Микола Зеров

У Киевi лютував тиф i голод, пiд Киевом тривали боi. У гiмназii, в якiй викладав Микола Костьович, склалась катастрофiчна ситуацiя з викладачами: хтось вiдмовився вiд лекцiй, когось заарештували, iншi виiхали з мiста. Вiд зворотного тифу пiсля перенесенноi операцii у травнi 1920 року помер Георгiй Нарбут. Зеров у спогадах про Георгiя Івановича напише: «Вертаючись з кладовища невеличким гуртком, зайшли ми до Тичини на Кузнечну вулицю. Сидiли тихо; в’язалися все невеселi думки про те, як несприятливо складаеться життя талановитих людей у нас – i скiльки ще жертв вiдбере вiд нас наша, нехай i плiдна, але сувора доба».

У 1918–1920 роках Зеров виступае як лiтературний критик i перекладач. Про лiтературну критику вiн говорив: «В критиковi – чи не так само, як i в перекладачевi, цiннi своерiднiсть та глибина сприймання, вразливiсть, смак, спецiальна обдарованiсть. Бо як би не говорили ми про науковi методи в критицi, а критика завжди матиме щось спiльне з мистецтвом».

У тi роки виходить друком його стаття про Івана Нечуя-Левицького, понад десять рецензiй, якi вiн друкував у «Книгарi». Рецензii його нерiдко були нищiвними для авторiв: «бездарнiсть автора надзвичайна, невидана й нечувана» – пише Зеров про збiрку І. Федорченка «Летюча зоря»; «провiнцiальний несмак» – робить висновок про М. Мандрику i його збiрки «З книги гнiву», «Пiснi про анемону»; «примiтивнiсть така, що вражае i навiть зворушуе» – дiстаеться збiрцi Л. Козара «Степовi зорi».

Зеров критикуе поетiв за наслiдування, що породжувало вториннiсть. Паралельно дослiджуе творчiсть Лесi Украiнки, аналiзуе поезii Івана Франка, врештi видае власну збiрку перекладiв – «Антологiю римськоi поезii». Однак життя в Киевi стае дедалi складнiшим, отож, Зеров iз дружиною переiздять у Баришiвку, сподiваючись у провiнцii перебути найтяжчi роки.

З 1 жовтня 1920 року Микола Зеров починае викладати iсторiю в баришiвськiй соцiально-економiчнiй школi. Баришiвка й справдi видаеться порятунком: Киiв лишаеться без електрики, палива, води. Освальд Бургардт згадуе, що «Баришiвка натомiсть пропонувала ‘‘пайок’’: кiлька пудiв борошна, пшоно й сало замiсть проблематичних грошей; дровами забезпечувалося i школу, i вчителiв, якi гуртом разом з учнями йшли рубати лiс; замiсть каганцiв були прекраснi старi гасовi лампи, такi знайомi нам з наших щасливих дитячих рокiв».

Баришiвка виявилась колоритним селищем, у якому жили дивом не розкуркуленi чинбарi. Зi спогадiв Софii Зеровоi дiзнаемось: «Восени 1920 року ми переiхали з Киева до Баришiвки i прожили там близько трьох лiт. Баришiвка була в тi роки тихою вигiдною провiнцiею, мiстечко вважалося ‘‘заштатним’’ i справдi мало чим було схоже на мiсто, радше виглядало воно як украiнське село. Будиночки мешканцiв були оточенi садками, в мiстечку був ‘‘Волвиконком’’, школа, мiсцевий клуб ‘‘Просвiта’’ i три церкви. Серед мешканцiв було багато чинбарiв, якi виробляли шкiру i, порiвняно з нами, жили вельми заможно».

Для закоханого в украiнське бароко Зерова вона була несподiваним сюрпризом, хоч учасники «ложi» Нарбута захоплювалися старшинським бароко, а селище було яскравим зразком бароко селянського. Миколi Зерову i друзям – Вiкторовi Петрову, Освальдовi Бургардту – вдалося сформувати культурний осередок у Баришiвцi, однак за Киевом Микола Костьович сумував. Освальдт Бургардт згадував лiтературнi диспути баришiвського перiоду: «Спiльнi поетичнi iнтереси швидко зблизили мене з Зеровим, i коли я приходив до нього, вiн менi читав украiнськi, а часом росiйськi чи польськi вiршi (пам’ятаю ‘‘На щитах Татр’’ Асника) або своi переклади з римських поетiв. Не раз казав, що з Єсенiна не е путнiй поет, бо як, мовляв, можна в одному рядку давати такий одноманiтний ямбiчний ритм, як ‘‘Тiхо с кльонов льетса лiстьев медь’’! Або чи ж можна сказати ‘‘Увяданья золотом охвачений’’, коли само напрошуеться ‘‘охваченим’’?»

