Френк

– Доброго дня, Елеоноро Володимирiвно, на проспект Пушкiна?

– Так, так, як завжди, – киваю я головою.

Я люблю автомобiль. Вiн дае тобi вiдчуття свободи, швидкостi, безмежностi. Я насолоджуюся поiздкою в машинi. Ми з Владом нiколи не розмовляемо. У мене немае претензiй до нього, а вiн не мае запитань до мене. Усе працюе за чiтко розробленим графiком i досi задовольняе нас обох.

– Приiхали, – Влад виходить з машини, вiдкривае менi дверi i, як завжди, опускае очi.

Вiн досить гарний, молодий, приемний хлопець.

– Я затримаюсь в перукарнi десь на години двi, тому ти вiльний на цей час. Побачимося пiзнiше.

У перукарнi свiй запах. Приемний, чаруючий. Я люблю перукарню, особливо цю. Тут усi знають все один про одного. Ми часто зустрiчаемося тут з подругами. В iншому мiсцi не вистачае часу, але перукарня – це святе. Сьогоднi також приемна зустрiч. Я ще здалеку бачу свою знайому, яку не бачила вже майже два роки.

– Привiт, Наталю, як приемно тебе бачити. Як справи? Куди ти зникла? Вибач, стiльки запитань, але, справдi, де ти зникла?

– У депресii, – вiдповiдае Наталя зi смутком в очах.

Я почуваю себе незручно. Виникае бажання провалитися крiзь землю. От потрiбно менi було запитувати?

– Два роки вже лiкуюсь у психолога, не знаю навiть з чого все почалося. Напевно, з того, що не хотiлося нi з ким спiлкуватися, не хотiла виходити з квартири. Не виходила на вулицю. Усi друзi вiдвернулися вiд мене, бо вiд них вiдвернулась я.

Я слухаю Наталку i менi стае сумно вiд усвiдомлення того, що життя iнколи дуже несправедливе щодо нас. Чому ця жiнка, що не так давно була сповнена енергii, сьогоднi виглядае заляканою i зруйнованою?

– Лiкар сказав виходити в люди, прогулюватись по магазинах, -продовжуе Наталя, – навiть коли немае бажання. Тому сьогоднi i вирiшила прийти в перукарню.

– От i правильно вирiшила. Змiни в життi починаються iз зачiски. От побачиш все змiниться, все пiде по-iншому, всьому е кiнець, i поганому також.

Я обiймаю Наталку:

– Бережи себе.

Дiвчина проводить мене до мийки, щоб вимити волосся. Але в моiй головi крутиться запитання. Чому? Чому так сталося з Наталкою? А в тiм не тiльки з Наталкою. Життя сьогоднi – суцiльний стрес. Наш вiк – вiк депресii. Особливо для нас, жiнок, бо ми занадто емоцiйнi i вразливi. Нам не вистачае уваги, розумiння, любовi. Не вистачае тiеi правильноi людини поряд, яка дасть тобi вiдчуття щастя, задоволення, свободи. Нема тiеi людини. І от «депресiя», лiки. А потiм? Нi, я не погоджуюсь з такою долею. Це не мое, я буду боротися за себе, за свiй розум. Я не дозволю нiяким обставинам, нiяким подiям, нiяким людям – зламати мене. Забагато фiлософii? Але так завжди, коли я в перукарнi. Я вiдпочиваю душею i тiлом. Добре, приемно, затишно. Володимир, мiй перукар, закiнчуе свою роботу.

– Вам подобаеться?

– Подобаеться, як завжди. Ти завжди на висотi. Дякую.

Я справдi вдячна йому. Із дзеркала на мене дивиться вродлива, вишукана жiнка з красивою зачiскою. Упевнена в собi i в своiх чарах над чоловiками, особливо, коли бачу погляд Володимира. Я знаю, що вiн хотiв би перейти межi дозволеного, але немае права. Тому вiн знае свое мiсце i нiколи не помиляеться. Дякую за роботу, розраховуюсь i виходжу на вулицю. Пiсля перукарнi кожна жiнка вiдчувае себе богинею. Найкрасивiшою, найпривабливiшою, най-най… І так воно i е.

– Владе, а зараз вiдвези мене до торговельного центру. Хочу придбати собi подарунок на день народження. Я проведу декiлька годин там, ти вiльний на цей час.

– З днем народження вас, Елеоноро Володимирiвно!

– Дякую, – посмiхаюся я.

Авто зупиняеться, я виходжу з машини, не давши водiевi можливостi вiдкрити дверi першому.

– Побачимось пiзнiше.

– Буду чекати вашого дзвiнка. Бажаю вам гарно провести час.

Торговельний центр – це накопичення енергii. Енергii людей, енергii грошей, енергii життя. Менi поспiшати нiкуди, тому йду повiльно, розглядаючи вiтрини. Вирiшую, що хочу купити своi улюбленi парфуми. Беру курс на парфумерiю, що не так вже просто зробити, враховуючи ту кiлькiсть людей, якi розгулюють по торговельному центрi.