Вігілії

Все глибше й – далi – вiд тандит щоденних.

Не мiсяць – елiпс. Крапле белладонна.
Ще мить, – i шкiрка зовнiшнього лусне.
Позаду – проминальне i облесне.
Єдиний дзвiн, що бамка щогодини.

Все видовжилося й позатихало.
І тiльки серед обрисiв похилих.
На лiнii, що дiлить свiтле й темне.

Громаддя слуху – сторожке й невтомне. —
У снах маячать, хоч нiхто не спить.
Як голос, вiддалi. І нескiнченна путь.

ВІГІЛІЇ XLI

Вiд ночi – пiвобгризений маслак.
Скрiзь – iснування ще дрiбнi реклямки
Та водограю ледь надтрухлi клунки,
Де вже прийдешнього спалахують посли.

Згортаеться в сувiй – шляхетне й зле.
Суцiльний розпад там, де щойно клiнкер.
Найдовшi пащеки (ковта весь свiт) – маленьке.
Де ще майбутне – слизом, як масляк,

І проминальнiсть – у руцi – мензурку,
Що наближаеться, – мандрiвна зiрка, —
І час вiд часу – збоку – зблисне кловня.

Що вiд розлинного лишилася конклаву, —
Луска огрудь, що iх – зелений град. —
Гравцiв на видно. Видно тiльки гру.

Вiгiлii XLII

На кригу – рух. Дня зупинивсь вiтряк,
Й одна за одною, як пара, перепони.
Крiзь плiвку дiйсности – з пiдводних скель – скорпени.
Скидати форму добiгае строк.

Для змагунiв – дедалi вужчий трек.
Вогнi i цiль, – iх поглина серпанок.
В гранат завинена чекае Прозерпiна,
Заки гравцi – передостаннiй трюк.

Кiнцiв не видно. На всi боки – трусько.
Замiсть свiтила ледь кiптюжить трiска.
Нутро, неначе пiсля золотухи.

Свiт вiдшвартовуеться так поволi й тихо.
Розпавсь на тлiн, хоч i стоiть квартал
(Черв’як i в срiблi дiрку провертiв).

Стерничий – i нiкого на борту.

ВІГІЛІЇ XLІII

(Анабазис)

Ще коло, ще пустеля, й караван
У присмерку – з барханiв – ген – мiжрiччя,
Де гнiзда залишилися сорочi
І предки промовляють з домовин.

Найдальшi вiддалi – тi уздовж власних вен.
Найнезбагненнiшi – якнайпростiшi речi, —
Мости через провалля – без поруччя.
Камiння, луни, потiчок-ревун.

Що Арарат? – Драконами – дрiбницi.
Пiщина, що на всю потужнiсть пнеться,
Аби до свiтла боком притулитись

І зупинити смерти вентилятор.
Що вже – от-от – останнiй електрод.
І трудиться, хоча – намарне – труд.

ВІГІЛІЇ XLIV

Лиш рибнi голови, де вирував базар.
Ножi змiнили, вимiри й касети.
Будинки й вулицi прорiджено крiзь сито.
Всi вчинки пiтьмою виходять з амбразур.

На площi тишi довшае пузир.
Де ще дiдок дошукуеться сутi.
Найменший обрис – рясно, – як пульсатор.
І не брукiвка, а бруски озер.

Де з виводком – уздовж – блакитна квочка.
Заходять iншi вiрування й звички.
Й нiчна сторожа, що – олiю – в лямпу.

По спиляному походжа Олiмпу,
Де тiльки тiнi на водi вiд паль
Та човен, що – на той бiк – за обол.

ВІГІЛІЇ XLV