Освальд Бургардт повернеться до Киева 1922 року, його мiсце в Баришiвськiй школi займе Вiктор Петров. Саме тут, у Баришiвцi, вiн познайомиться iз сiм’ею Зерових, стане частиною любовного трикутника. Набагато пiзнiше мiж ним i Софiею Зеровою спалахне роман. Про зустрiч у Баришiвцi згадуватиме i Софiя Зерова: «Там познайомились ми й з Вiктором Платоновичем Петровим, що теж викладав. У нього було багато спiльних iнтересiв iз Зеровим, вони могли годинами розмовляти про новi книжки, iнколи сперечалися – смаки в них були рiзнi. Я звичайно не встрявала в чоловiчу розмову, пильнувала своiх справ, але прислухалася до неi з цiкавiстю. Петров був насмiшкуватий, любив парадокси, але Зеров спритно вiдбивав його випади i не дарував йому нiчого, iнодi врочисто обвинувачував його за неточнiсть якихось деталей. Але в’iдливостей та образ нiколи не було, сперечалися палко, доброзичливо й дуже потiшно; для мене завжди були цiкавими iхнi двобоi».

Баришiвське заслання виявилось не таким спустошувальним, як Златопiльське, однак поетична муза, що приходила до Зерова в найтяжчi роки, знов прокинулась. Саме в Баришiвцi вiн створюе сонетоiди, сонети, олександрiйськi вiршi. Микола Костьович «гутенбержив» – переписував поезii вiд руки, формуючи невеличкi збiрки. Одна з таких збiрок, «Сонети та елегii», датована 1922 роком i присвячена Сергiю Єфремову. Зеров активно листуеться з Рильським, Тичиною та iншими культурними дiячами, хоч листiв баришiвського перiоду знайдено небагато. Саме тут, у Баришiвцi, вiн створюе сонети «Pro domo», у якому окреслюе свiй естетичний iдеал у поезii, та «Овiдiй», який найбiльше вразив Максима Рильського, про що той зiзнаеться в листi до Зерова: «З присланих Вами вiршiв мене особливо розворушив i розчулив ‘‘Овiдiй’’. Що до порiвняння з захожими рiзьбярами, що

Для окружних орд, для скитiв-дикунiв
Рiзьбили з мармуру невиданих богiв, —

то рiзниця мiж ‘‘тими’’ i ‘‘цими’’ та, що скити еллiнських рiзьбярiв цiнували, а… що й казать!”

У той перiод «неокласик» (якого вже встигли так наректи) створюе прекрасний сонетний диптих «Саломея» i «Навсiкая». В обох сонетах можна вiднайти пiдтексти та алюзii на дiйснiсть, що оточувала Зерова. Урештi, вiн зiзнавався, що звабливi танцi Саломеi у вайльдiвськiй виставi не надто вразили його, вiн завжди вiддавав перевагу «стрункiй, мов промiнь, чистiй Навсiкаi».

Софiя Зерова з теплотою згадувала баришiвський перiод iхнього життя: «Жили ми з Зеровим дружно. Вдачу мав вiн рiвну, спокiйну, нiколи не дратувався, на рiзнi життевi дрiбницi й непогодженостi не звертав уваги, навiть жартував з них, завжди був стриманий i дуже делiкатний. Його всi любили – не лише на роботi – за зразковi лекцii, за великi знання, але й в щоденному життi – за гарне, доброзичливе й чуйне ставлення до людей. Любили його також i дiти, i навiть тварини. В Баришiвцi Зеров невдовзi зробився популярною й поважаною людиною. Вiн сам дуже любив свою працю, книжки, людей, весь вiддавався своiм заняттям, але до життевих труднощiв i нестаткiв був цiлковито байдужий […] Та якщо в своiй галузi Зеров був бездоганний i почував себе, як риба у водi, то в практичному життi вiн був безпорадний, як дитина. Ще дома, в батькiв, мати Зерова вважала, що вiн навiть не вмiе забити цвяха в стiну. Коли вiн намагався допомогти менi чимось у господарствi, то робив усе так невдало, що я завжди вiдмовлялась вiд його допомоги […] В Баришiвцi ми прожили до лiта 1923 року, лiто перебули у моеi тiтки в Ядлiвцi, а восени повернулися до Киева».

Коли 1923 року Микола Зеров повертаеться у Киiв, термiн «неокласики» вже широко використовувався в лiтературних колах. Однак кого саме мають на увазi критики – чiтко не окреслювалось. Росiйський «неокласицизм» заявив про себе ще 1918 року, киiвськi ж «неокласики» нерiдко говорили, що назву iм «накинули». Питання, коли саме киiвських поетiв, що 1923-го зiбрались у Киевi, почали називати «неокласиками», – i досi викликае дискусii. Одне лиш можна сказати без сумнiву – це була не самоназва. Освальд Бургардт згадуе: «Пiд час нашого побуту в Баришiвцi Зеров iздив якось до Киева, де вiдбувалась лiтературна вечiрка, в якiй взяли участь вiн, Филипович i Рильський. Немов випадково кинуто було про тих поетiв слово “неокласики”. Вони його не зреклися, i назва та пристала до них. Найбiльший на тiй вечiрцi успiх припав Зерову».

