, а часом i життя свое вiддають за них, або тi ж таки кицьки, жертвуючи собою, витягають кошенят iз вогню?