Цiкаво, що «одгетькували всiляких неокласикiв» Микола Хвильовий, Марк Йогансен i Володимир Сосюра ще 1921 року. У листi П. Филиповича до Миколи Зерова вiд 23 травня 1923 року читаемо: «Поезii Вашi тепер не можемо друкувати – це пошкодить i видавництву, i Вам…» Тобто майже вiдразу на «неокласикiв» почали навiшувати усiлякi ярлики.

З 1 жовтня 1923 року Микола Зеров починае викладати украiнську лiтературу в Киiвському iнститутi народноi освiти. Так народжуеться киiвська напiвлегенда про Золотоуста, про це згадувала i Софiя Зерова: «В 1923 роцi в Киiвському iнститутi народноi освiти (як тодi називали унiверситет) була органiзована кафедра украiнськоi лiтератури. Директором iнституту був тодi мiй двоюрiдний брат Микола Лобода, вiн запропонував Зерову зайняти цю кафедру… Зеров готувався до кожноi лекцii, читав своi курси iз запалом i захоплював своiх слухачiв. Вiн був природженим лектором, його називали Златоустом. Студенти зустрiчали й проводжали його аплодисментами. Однак це не тiшило мене. Я казала йому: ‘‘Аплодисменти пробачають лише артистам, а ти не артист – тобi iх не пробачать!’’ Але повага й любов до Миколи Костьовича серед його слухачiв постiйно зростали».

У спогадах сучасникiв Зеров незмiнно постае як блискучий лектор, наведемо спогад Марii Лiщинськоi: «Лекцiя подобала на суцiльний натхненний потiк. Вiн любив пересипати свою мову дотепами i прислiв’ями, зокрема латинськими i грецькими, часом уживав у викладi тiеi чи iншоi захiдньоi мови. Маючи феноменальну пам’ять, вiн декламував, немов держачи перед собою розгорнену книгу, величезнi уступи з ‘‘Енеiди’’. Говорячи, вiн iнколи примружував очi, а найчастiше дивився на свою авдиторiю широко розкритими очима, заворожуючи ii i цим своiм поглядом. Пiвторагодинна лекцiя збiгала непомiтно, час i простiр зникали, i пiсля лекцii студенти прокидалися нiби пiсля солодкого, хвилюючого сна».

В iнститутi, аби не зривати лекцii iнших викладачiв, з яких студенти нерiдко тiкали на лекцii Миколи Костянтиновича, предмет Зерова був перенесений на останнi години в розкладi. Золотоустом його називали навiть тi, хто не втомлювався писати «викривальнi» статтi. У чому ж полягав секрет його успiху? Причин кiлька: Зеров був першопрохiдцем – створив курс лекцiй для предмета «Історiя украiнськоi лiтератури», якого на той час не iснувало; намагався розглядати будь-яке явище в украiнськiй лiтературi в контекстi свiтовоi культури; мав неймовiрну пам’ять, був красномовним i ерудованим промовцем, не стомлювався урiзноманiтнювати матерiал дотепами на афоризмами.

Про лекцii Зерова маемо спогад К. Михайлюк: «Лекцii Миколи Костьовича […] лишили в мене i в бiльшостi слухачiв враження таке глибоке, яскраве i шляхетне, що iх просто не можна забути. Навiть тi студенти, що недолюблювали його, були згiднi з ним, що вiн посiдае спецiальний дар захоплювати слухача, поривати його за собою. Пiд час його лекцiй iнодi здавалося, що авдиторiя порожня: всi сидiли, затаiвши вiддих, скутi чарами, що спливали з його слiв. […] Все його ество випромiнювало якусь притягальну силу».

Микола Зеров умiв передати аудиторii свое захоплення предметом лекцii, примусити вiдчути ii свою жагу i гордiсть, любов i бiль. Як згадував один з його студентiв Григорiй Костюк: «Кожне украiнське лiтературно-мистецьке явище вiн розглядав у порiвняннi з подiбними явищами iнших народiв».

Л. Вакуленко згадуе: «Весь виклад Миколи Зерова був забарвлений почуттям живоi i безконечноi любови до Украiни, i це почуття викликало у вашiм серцi вiдповiдне спiвзвучання. Ви, у кого нацiональний комплекс був, можливо, приспаний чужими впливами, вiднаходили себе. Лекцii Миколи Костьовича розкривали розумовi i серцю його слухачiв, хто вони i чиi вони дiти. Блудний син повертався до своеi матерi – знедоленоi Украiни, а син малосвiдомий дiставав могутнi i шляхетнi нацiональнi стимули на все свое життя».